Завоюй мене - Стефанія Лін

— Нам потрібен мис Скорботи, — Маріан відкидає слухавку на панель.

Машина мчить вперед. Шалена швидкість. Але це мало допомагає. Три автомобілі Раміля позаду, не відстають, навпаки, немов підганяють. Мені так страшно, що не здатна говорити. В думках одне — аби не померти. Ще й слова Маріана про смерть…Імовірно я про неї не думала б, та він сказав, і все, мозок зачепився за них. 

— Брі! — хлопець вперше лунає так грубо. Тон аніскільки не нагадує доброго й теплого Данте. — Мис! 

Киваю. Намагаюся змусити серце не калатати так оскаженіло, та це мало допомагає. Зараз воно живе власним життям. Йому болить. Страшно. Воно благає про допомогу, та чекати її марно. Я досі не здатна відійти від прохання Маріана. Раміль знав, що це я. Знав, що перепросити у нього буде найскладнішим у житті. Хто взагалі перепрошує у нападників? 

Кидаю погляд на Данте. Раміль знав, а от він ні. Хотів усі питання розв'язати самостійно, певно брату довести, що може. Я ж не знаю їх відносин. А вийшло все не так. Маріан, якби знав, що довелося пережити через цього Раміля, ніколи б не привіз, впевнена. Хлопець добрий, щирий, теплий. Хіба міг би вчинити так? 

— Брі, будь ласка, — м'якше просить.

— Поки прямо, — хрипло відрізаю. — Скажу, коли потрібно повернути.

Машина продовжує гнати по бездоріжжю. Кілометри за кілометрами, Раміль не відстає. Навпаки, з кожним метром зменшує дистанцію. 

— Пробач, — вправно тримає авто на дорозі. — Пробач мені, будь ласка. Я не мав права. Повівся на Раміля. Думав зможу сам. Але я не Марк. 

Мовчу. Не можу говорити. Кожне слово дається з важкістю, тож краще і не намагатися. 

— Брі? Чому ти сказала ні? Я хочу знати. Ти знаєш Раміля? Він…

— Праворуч, — перебиваю і знову замовкаю. Напруга у салоні зростає, відчувається диханням грози. Немов, от-от, і щось буде. 

— Брі… — змучено лунає.

Ігнорую. Не можу відповісти. Все одно не можу. Почну, правда розкриється, і розбите серце буде у нас обох. Нехай краще я страждаю. Мені не звикати. Все життя мучусь. А Маріан… він не заслуговує підозрювати мене і брата. Не заслуговує відчувати образу, що я ночувала у Марка, що саме він знайшов мене, що мені сподобалося так багато з того, що спростовую…

Мовчатиму, матиму змогу ще втримати надію на те світло, котре тільки Маріан дарує. Розповім правду і дійсно буде все. По-справжньому, цього разу. 

Авто підкидає на ямах. Кілька разів ледве вдається виїхати з багнюки. Попри все це Раміль тримається близько, веде нас, начхавши на все. Сумніваюся, що причина тільки у мені чи Маріані, швидше за все цей покидьок хоче від Марка щось отримати. Ми — пішаки у цій пастці. 

Виїжджаємо у ліс. Дорога тут жахлива. Втім, ми їдемо вперед. Дерева миготять темними стовбурами за вікном. Страшно, у будь-яку мить Маріан може не впоратися з керуванням і привіт кінець. 

На щастя з лісу ледве не вилітаємо, швидкість шалена. Маріан в останню мить тисне на гальма. Машину несе. Шини свистять, нас крутить на ґрунті. Скрикую. Схопившись за дверну ручку тримаюся міцно. Маріан вивертає кермо, лається, врешті авто зупиняється за метр від краю схилу. Глибоко й рвано дихаю. Заледве відриваюся від ручки, долоня автоматично лягає на грудну клітку. Серце рветься назовні. Занадто багато потрясінь для нас з ним. 

— Ти як? — тихе питання Данте молодшого повертається у реальність. 

— Все добре, — шепочу. 

Маріан хапає телефон, набирає Марка. Гудки йдуть, але брат не відповідає. Ігнорування напружує. Ймовірно він за кермом, їде сюди, принаймні доводиться на це сподіватися. Адже машини Раміля оточують з усіх боків. Я думала їх троє. Я помилилася. Окрім самого неголеного і двох його друзів з автомобілів виходить щонайменше ще з четверо чоловіків. Намагаюся проковтнути клубок у горлянці. Марно. Паніка струшує усе тіло. Мені мало повітря. Мало місця. Єдине бажання просте й логічне — вийти та бігти кудись. У будь-який бік. У будь-якому напрямку. Лише б тут не знаходитися. 

Маріан глушить власний автомобіль. На кілька хвилин тиша, лише чутно осінній вітер котрий рве верхівки дерев, гуляє по гнилій траві й падає вниз, зі схилу. Колись я була на цьому мисі неодноразово. Ще навчаючись у школі ми з Настею приїздили сюди на велосипедах й сідали на краю. Ноги звішували вниз й дивилися на захід сонця. В такі миті почувалися вільними, здатними на все. Я мріяла про нормальне дитинство, про батька який би піклувався і про щасливу маму. Настя бачила інше. У мріях вона була дружиною багатія, який кохав її одну. Ми були різними тоді, ми різні зараз, але наші душі завжди розуміли одна одну. 

З розповідей бабусь це місце ніколи не було мисом. Насправді його так називають тільки місцеві, адже багато років тому звідси кинулася молода пара вниз, у ріки Дністра. Вони померли через нерозділене кохання. Як виявилося потім, дівчина була вагітною від хлопця. Після трагедії наше містечко вшанувало пам'ять про ненароджене дитя саме таким чином. 

Виринаю зі спогадів. Ковзаю очима по машинах Раміля. З подивом розумію, що одна з них та, котра переслідувала нещодавно. Отже, він точно знає мене, знає, що заподіяв, знає тепер хто я, де працюю, і точно впевнений, що мене ніхто не захищає. Або ж навпаки...впевнений, що Данте стане на захист. 

— Виходьте! — хриплий чоловічий голос луною котиться навколо нас. 

— Я вийду, — каже Маріан. — Я нас у це втягнув. 

— Не потрібно, — пошепки. — Ти не знаєш чого він хоче. Грошей та вибачень точно мало. Можливо він точить зуб на твого брата? — припускаю.

Маріан м'яко усміхається. 

— Не має значення. Я взяв на себе відповідальність, і не зміг нічого досягти. Марк ніколи так не помиляється. Я вже казав тобі, що бажаю бути схожим на нього. Тому, маю продовжувати. Можливо щось вийде. 

Маріан виходить. Гупає дверцятами залишивши мене у салоні. Дивлюся на його спину боячись, що Раміль заподіє шкоди. Насправді я дійсно вірю у власну теорію. Який сенс Рамілю все це колотити далі, якщо гроші та вибачення у твоїй кишені? Мало було, що на коліна не встала? Не вірю. Він хотів принизити нас з Маріаном. Мені нагадати минулу зустріч, з Данте ж інші мотиви. І якби цього було достатньо ми б не були зараз тут.