Аномальні рідини - Наталія Ольшевська

Олег

Віддихуюся, поки Олеся пішла забирати чортову піцу. Нащо я її замовляв? Голодний? Наївся? Та я тепер тиждень готовий не їсти, аби продовжити це божевілля. Мені зовсім знесло дах. Я не планував її цілувати, але не зміг втриматися, коли вона була так близько та притискалася до мого тіла. Тваринні інстинкти взяли гору над розумом.  «Ми не закінчили» луною звучить в голові і я ніяк не можу впоратися зі збудженням. Навіть не впевнений, що крижаний душ допоможе.

   З дурману мене вириває гул зі сторони вхідних дверей. Вона ще не забрала кляте замовлення?

  Йду в передпокій і бачу навстіж відчинені двері. Всередині прокидається відчуття тривоги, від чого я прискорюю кроки, адже з коридору починає долинати дивний шум. Виходжу на сходовий майданчик і бачу груду зі сплетених людських тіл. До мого мозку не відразу приходить усвідомлення того, що відбувається.

- Це за Ніку! – удар. – А це за Олега!

Олеся хапає Богдану за волосся, підіймаючи над землею і я, нарешті, розумію, що вона збирається прикласти її головою. Швидко обхоплюю її за талію та знімаю з білявої дурепи, яка несамовито верещить, бо Олеся мертвою хваткою впилася у її волосся і волочить за собою, поки я відтягую її в сторону.

- Олесю, пусти її! – намагаюся достукатися, але вона, наче, не чує. Богдана різко смикає головою і в затиснутій руці Олесі лишається клапоть її волосся.

- Пусти, я не закінчила, - намагається вириватися, борсаючись в кільці моїх рук.

- Вона того не варта, чуєш? Зачекай на мене всередині, прошу, - ставлю її на землю та практично заштовхую до квартири, зачиняючи перед нею двері.

   Богдана так і сидить на бетонній підлозі з розбитим носом і пропалює зачинені двері скаженим поглядом. Такого я у неї ще не бачив.

- Навіщо прийшла? – запитую, не пропонуючи допомоги.

- Скажи, щоб вона негайно забиралася геть! Що вона тут робить? – кричить та спинається на ноги, витираючи ніс ребром долоні.

- Це не твоя справа.

- Вона мене побила! Я її засуджу! Зніму побої і ...

- Як доведеш, хто це зробив? Камер тут немає.

- Ти бачив! Вона накинулася на мене з порогу!

- Я нічого не бачив. Вийшов, а тут ти під дверима лежиш. Впала на своїх ходулях?

- Ти так не вчиниш зі мною!

- Повторюю, чому ти тут? - ігнорую її репліку.

- Як це чому? Ми ж переїжджаємо. Ось, - тицяє на валізи, які я навіть не помітив відразу,  - речі привезла. Я дзвонила, а ти не брав слухавку. Кажи, щоб ця задрипанка забиралася геть і занеси мої валізи.

   Мої брови злітають до лінії росту волосся від почутої нісенітниці.

- Богдано, - тру чоло, - ми переїхали. Я і Ніка. Без тебе. Живи своїм життям і дай нам, нарешті, спокій. Самій не набридло?

- Я нікуди тебе не відпускала! – верещить. – Ти мій! Мій законний чоловік! Я не віддам тебе їй! Ніколи! Нізащо!

- Я тобі не пиріжок, щоб мене віддавати чи лишати. Я ніколи не був твоїм. І припини репетувати. Сусіди зараз поліцію викличуть. Йди додому,  - розвертаюся до дверей. Немає сенсу з нею розмовляти.

- Я її знищу! – шипить за спиною.

- Не смій до неї навіть наближатися! – розвертаюся і підходжу впритул. - Інакше дістану тебе з-під землі і отримаєш змогу переконатися, яким добрим я з тобою був усі ці роки.

   Лишаю істеричку на місці і заходжу до квартири. Олеся так і стоїть біля дверей, ніби в заціпенінні. Кулак досі стискає вирване волосся.

- Вона тобі нічого не зробила? – беру її обличчя в долоні і пильно вглядаюся в очі. Вона лише заперечливо хитає головою. – Йди сюди, - шепочу і стискаю дівчину в обіймах. Відчуваю, як її напружені м’язи починають розслаблятися, ніжні долоньки вмощуються на мої лопатки, а щока притискається до грудей, в яких божевільно стукотить серце від її близькості.

- За мене ще ніхто не бився, - кажу, нарешті посміхаючись. – Навіть не думав, що ти така кровожерлива.

- Потрібно було це зробити давно.

   Стоїмо, стискаючи одне одного в обіймах, поки Олеся не порушує тишу:

- Олег… Я не хочу знову віддавати тебе їй, - шелестить тихим голосом, - я більше цього не переживу.

   І далі трапляється те, чого я ніяк не очікував. Чую тихий схлип і відчуваю на грудях її гарячі сльози.

- Ей, - відхиляюся та беру її обличчя в долоні, - не треба, чуєш? Тільки не плач, - нахиляюся та збираю солоні краплі губами. – Вона не зможе мене забрати, чуєш?

- Чому?

- Тому що я завжди був тільки твоїм.

   У відповідь вона лише міцніше притискається до моїх грудей. Хочеться зупинити час і вічність стискати її в обіймах. Я досі її кохаю. Не припиняв ні на мить. Зрощував ці почуття глибоко в собі усі ці роки, підживлюючи спогадами і навіть у найсміливіших мріях не міг уявити, що вона колись буде моєю. Думав, що приречений решту життя прожити з половиною серця, але зараз відчуваю, що воно знову ціле. І цього разу я таки зроблю усе правильно.

***

   Після довгих обіймів нам таки вдалося почати роботу в кімнаті. Навіть прокляту піцу принесли, яку ми з’їли поки чекали, коли висохне ґрунтовка. До другої години ночі доклеїли шпалери, хоч я планував це зробити на наступний день. Дивним чином нас зблизило те, через що подружжя завжди скандалять – шпалери. Можливо, вони відваляться через тиждень, адже і я, і вона робили це вперше, але це зовсім неважливо.

- Відвезеш мене додому? – запитує, вийшовши з душу.

- Можливо, залишишся? Відразу попереджаю, що  ні на що не натякаю. 

- Не можу, малюків потрібно погодувати і о шостій бути на роботі.

- Добре, - нахиляюся та цілую її в губи, від чого знову тілом розливається тепло.

- Олеже… Що між нами відбувається?

- Гадаю, ти й сама знаєш. Олесю, я не збираюся більше гаяти часу. Якщо ти мене пробачила…, - вона заперечливо хитає головою і від цього знову у грудях виникає ниюче відчуття.