Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

- Добре, та не здумай зрадити нас, - врешті решт відповів молодий ведмідь людською мовою.

Тож до зграї долучився і Вебер, подивимось що з того вийде.

Вже був час лягати спати, рахунок у барі, без урахування пива Сопротара склав 594 кровійські долари. Скоро мав наступити світанок, тож зграя розбрілась по кімнатам, вони зняли їх у готелі, у тій самій будівлі, де був кафе-бар. Машину лишили на стоянці.

Ітан саме стояв у коридорі, на поверсі де були розташовані їх кімнати, курив не першу у своєму житті цигарку, вже перевертнем не міг терпіти диму цієї бридоти але прямо зараз то був єдиний спосіб втамувати нерви, його єдина долоня трусилась.

З кімнати Франца доносились звуки палкого кохання, певно Кайла прийшла до нього прямо в номер. Де спав Вебер, лунав храп на весь коридор, а тим часом до вожака підійшла Марія, довелось вгамувати свій тремор аби вона не бачила.

Та вампірка була чуйною і холодною на дотик, взяла єдину руку Ітана в свої долоні і міцно, але ніжно стиснула. Дарма що намагався приховати від неї нерви, рука знов почала труситися. Тоді вона вийняла цигарку у нього з губ, затягнулась раз і затушила її в попільничці. Несміливо подивилась у бік Францевої кімнати а тоді потягнулась губами до обличчя свого вбивці. Але той лиш ухилився і прижав свою щоку до її холодної щоки.

- Вибач мене, - ледь чутно прошепотіла вона.

- Нічого, - відповів він ніжно.

- Я просто подумала, що хочу наостанок трохи насолодитись... життям... ми з тобою так і не встигли тоді, коли я ще була жива...

- А я мав обидві руки, але я не можу, просто не можу тепер її зрадити.

Марії підкотив ком до горла, хоч вона і не знала навіть що все ще здатна на плач, на людські сльози, а вони котились щоками, доводячи що хоч її серце і мертве фізично але все ще живе і палке.

- А раптом там нічого нема? - казала вона ковтаючи солоні краплі. - Що як ми завтра помремо а на тому боці порожньо? Що як його взагалі немає того іншого боку? Я не пам’ятаю нічого між тим як померла і відкрила очі у морзі, зовсім нічого, - а сльози ще дужче котились по холодній шкірі обличчя, губились у бороді Ітана а той мовчав. - Ітане, ти мій милий вбивця, у мене вже немає нікого дорожчого за тебе…. розумієш, ти мене вбив, привів у цей світ, хіба я багато прошу?

І що йому було робити? Погодитись на секс із жалю, з почуття провини, через силу і на фоні того як сильно його підкосили нерви, хоч він і намагався увесь вечір не показувати і не натякати зграї будь-якою дією.

Тим більш враховуючи те, що він задумав.

Але найважливіше:

- Що як вона чекає мене на тому боці? Як я буду дивитись їй в очі?

Вампірка відсторонилася від нього, відштовхнула із розпачу і образи а тоді уважно подивилась в його очі, він не відвів погляду. Втерла сльози, заспокоїлась і пішла до свого номеру, вбивця за нею, зайшли разом, вона лягла на ліжко. Він укрив її по саму шию, дбайливо, як старший брат чи батько, поцілував у скроню і піднявся аби зашторити вікно, робив то повільно, бо однією рукою.

Сів поряд з нею на ліжко і запитав.

- Ти голодна?

Вона кивнула, її рухи були трохи незграбні, як у дитини. То ж він нахилився до неї, так щоб вона могла вкусити його шию і смоктати кров не підводячись.

- Шістдесят шостий препарат якраз перестав діяти і я почуваю відходняки від нього, - пожалілась, напившись.

- Спочивай, Маріє, ніч буде важка і трагічна, набирайся сил.

Полишив її саму і пішов в решті решт до себе у номер.

Спати не збирався, зайшов до ванни, став над умивальником, подивився на себе у дзеркало. Недоглянутий, байдужий до себе, волосся довге і скуйовджене, така ж і борода. Обличчя ріжуть дві лінії від носа і майже по щокам, так звані стресові лінії. Очі зморені, змучені, майже жовті, мало в них лишилось голубого пігменту.

Ні, таким він до Рени не потрапить, негоже. Взяв машинку і як міг привів себе до ладу - поголив голову на максимальну насадку - дванадцять і бороду на дев’ятку, та не сподобалось тому ще коротшою порівняв боки і трохи щоки, наче вийшло непогано.

Далі заліз у ванну, вже лежачи набрав воду і потроху відкисав.

Так храбрився, так волів побачити її, але вмирати все одно боявся. Скільки чіплявся за життя, скільки хотів жити а тепер що? Рени нема, батьків вбили на власних очах, звалище рознесли... нащо йому те життя?

А все одно лячно, рука так і тремтить...

З рештою, це його помста, нема потреби зграї гинути. Марію він не посміє наражати на смерть вдруге, Франца жаль, то його милий молодший братик. Кайла потрібна аби вбити Орфейна але після того, він її відішле, а Вебер, хто він з рештою такий, той Вебер?

Вимився, вдягнувся і пішов до номеру Стіва, той якраз докручував глушника на автомат і чіпляв штик-ніж, певно чистив перед справою.

Мисливець мовчки кивнув на німе питання Ітана.

Він готовий.