Десертик - Анна Харламова

   Мітчел витер рукавом очі, та узявши себе у руки, пішов до ванної умитись.
   Зайшовши у спальню, він узяв рушник попрямував до вбиральні. Умившись прохолодною водою, та витерши обличчя, Мітчел важко зітхнув.
    — Хто ти? — дивлячись на своє відображення у дзеркалі, запитав він. — Як ти міг прогнати Айлі? Як? Що ж ти за людина?! — він грюкнув кулаком по раковині. Скривившись від удару, він потер руку.
   Увійшовши до спальні, він почув тихий стук у двері. Важко зітхнувши, він відчинив двері - перед ним стояла мама. Боже, як же він давно не бачив цих очей! Як же він скучив за цим лагідним поглядом. Мітчел ковтнув, проганяючи клубок, який захопив його горло.
   — Синку, поклич, будь ласка Айлі. — Вона так тихо говорила, наче боялась його наполохати. Боялась, що він знову втече.
   — Її нема. — Біль стиснув його груди.
   — Вона, що пішла у магазин? — здивувалась мама.
   — Ні.
   — А де ж вона? — її очі округлились.
   — Вона більше тут не живе. — Мітчел своїм сердитим поглядом, явно дав зрозуміти, що надалі запитання будуть зайвими.
   — Як це?! Що ж ти накоїв! Це все через те, що вона покликала нас? — це було риторичне запитання, вона сама знала відповідь.
   — Це тільки наші справи з Айлі. Це нікого не стосується.
   — Стосується. Ще й як стосується. — У Гленни увірвався терпець. — Легко ж ти викреслюєш люблячих людей зі свого життя. Хоча, що там говорити – ти до цього звик. Мені набридло, що ти за всіх усе вирішуєш! Ти мучиш себе і нас. Скільки можна?! Тобі подобається проживати життя, а не жити?
   Позаду Гленни з’явився Пол. Узявши дружину за плечі, він мовив:
   — Люба, він не розуміє, що ти йому говориш. Наш син першого разу не зрозумів наших слів, багато років назад. Чому ти вирішила, що він зрозуміє зараз?! — батько сердито подивився на сина. — Йому подобається відчувати себе нещасним. Йому хочеться, щоб усі його жаліли. Він звик до такого.
   — Тату! — Мітчел розсерджено звів щелепу. Ці слова йому завдавали величезного болю. Слова різали, але анестезії не було.
   — Так і є. Ти вибрав гарну позицію. — Батько знервовано посміхнувся. — Ти самітник, який сидить і жаліє себе. Ти думаєш, якщо ти обрав таку долю, то цим покараєш себе за вчинки, які зробив. Але ні. Ти караєш нас. Від того, що ти відгородився від родини – ми теж проживаємо, а не живемо. Як до твоєї дорослої голови не дійде, що ти робиш?! За ці всі роки, невже ти не думав, щоб прийти до нас? Невже ні? Ти мав виправити ситуацію, але ж ні ти повторив усе так само з бідолашною Айлі. І це все, щоб знову себе жаліти! Вона зробила для тебе те, що ти мав зробити сам – прийти до нас. Налагодити усе. Ні – ти вибрав легкий шлях. Ти вибрав втечу. Легше усього покинути усе і тікати. Як мале дитя, яке нашкодило. Але ти чоловік. Дорослий чоловік, який має виправляти свої промахи, а не створювати нові. — Він заплакав. Так гірко.
   Мітчел бачив перед собою дорослого чоловіка, який не владний був стримати свого болю, бо він його розривав. У цю мить Мітчел зрозумів, яку муку завдав своєю відсутністю, своїм відгородженням батьку. Він завжди стриманий. Завжди сильний та спокійний. Але це все була лише маска. Мітчел не зміг тримати сліз у собі. Він упав на коліна і затулив руками очі.
   Мама теж сіла на коліна і обійняла його. Вони обоє ридали, що сили, змиваючи увесь біль, розлуку та страхи.
   — Пробачте мене. Пробачте тату, мамо. Пробачте. Ви праві я тікав. Я боягуз. Мені було соромно. Я не знав, як виправити те, що я накоїв. Я не міг повернути час назад. Не міг змінити те, що накоїв. Пробачте. — Він притиснув маму до себе, і як маленький хлопчик плакав у мами на плечі.
   — Ніхто не може повернути час назад і не допустити те, що зробив. Усі роблять помилки. Усі. Розумієш усі?! Ти звичайна людина. Ми усі звичайні люди. Кожен з нас хотів би чогось не допустити і повернути ту мить, де допустив помилку. Але життя таке, де треба виправити те, що вже зроблено. Зрозуміти, як більше не чинити. І простити себе. Простити когось, якщо потрібно. І просто іти далі. Забути. І головне жити. Жити, а не проживати. Головне зрозуміти, що у цьому житі головне кохання, любов та прощення. Прости себе. Синку нам тебе нема за, що прощати. Ти зробив помилку і все. Так буває. Але ти робиш помилку тим, що відштовхуєш нас, а тепер і Айлі. Дівчина, яка покохала тебе усім серцем і душею, тепер десь сама. Ти повинен виправити це. Знайди її і приведи у дім. Живи і будь щасливим. Ти вже своє власноручне покарання відбув. Повір. Досить. Дорослішай і виправляй. — Він сів поруч з родиною і обійняв їх. — Мітчеле, забуть усе, що колись сталось. Усі люди мають помилки, але відпускають те, що було і живуть, насолоджуються життям і те, що воно їм дає. Усім за щось соромно, боляче та прикро – але треба простити себе. Не марнувати життя – воно прекрасне. Кохай, будь з родиною, роби щось хороше, працюй в задоволення, створюй сім’ю, радій і дякуй кожному дню і тоді усі промахи будуть незначними, вони будуть нічим в порівнянні з тим, що ти хорошого робиш зараз. Якщо доля тобі послала такого Янгола, як Айлі – значить, Бог вирішив, що досить тобі себе карати. Бог подарував тобі кохання. — Він шмигнув носом. — Ти наш син. Ти наше все. — Батько відчув руки сина на своїх плечах. — Треба бути тут і зараз. Не в минулому. Ти ж щасливий з Айлі, не руйнуй те, що маєш. Поверни її.
   — Я усе зрозумів тату. Усе. Дякую тобі. Дякую мамусю. Я вдячний Богу за те, що він дав мені таких люблячих людей поруч.
   — Поверни Айлі. — Прошепотіла мама, хриплим голосом від сліз.
   — Я усе зроблю, щоб вимолити у неї пробачення. Я обіцяю.
   — То чому ти і досі тут?! — батько підвівшись, подав сину та дружині руки.
   Підвівшись, вони поглянули одне на одного – сім’я знову разом.
   Батько похлопав по спині сина і усміхнувся.
   — Бігом за Айлі! — усміхаючись, мовила мама.
   — Вона мене не пробачить. — Мітчел сумно нахилив голову. — Я її дуже скривдив.
   — Не опускай руки. Виправляй. — Батько стиснув його плече і син підняв на нього очі. — Ти здався?
   — Ні.
   — Ти її кохаєш?
   — Понад усе на світі. — Щирість його слів зігріла усіх довкола.
   — А вона кохає тебе. — Мовила мама. — Ця дівчинка без тебе не може, так як і ти без неї.
   — Дякую мам. — Мітчел усміхнувся і цмокнув її у щоку.
   — Знайди її і без неї не повертайся. — Батько насупився. — Зрозумів?!
   — Зрозумів.
   Батьки підштовхнули його до кімнати.
   — Збирайся. Умийся та приведи себе до ладу. Ти все ж таки ідеш повертати кохану жінку.
   Лагідний голос мами, повернув Мітчела у дні, коли все було під силу.
   — Я приведу вашу невістку. Обіцяю! — він усміхнувся і увійшов до кімнати.
   Батьки переповнені почуттями, ледь попрямували на ватних ногах у свою кімнату.
   Мітчел потягнувся за одеколоном, який був на комоді і побачив маленьку каблучку. Айлі залишила її, ображена, розбита та зневірена. Бідна Айлі – її знову зрадили. На цей раз – зрада була у його подобі. Він, той хто обіцяв завжди бути поруч - вигнав її, як непотрібну іграшку. Він назвав її зрадницею, але це він такий. Він зруйнував усе в одну мить, усі їхні надії та мрії. Але він усе поверне, зробить ще краще, ніж було, він доведе Айлі, що його кохання справжнє.
   Нарешті він зрозумів, що помилки треба виправляти, а не тікати від них.
   Мітчел подивився у дзеркало. Дивлячись у відображення, він усміхнувся. Він пробачив себе. Це дивовижне, нове відчуття. Наче крила. Так легко. Душа спокійна і те, що раніше так боліло у грудях, так горіло – кудись зникло. Батьки праві, Айлі права, бабуся права – пробачити та відпустити. Він це і зробив. Завдяки зусиллям Айлі – він отримав свободу. А за це він віддячив їй зрадою та скривдив їхнє кохання. Але він все виправить. Він поверне свою наречену. Він зробить її своєю жінкою. Вона його невід’ємна частина і це назавжди. Вони одне ціле.