Аномальні рідини - Наталія Ольшевська

- Богдана сказала?! Уся ваша сімейка божевільна! Богдана накачала мене наркотою і затягла в ліжко, вам наказала спровадити конкурентку. Далі що? Вероніку вже просила влаштувати у якийсь закритий інтернат, коли вона досягне шкільного віку? – бачу, як забігали його очі. Господи… - Навіщо ви це робите?

- Вона тебе кохає.

- Кохає? – з мене виривається істеричний сміх. – Ні, це не кохання. Коли кохаєш, то готовий на все, аби кохана людина була щаслива, готовий віддати останнє, зробити неможливе, піти проти всіх, аби бути поруч. Готовий бути підтримкою, затишком, спокоєм. Мріяти про сім’ю, де дитину люблять, бо вона частинка тебе. Кохання – це коли не існує слова «зрада», бо на інших навіть дивитися немає бажання. Я бачив, що таке кохання! І бачив, як живуть ті, хто його втрачає, коли не можеш залишатися в колишньому домі, де навіть стіни нагадують про втрату, бо шпалери клеїли разом. Коли лягаєш вночі на підлогу, бо спати в ліжку, де її немає, просто нестерпно. Готувати за звичкою каву для двох, а тоді згадувати, що другу пити нікому. Я бачив на власні очі, як кохають! То в Богдани кохання? Ні, вона хвора і ви стимулюєте її, виконуючи дурні забаганки! Ви знали, що вона б’є Ніку? – він округлює очі. Отже, не знав. – І я не знав. Вона ваша онука. Вам її не шкода?

- Вона моя онука лише п’ять років, а Богдана моя донька двадцять сім.

   Боже… Вони усі несповна розуму. Замружую очі та прикриваю їх долонею. Не можу дивитися на нього. Огидно.

- У мене до тебе пропозиція. Ти забираєш заяву на розлучення і повертаєшся додому, до дружини. Забуваємо про вчорашній скандал і далі усі живуть тихо, мирно та спокійно. Можеш завести собі коханку, якщо будеш обережним, аби не нервувати Богдану. Якщо ж ні, то вчинимо інакше. Спочатку ти втрачаєш одну роботу, потім другу. Суд завжди на стороні матері, а безробітному батьку і поготів дитину не віддадуть. Дівчинка залишиться з Богданою, тому обирай.

- Йдіть до біса!

   Зриваюся з клятого крісла та вилітаю з кабінету. Чортова сімейка! Їм усім лікуватися потрібно! За що мені це все? Що ж я такого паскудного у цьому житті зробив, що на шляху мені трапилися такі мерзоти? І чому я не записав усю розмову на диктофон? Бовдур!
   Сідаю в машину і б’юся головою в кермо, аби повернути адекватність. Не допомагає.

   З кишені штанів дістаю телефон та набираю колись заборонений номер.

- Слухаю, - лунає практично відразу.

- Ти зайнята?

- На роботі. Щось трапилося? – в голосі чути тривогу.

- Так. Можна мені приїхати? На декілька хвилин.

- Чекаю. Зайди з двору. До службового входу.

   Її голос хоч трохи приводить мене до тями. За десять хвилин паркую авто неподалік кав’ярні та йду до вказаного місця зустрічі. Олеся вже чекає, слідкуючи за мною схвильованим поглядом.

  Без слів підходжу до неї та по-варварськи захоплюю в обійми, втикаючись носом у її шию. На мить дівчина завмирає, але за декілька секунд відчуваю її руки на своїй спині.

- Прошу, не відштовхуй… Ще хоча б хвилинку, -  її хватка посилюється, а наші тіла стають ще ближче, і я, нарешті, відчуваю спокій.
***

- Розкажеш? – шепоче в мою шию, ледве зачіпаючи шкіру губами.

- Не хочу, а то знов озвірію. Пізніше, - неохоче відсторонююся, щоб заглянути в її очі. Раніше ми були практично одного зросту, зараз Олеся виглядає такою крихітною в моїх обіймах. Не хочу цією розмовою псувати цю мить. – Ти ввечері зайнята? – впираюся своїм лобом у її, не випускаючи з обіймів.

- Треба вбити того, хто зробив з тебе звіра? Я у справі. Що брати? Срібні кулі чи осиковий кілок?
- Я не знаю якого виду ця нечисть. Але знаю, як ти можеш мені допомогти.

- Кажи, - відхиляється та закидає пасмо мого волосся, що впало на лоб.

- Вибереш зі мною шпалери?
- Добре, - без вагань погоджується.
- Дякую, - цілую її у скроню, - заберу тебе о шостій.

   Олеся киває у відповідь, а я неохоче відпускаю її з обіймів та чекаю, поки вона зникне за дверима.
   Спокій. Відчуття, яке мене, як я думав, давно покинуло. Але тут, біля високого бляшаного паркану та контейнера для сміття я знову його відчув. Здуріти можна.

   Та скільки б я не стискав Олесю в обіймах – проблеми не зникли. І якщо вже вирішив міняти своє життя, варто позбутися токсичних людей, аби вони не отруювали майбутнє.

   Відправляюся до фітнес-центру. Розберуся ще з однією проблемою.

   Заходжу в приміщення і зустрічаю натягнуту посмішку Соні. Прямую відразу до дівчини.

- Привіт, - кидаю сумку з одягом під ноги та впираюся ліктями на стійку. – На скільки тисяч багатшою стала?

- Ти про що?

- Про вашу суперечку. Мабуть, варто зателефонувати Микиті і сказати, що у нього забагато персоналу, бо зайнятися не мають чим. Хоча, навіщо телефонувати? У мене зараз з ним заняття.

- Не треба. Мене дівчата підбили, - говорить швидко. -  Я погодилася, тому що гроші потрібні. Я ж і так знала, що ти… ну… А вони сказали, що потрібні докази. Пробач, не кажи Микиті.

- Які дівчата?

- Аня і Марта.

- Клич їх сюди.
   З власником ми спілкуємося, але сумніваюся, що він через це їх би звільнив. Та маленький блеф заради правди можу собі дозволити.

    Буквально через хвилину за нею йдуть двоє дівчат, яких я тут бачив, але ким вони працюють – поняття не маю.

- Дівчата, я тут почув цікаву розмову… Мені теж зараз потрібні гроші, - помічаю, як Соня ошелешено моргає, - Соня розказала. То які докази потрібні? Що потрібно зробити?