Тріумвірат. Дитя вогню - Яна Паувел

— Вечоріло, і всі чоловіки зібралися у домі альфи. Тато теж був там, — глянувши на дядька, додала вона. — Ми з мамою збирали ягоди в лісі…

Було складно говорити про це. Спогади в її голові були такими яскравими зараз. Наче це все трапилося тільки вчора. Влада почувалася дуже дивно. Стільки років вона жила як звичайна людина. Складалося враження наче все це відбувається не з нею. Хоч вона і знала, що все це було насправді, частина її досі відторгала цю реальність.

Вони зібралися на кухні: вона, Орест, дядько Вел, Саша і біловолосий чоловік, який представився Вільгельмом. Саме він і попросив її детально розповісти усе, що вона пам’ятала.

— Не хвилюйся, — заспокійливо стиснув її долоню дядько Вел. — Ти не повинна усе це згадувати.

— Все гаразд, — судорожно вдихнувши, запевнила вона його. — Я все пам’ятаю, тож повинна розповісти. — Вона знову вдихнула і стиснула пальці в кулаки. — Спочатку пролунали вибухи і одразу ж за ними почулися постріли. Мама перемістила мене до сховку і наказала чекати, тож я не знаю, що відбувалося на хуторі. Але я бачила їх. Вони нападали з відстані. Я бачила як підстрелили Марка і Вікторію, коли ті бігли до сховку. Вони намагалися підвестися, але їхні рани не гоїлись.

— Це, мабуть, був аконіт, — заплющивши очі і стиснувши руки в кулаки, припустив Орест. — Він не дає нам зцілюватися і обертатися.

— Марк намагався обернутися, але йому не вдалося, — підтвердила підозри перевертня Влада. — Коли вони перестали рухатися, до них підійшов чоловік з вогнеметом і підпалив тіла. Тоді я і зачула його запах. Вони сміялися і перемовлялися по рації. Сперечалися хто вбив більше вовків. Я, мабуть, якось видала себе. Бо чоловік замовк і повернувся в мій бік. І тоді я побігла. — В кімнаті стало напрочуд тихо. Так що декілька секунд чутно було тільки тікання годинника. — Мені якимось чудом вдавалося уникати куль. Але я була налякана. Я думала, що буду в безпеці вдома…

— Ти побігла назад… — безвиразно підказав Вільгельм, і Влада кивнула.

Спокійний тон його голосу отверезив. Допоміг абстрагуватися від подій минулого.

— Весь хутір палав у вогні. Будинки, автомобілі… люди… Коли я прибігла, люди уже були там, добивали тих, кому вдалося вижити. Не дивно, що мама заблокувала ці мої спогади.

— Чи було щось, що тобі запам’яталося в тих людях? В що вони були одягнені? Або, може у них були якісь розпізнавальні знаки на одязі.

— Розпізнавальні знаки? — розгублено перепитала Влада.

— Пов’язки, нашивки, шеврони…

— Не думаю, — перебила Вільгельма дівчина. — Вони були одягнені як зазвичай одягаються люди. Хоча… — Вона нахмурилась, воскресивши в пам’яті картини з минулого. — У них були татуювання на руках. Ось тут на тильній стороні долоні.

— Зможеш описати?

Влада нахмурилась. Ці спогади були не надто чіткими. Вона майже увесь час бігла. Але був момент, коли її піймали.

Та мить врізалась в пам’ять, адже, вона була переконана, що не переживе її. Вона пам’ятала усе до найменших дрібниць. Біль в щиколотці, коли довкола неї обмоталася металева жилка. Їдкий запах одеколону змішаний із перегаром. Болючий удар в живіт. Дуло рушниці націлене їй у голову.

«Попалось, щуреня!»

Влада здригнулася усім тілом і мимоволі зістрибнула на ноги. Голос чоловіка зазвучав у вухах, наче він зараз був тут. Вона наполохано роззирнулася довкола і зосередила свій погляд на Саші. Його присутність знову подіяла на неї заспокійливо. Він єдиний не дозволяв їй остаточно впасти в безумство.

— Здається, то був хрест і крила, — так і не зводячи з друга очей, повідомила вона. — Я не впевнена чи у всіх були такі ж тату. Але у тих кого я бачила точно було щось набито на руках.

Вільгельм кивнув, а тоді дістав з кишені телефон. З хвилину він водив пальцем по поверхні смартфона, а тоді повернув його екраном до Влади.

— Схоже на це?

Влада глибоко вдихнула і нахилилася щоб краще роздивитися. З кожною хвилиною в домі ставало все більше світла, від чого її очі все дужче сльозилися.

Це був малюнок. Незграбний і трішки кострубатий. Але дуже схожий. Тільки замість хреста в центрі був намальований кинджал.

— Так. Думаю це воно, — випрямившись, промовила Влада і знову подивилася на Сашу.

— Це те про що я думаю? — забравши з рук Вільгельма телефон, запитав дядько Вел.

Його обличчя різко побіліло, а руки ледь помітно затремтіли. Але відповіді Влада так і не почула. Її оглушив гучний хлопок. Наче у залі розірвалася петарда. Вслід за ним почувся дзвін скла і всі одразу ж кинулися на звук. Влада пішла за ними, але завмерла на порозі. Саша миттю наздогнав її, і заспокійливо стиснув її долоню.

Запах крові швидко розповсюдився кімнатою. Це була не людська кров, але і не кров вампіра. Густий, пряний аромат. Привабливий, але не настільки, щоб вона втратила контроль. І все ж вона не змогла опиратися інстинктам.

Влада не була певна в тому, що зробила б, якби Саша не зупинив її. Тільки побачивши скрючену на підлозі фігуру, вона отямилась. Саша миттю розвернув її до себе обличчям і притиснув до своїх грудей, але було уже пізно. Побачене навіки закарбувалося в її пам’яті.