Завоюй мене - Стефанія Лін

— Я тут! 

Виходить хрипло, ледве чутно, проте він чує. 

— Ще раз! — просить.

Голос спокійний, впевнений, твердий. Невже Марку ніколи не буває страшно? 

— Я тут, — трішки голосніше вдається вигукнути. 

Тріск гілок стає гучнішим. Данте наближається. Помічаю світло від ліхтарика, ковзає по траві й листі, котрі приховують під собою багнюку.  Він один, розумію, коли виринає з-за стовбурів й чагарників. На чорному не видно крові, але мені так страшно, що він поранений. Я ж чула постріли.

— Ти цілий? — тримаюся за кору. Гаряча кров цвіркоче по нозі, у взуття краплями заповзає.

Данте зупиняється й одразу обличчя руками обхоплює. Ліхтариком світить всюди й завмирає на нозі. 

— Тебе скинули вниз, не мене, — відрізає. — Болить? — присідає, злегка проводить по нозі пальцями. 

Смикаюся. Стискаю щелепу, щоб не зойкнути, але Марку цього достатньо, аби зрозуміти усе.

— Ви… там стріляли?

Данте вирівнюється. Пхає ліхтарик у кишеню й не даючи навіть слова сказати, підхоплює на руки. Не пручаюся. Не хочу і не можу. Саме усвідомлення, що пішов шукати, кинувся слідом, народжує надто багато думок. Можливо помилкових, повних сподівань, але таких солодких, що відмовитися неможливо. З голови вилітає все те, що раніше думала. Забуваю, що заради мене такі чоловіки не жертвують нічим, бо все просто — немає заради кого. Я не фатальна дівчинка, котра в серце закопується. Не красуня, не фігурна, не супер розумна.  Логіка більше не бажає ділитися власними спостереженнями, рота їй затуляє серце.

— Стріляли, — відповідає рівним тоном й впевнено крокує вперед.

— Маріан? — схвильовано.

Данте хмикає. Зле виходить, тож далі мовчу. Чоловік всю дорогу робить те саме, проте вперто крокує вперед тримаючи на руках. Подекуди ставить на землю й просить триматися за себе, щоб витягти нас двох. Допомагаю як можу, крізь біль та страхи, тож через деякий час, який вічністю здається, ми долаємо схил й опиняємося там же, звідки мене зіштовхнули. 

Тепер тут все змінилося. Машини Маріана і його самого немає.  Зате є інші позашляховики чорного кольору, котрі взяли в коло Раміля і його друзів. Самого негідника притисли до землі ногами двоє чоловіків у чорному. В їх руках пістолети. Друзі  ж Раміля лежать так само, але із зав'язаними руками неподалік. 

— Це хто? — трішки ошелешено запитую не припиняючи оглядати усіх. Данте тримає на руках, не ставить, а я потайки розглядаю і його. Хотіла б зупинитися, тільки сил немає не піддаватися власним слабкостям. 

— Якщо говорити мовою дурнів — пси. — каже, поглядом на моєму обличчі затримується. 

Не хочу питати далі. Зрозуміло, що Марк має охорону чи власну службу безпеки. Я була дурепою, коли вирішила, що він сам. Ймовірно, вони чекали поміж дерев, причаїлися, все-таки Данте розумний чоловік, як і очікувалося. 

— Зі мною їдеш. Ногу оглянемо. — наказує й несе до машини.

Вперше у житті почуваюся як принцеса, котру врятували. Знаю, Марк вже мінімум вдруге приходить на поміч, але ніколи мене не несли на руках ось так, на очах у всіх, ніби я…важлива. 

Машина-монстр в якій опинюся, заводиться майже одразу. За кермом Олег. Дивиться на мене крізь дзеркало й хитає головою. Очі виблискують, на губах усмішка.

— Життя вас зіштовхує так часто, хіба це не доля? — питання дивне. Лунає хитро, лукаво, тому я просто ігнорую його. А Олег здається хоче почути відповідь. — Іноді вона жартує з нами, ти знаєш? Одну людину дає, щоб пройти урок, а іншу, — дарунком підносить. Щоправда, видно стає лише тоді, коли пізно. 

— Натякаєте, що Марк моя доля? — все ж запитую. 

Олег рушає й швидко опиняється поміж дерев. 

— Тобі вирішувати хто з них доля, а хто — покарання. 

Зітхаю. У вікно заднє дивлюся спостерігаючи за Рамілем на землі. Він слідкував за мною. Хотів переграти Марка, створив ситуацію з якої виходу не було, лише б забрати у Данте те, що йому не належить. Поставив на мене, а дарма. Рішення, що заради мене Марк піде на все, стало фатальною помилкою. Шантажем змусив Маріана піддатися на його умови. Молодший брат так сильно хоче бути схожим на старшого, що ця ніч могла стати останньою. Моя вина теж є. Якби Маріан знав правду, якби я розповіла, то могла б легко сказати, що Раміль просить вибачень не просто так, одразу ж у машині. Якби у лісі гарно розгледіла Раміля, то впізнала б у ньому нападника. Я ж мовчала. Страх втратити краплю тепла такий сильний, що саме через мене все це сталося. Маріан просто був маріонеткою. Не можу скинути вину на нього за усе. Раміль поставив умови, Маріан бажав якомога швидше виконати їх, аби розібратися з питанням, котре загрожувало Марку через подію з квадроциклами. Злякався суду, можливих докорів Марка, що той не здатен впоратися з клієнтом. Просто він не знав, що цей клієнт був нападником, і вже одного разу зіштовхнувся з Марком. Не знав, як і я, що Марк шукав його. Не знав, що той вигадав план, який був приречений на провал. Раміль маніпулював Маріаном, а він використав мене. Не зі злим наміром, просто так сталося… Єдине, чому ми все ж опинилися у пастці — Марк не знайшов Раміля, не провів паралель між нападником на вулиці Вдовиць та жертвою аварії, та і як міг? У висновку довірив справу брату, якого використали у власних цілях. От і все.