Про любов для дітей - Ангеліна Кріхелі

У двері просунув голови Горинич. Він ледве вміщався. Здавалося, ще трохи, і будинок розвалиться від натиску цього добродушного здорованя, який вселяв жах тільки на перший погляд. Дівчинка навіть злякано глянула на стелю, майже впевнена, що побачить там тріщини. Але все обійшлося. Горинич поворухнувся, трохи відходячи від дверей, і схвильовано підтвердив:

 — Ага, це Кощій малює…

— Кощій?! — вигукнула Надя, відразу згадавши, що читала про нього в казках, коли була маленькою.

 — Ага! — тріумфально вигукнув Кощій, і на його обличчі розповзлася страшна усмішка. — Нарешті злякалася! А я все думав, чому ти не боїшся! Думав, що ти смілива! А ти звичайна боягузка, яка просто не знала, в чий будинок потрапила!

«Але це нічого не змінює, — розмірковувала Надія. — Якби він хотів якось нашкодити, то неодмінно так і вчинив би. Але нічого такого він не робив. І тим більше не чах безглуздо над златом. А навіть навпаки. Тарілки довірливо шепнули, що відвар для Горинича він щодня готував сам. І, хоч і бурчав невдоволено, але про друга все одно дбав. І він так чудово малював! Хіба може такий чарівник бути злим?»

Але інстинктивно Надійка позадкувала до дверей. Це було б смішно (адже там стояв ще страшніший, якщо вірити казкам, Горинич), якби в цей момент їй не було по-справжньому страшно. Вона відчула, що натрапила на щось спиною, і відступати їй уже нікуди. Дівчинка злякано ойкнула і завмерла, боячись поворухнутися. Тільки Кощій ніби втратив до неї будь-який інтерес. Він продовжував йти у її бік. Надя мимоволі озирнулася і побачила, що предмет, у який вона впиралася спиною, — то є дзеркало.

Різьблена дерев'яна рама облямовувала колись відполіровану гладку поверхню, тепер рясно припорошену пилом. Дзеркало стояло на химерно зігнутих ніжках, гордо випнувши вперед ручки, за які його можна було переносити. Втім, мабуть, до нього ніхто давно не торкався. Про це свідчили шар пилу та гнівний погляд Кощія поверх її голови. Чи на дзеркало нарікати, якщо відображення не до душі?

Дівчинка захоплено розглядала виточені з дерева неймовірно витончені фігурки лісових жителів. Вона обережно доторкнулася до рами рукою, зберігаючи шанобливу відстань, ніби боялася завдати шкоди нехай і раритетному, але неживому предмету. Проте значно більше її вразила не майстерність різьбяра по дереву та дзеркальника, а зовсім інше. За її спиною наступав старий Кощій, а в дзеркалі, де він мав відбиватися, був вродливий молодик, як її тато на старих фотокартках.

Дівчинка здивовано насупилась. Бреше дзеркало навіщось чи, навпаки, показує правду? Цікаво, скільки років Кощію? Хіба безсмертні старіють? Тоді навіщо їм безсмертя? Чому він сердиться на дзеркало, якщо воно показує красеня? Чи його дратує нездійсненність відображення?

Надя згадала, як сусідка баба Нюра голосила, що якби вона мала вічність, вона була б молода. І як сильно боялася ця жінка похилого віку, кожної нової сивої волосинки.

- Тату, а чому баба Нюра білого волосся боїться? Я теж так боятимусь, коли стану дорослою? — якось запитала допитлива дівчинка, забираючись до батька на коліна. Забруднена новенькими фарбами для малювання, дівчинка притулилася ближче до батька, знаючи, що в його обіймах знайде тепло та затишок.

Батько тяжко зітхнув.

- Баба Нюра, Надюшо, не волосся боїться, а часу, який у її шевелюрі цокає і, зовсім як ти, пензликом профарбовує сивину. Так стрілки свою територію відзначають.

 — А чому вона часу боїться? Час страшний? — дівчина злякано притиснулася до батька, уявивши час живою істотою, що бажає завдати шкоди.

— Для кого як, — задумливо хмикнув тато, заспокійливо проводячи рукою по тендітних плечах дочки. — Багатьом часу буває мало. Ось як тобі для малювання.

— Але ж баба Нюра не малює! — щиро обурилася мала, по-своєму витлумачивши відповідь батька. — Баба Нюра тільки на лавочці сидить, і насіння гризе!

 — Кожному часу на щось своє не вистачає, не поспішай засуджувати. Краще ось на маму подивись, вона часу не боїться.

Спогад раннього дитинства промайнув у пам'яті Наді та зник, залишивши незрозумілий осад у душі та тривогу.