Завоюй мене - Стефанія Лін

Спостерігаю. Не одразу й вловлюю, що губи ворушаться у тихій молитві. Боюся, що все вийде з-під контролю раніше ніж приїде Марк. Сміх розбирає. Вийде з-під контролю. Все вже вийшло з-під нього. Ні я, ні Маріан не контролюємо дану ситуацію. Єдине на що ми здатні — чекати старшого брата, дорослого чоловіка який врятує нас. 

З-за дерев видніється світло фар. Це Марк, впевнена. Видихаю з полегшенням. Він тут, отже скоро все буде гаразд. 

Машина-монстр зупиняється позаду автомобілів Раміля. Марк не поспішає. Він ніколи цього не робить. Світло зникає. Дверцята відмикаються. Чоловік поправляє шкіряні рукавиці з обрізаними пальцями. У чорній сорочці та штанах, ніби надворі весна, а не осінь. Впевнений, крокує вперед, вищий на голову за решту. Раміль щось вигукує, слів не розбираю, лише бачу, як в одну мить Маріан чомусь падає на коліна. Хтось обхоплює його за шию рукою під сміх скаженого покидька. Данте зупиняється. Кожний його рух граційний, наповнений владою та силою. На таких кажуть не просто брила з льоду. Цього мало. Він щось значно більше, сильніше, могутніше. Незламний, мабуть, найкраще підходить. 

Дверцята позаду відмикаються. Не встигаю й пискнути, один з дружків Раміля хапає за волосся й тягне з машини. Намагаюся вирватися, хапаюся за кермо в спробі не дати витягти. Він сильніший. Буквально секунда і я вже ногами тону в багнюці. 

— Пішли, сучко, вистава без тебе не спрацює. 

Тягне до Маріана та Марка. Штовхає у спину й притуляє щось холодне до шиї. З жахом розумію, що швидше за все це ніж. 

— О, моя улюблена частина. — голос Раміля холодом шкіри торкається. — На коліна вставай, — до мене звертається. 

Швидко оглядаю Маріана, лише потім на Марка дивлюся. Він один, ніби вовк серед гієн. Гордий, впевнений, попри все. Обличчя не виказує ніяких емоцій. В очах абсолютна порожнина. 

— На коліна, — той, хто з машини витяг, б'є під коліна. Падаю, скрикнувши. 

Раміль дико регоче. На Марка дивиться широко всміхаючись.

— Оце так удача. Я поставив на коліна одного Данте і поставлю іншого. Круто, чи не так? Такий впливовий, і сам пішов братика рятувати. А дівка чия? Бо минулого разу ти її витяг, ні? І в лісі зайнятий був тільки нею. Може я помиляюся, та ти трусився більше ніж твій братик? 

Марк мовчить. 

— Ти шукав мене після тої зустрічі, я знаю. Твої песики просто погано старалися. — продовжує. — Я ж не знав, що вона ваша, тоді. Чи твоя, — ніяк не замовкне. — А потім хто захотів помститися? Молодшенький? Двоє вигадали випадковість? Троє? Шрам тепер маю, — зиркає на мене злим поглядом. — Бо я був впевнений, що ти, — на Марка тикає пальцем, — не був би таким дурнем. Але й тут помилився. Глянь, вони на колінах, а ти сам. 

Маріан шепоче:

— Про що він? 

Між нами така мала відстань, а я не здатна в очі йому поглянути. Тому ігнорую. Сенсу розповідати зараз щось немає. Друзі Раміля регочуть. Скажені, не інакше. Раміль так впивається перемогою, котра особисто для мене нічого не значить. Я взагалі лише пішак, випадковість спершу, а тепер причина, адже саме мене зустрів у провулку. За мною приїхав Марк, ймовірно це навело Раміля на якісь думки. Можливо, думав через мене Данте дістане? А потім сталася та клята аварія за нашої участі, і він забажав усе переграти? Побачив інші шляхи, тим паче якщо Маріан умовно кажучи, мав розібратися з усім, а сам Раміль вирішив, що це було помстою? 

— Нічого не скажеш? — вигукує він до Марка. — Мовчатимеш? Твоя дівка і братик можуть випадково скотитися вниз! 

Данте ледве помітно всміхається кутиками губ. Спокійний, врівноважений, навіть вітер не стирає його рішучості. Мене ж він пронизує наскрізь.

— Ти не поставив жодного питання, не висунув умов чи прохань. Поки я чув тільки власне самосхвалення, припущення, теорії змови та помсти. Закінчиш, тоді поговоримо, — рівним голосом відрізає Марк. 

Раміль біснується. А потім хитро всміхається.

— Мої умови: перша — хочу почути як вона перепрошує за шрам. Друга — хочу від тебе грошей. Третя — хочу частину твого бізнесу тут. І її мені, — облизується. — Минулого разу ти все зіпсував. 

Данте хмикає. Я ж розумію, що дійсно частково права. Раміль побачив у мені можливість дотягнутися до Марка. Чомусь вирішив, що я маю значення для нього. 

— Настільки зіпсував, що ти ховався десь за межами міста? Злякався моїх псів? А потім набрався сміливості, приїхав покататися, на мене глянути, так? — дуже м'яким, ледве не ніжним тоном запитує. — Аварійна ситуація привела Маріана до тебе. Він мав з усім розібратися, а натомість дав тобі більше, ніж потрібно. Ти вирішив виїхати на ньому. Зв'язав усе, вигадав помсту, тому що впізнав Сабріну. Трішки розпитав містян, у лікарні персонал. Зробив висновки, що можна шантажувати мого брата, переслідувати її, погрожувати мені? Вимагати щось? Ставити умови? — Данте всміхається. Усмішка настільки страшна, що я б на місці Раміля вже тікала. Ні краплі людяності у ній немає. Взагалі нічого, що нагадувало б у Данте не звіра. — Вигадав, що чужа дівчина та не рідний брат мають значення? — добиває. — Тому, що я її витяг тоді? Тому, що в лісі приділив увагу жертві?

Замовкають усі. Раміль розгублений, Маріан сердитися, а я…як завжди нікому не потрібна. Зайва. Нічого не означаю. Ні для кого не дорога. Нічиє серце не плакатиме за мною, крім дідусевого та двох друзів. Я справді ніхто для Данте. Жертва... Не знаю чому в серці, попри все, жевріє надія на те, що не кине. Йому ж справді байдуже. Раміль хотів зіграти на тому, чого не існує. Хто знає, раптом зведений брат має таке ж значення для Данте, як і я?