Між нами контракт - Кетрін Огневич

За кілька хвилин він повернувся, переодягнувшись у класичний чорний костюм, і ми поїхали до нього додому. Ну, принаймні, туди, де він жив раніше. Дорогою Влад розповів про те, що на вечері буде його мати і молодша сестра. Чесно кажучи, я була здивована, оскільки думала, що він єдина дитина в родині. Так, виявляється, я не все знала про свого чоловіка.

Тільки-но ми увійшли в будинок, нас одразу ж зустріла його мати, яка на вигляд здавалася цілком доброзичливою. Чесно кажучи, я навіть не пам'ятаю, чи була вона на весіллі, чи ні. Її звали Ірина. На вигляд я дала б їй близько тридцяти п'яти, хоча вона вочевидь старша, ніж я думаю. У неї темне волосся, яке спускалося м'якими локонами по її плечах, і яскраво-зелені очі, які Влад успадкував від неї. Ірина провела нас до вітальні, де стояв величезний стіл, і він, звісно ж, уже був накритий. Схоже, сімейство Жданових любить приймати гостей. За столом сиділа більш молодша версія Ірини, яка була сестрою Влада. Гадаю, їй десь шістнадцять. Вона витріщилася на нас із таким здивуванням, а потім зніяковіло посміхнулася.

— Привіт, я Марія, — пробурмотіла вона, коли підійнялася зі свого місця, і помчала до мене. Я трохи очманіла від її обіймів, і краєм ока помітила, як усміхнувся Влад.

— Сестричко, а як же я? — сказав він, коли вона розімкнула свої обійми, а потім одразу попрямувала в обійми брата. — Так-так, я теж сумував! — розсміявся він, коли дівчина міцно обійняла його.

— Ти все той самий... бука, — пирхнула вона, коли сіла за стіл, і я присіла поруч із нею.

— О, так він був таким завжди? — кажу я, привертаючи до себе увагу дівчини.

— Ти навіть не уявляєш, якою скалкою в дупі він був, коли ми були молодші.

— Справді? — я кидаю погляд у бік Влада, на що той хитає головою.

— Не вір їй, Лисенятко. Вона перебільшує, — лише каже він, коли тягнеться за склянкою води і робить кілька ковтків.

— Лисенятко? — В один голос запитують Ірина та її донька, від чого я трохи ніяковію. Схоже, вони не звикли чути такі зворушливі прізвиська від Влада.

— Ну так, а що? Як на мене, вона справжнісіньке лисеня, — каже він у відповідь, загадково посміхаючись, від чого я ніяковію ще більше.

— Що ж, я дивлюся, всі в зборі... — лунає позаду мене голос батька Влада, від чого я здригаюся.

Ех, а все так добре починалося...