Тріумвірат. Дитя вогню - Яна Паувел

— Якщо не хочеш, ми можемо хоч зараз покинути це місце, — неправильно зрозумів її хлопець, і Влада поспішно відійшла від нього.

— Ні, я хочу… Я згадала… Саш, я пам’ятаю хто я.

Поки вони говорили змовк останній двигун. Влада одразу ж обернулася обличчям до дверей.

— Тоді, ходімо? — Саша протягнув їй руку.

Влада пригладила долонями неслухняне волосся і міцно стиснула долоню друга. Вони вийшли в коридор разом. І дівчина одразу ж опинилася за спиною Саші.

Цього разу вона не заперечувала. Їй потрібен був час, щоб впоратися з інстинктами. Довкола було надто багато запахів. І майже всі вони належали вампірам. Поки вона боролася із мисливським інстинктом в собі, Саша вів її вперед. З кожним кроком чоловічі голоси ставали гучнішими. Нарешті, вони підійшли до сходів, і Саша зупинився.

Озирнувшись, він піймав її погляд, і тільки після цього відступив. Внизу одразу ж стало неприродно тихо.

Не варто плекати даремних надій, – нагадала собі дівчина і уважно оглянула присутніх внизу чоловіків. Поки її погляд перестрибував з одного незнайомого обличчя до іншого, вхідні двері будинку відчинилися і всередину зайшов спиною вперед високий широкоплечий чоловік.

Як і в інших, його одяг і волосся були вологими. Але ці кучері важко було не впізнати. Влада відчула, як від хвилювання серце пропустило удар і несвідомо спустилася на декілька сходинок. Саша стиснув її долоню, чим привів до тями, і вона завмерла.

Обіцяла ж собі не плекати даремних надій. Вона ж іще не бачила обличчя, а уже готова була кинутися чоловікові в обійми. В очікуванні, дівчина затамувала подих.

Чоловік зайшов всередину, але не поспішав повертатися до неї обличчям. Несподівано зупинився тримаючи двері, притиснутими до стіни.

— Дякую, — пролунало з вулиці і всередину, несучи на плечі непритомного біловолосого хлопчину, увійшов високий темноволосий чоловік.

Він одразу ж подивився на Владу, і його очі змінили колір на червоний. Але Влада помітила це тільки краєм ока.

Саме цієї миті, чоловік розвернувся, наче відчув її погляд, і Влада тієї ж миті відпустила руку Саші. Вона кинулась вперед, але встигла зробити всього три кроки, перш ніж її стиснули у ведмежих обіймах.

— Тату? — схлипнувши, покликала вона, але чоловік замість відповіді, міцніше стиснув її в обіймах.

— Мені так жаль, — хрипко прошепотів він. — Так жаль…

І тоді Влада зрозуміла, що помилилася. І це, мабуть, вперше. Адже, навіть у дитинстві вона ніколи не плутала батька з його братом.

— Дядько Вел, — хрипко видихнула вона, відчуваючи, як щоками котяться сльози.

Навіть легке розчарування, не змогло притлумити радість від зустрічі. Запах чоловіка був таким знайомим, а обійми – міцними і теплими. Вона чула як сильно колотиться його серце в грудях. Як збилося від хвилювання його дихання.

У Влади було багато запитань. Якщо живий він, можливо, і ще хтось вижив. Можливо, всі вони живі. А її просто не змогли знайти.

Але перед її внутрішнім зором знову зринуло мамине перелякане обличчя. У вухах залунав її голос.

— Більше ніхто не вижив, так?

Чоловік здригнувся. На мить він застиг, міцніше стиснувши її в обіймах, а тоді відсторонився і ніжно стер залишки сліз з її щік.

— Коли ми з Орестом повернулися, все уже було закінчено.

Влада хапнула ротом повітря і озирнулася назад. Вона шукала очима Сашу. Тепер, коли хвилювання стихло, вона усвідомила, як багато у залі вампірів. Їй увесь час хотілося почесати потилицю. Та й світла з кожною секундою ставало все більше і більше. Так, що невдовзі її очі почали сльозитися.

— У тебе хороший друг, — прослідкував за її поглядом дядько, і Влада мимоволі усміхнулася.

Саша підійшов до них неквапливо і натягнуто усміхнувся зустрівшись поглядом із чоловіком.

— Це мій дядько, — шмигнувши носом, відрекомендувала вона чоловіка.

І відчула як щокою покотилася сльоза. Саша зрозумів її без слів, і якби міг обійняв би.

— Я мав би здогадатися, що ви родичі, — підбадьорливо усміхнувся він їй.

Влада знову схлипнула і, щоб не впасти остаточно в істерику обійшла дядька по колу і роззирнулася в пошуках іншого члена зграї.

В прихожій було багато незнайомців. Хтось дивився на неї з жалістю, хтось зі співчуттям. Вона шукала знайоме обличчя і не знаходила.

— Він ще на вулиці, — заспокійливо мовив дядько Вел, і Влада знову подивилася на нього.

— Мені звісно, не хотілося б переривати ваше трепетне возз’єднання,— привернув до себе увагу темноволосий чоловік, — але я не бачу тут свого брата.

Білявий хлопчина все ще звисав з його плеча. І тільки тепер Влада впізнала в ньому гібрида. Вона мимоволі відступила на крок і загарчала. Але на неї майже ніхто не звернув уваги.

— Хіба він був не з вами? — здивувалася уже знайома їй білявка.

Тільки дядько Вел і ще, мабуть, Саша помітили її бурхливу реакцію. Дядько заспокійливо поплескав її по плечі, а Саша зосередив свій погляд на гібридові.