Десертик - Анна Харламова

Була глибока ніч, коли Айлі прокинувшись попленталась на кухню. Спустившись униз, вона підійшла до умивальника та набрала склянку води. Спрага після виснажливо-солодкого вечора з Мітчелом, давала про себе знати. Висушивши до останньої краплі склянку живильної води, вона помила її та поставила назад до шафи.
   — Привіт кицюню. — Тихо прошепотіла мама, увійшовши до кухні.
   — Привіт мамусю. Не спиться?
   — Хіба прийде сон, коли твій тато такий концерт влаштував. — Засміялась мама, а потім притихла зрозумівши, що може когось розбудити. — Скільки я б його ліктем не штурхала, хропіти не перестає.
   Айлі вишкірилась на усі тридцять два і мовила:
   — Мітчел теж іноді підспівує.
   Жінки тихо засміялись.
   — А ти чому не спиш?
   — Захотіла пити.
   — Зрозуміло. Я теж прийшла за скляночкою води.
   Айлі знову дістала з шафи склянку, і наповнила її водою.
   — Тримай мамусю.
   — Дякую серденько. — Беручи з рук доньки склянку, вона мовила: — Візьму її з собою.
   — На добраніч мам.
   — На добраніч доню. — Поцілувавши у скроню Айлі, вона усміхнулась. — Піду дослухаю концерт.
   Айлі усміхнулась.
   — Мамусю зачекай. Я хотіла б з тобою поговорити. — Зупинила її Айлі, коли та виходила з кухні.
   — Що таке доню? Тебе щось турбує?
   — Так. — Опустивши голову, сказала Айлі. Вона має розповісти правду. Годі брехати. Сьогодні коли вони купляли весільне плаття, вона вирішила, що досить обману, тому слід зізнатись. І це вона зробить зараз. В цю хвилину.
   Мама повернулась назад, і уважно збиралась вислухати доньку.
   — Що тебе хвилює моє серденько.
   Айлі замовчала не знаючи, як розпочати розмову. Брехню завжди легше говорити, особливо коли ти в ній занурився по самі вуха. Але тепер правда і тільки правда.
   — Мам, я брехуха.
   — Що?! Що ти таке кажеш? — насупилась Рона.
   Айлі важко ковтнула.
   — Я обманюю вас з татом.
   — Ти?! — засміялась мама. — Розсмішила мене. Ти навіть коли була малою, зізнавалась у найменших збитках, чи то фарбу розлила, чи то іграшку зламала. Ніколи не повірю, у твої наклепи на саму себе.
   Айлі від цих слів стало узагалі не по собі. Вона дійсно ніколи не брехала. А от зараз пов’язла у брехні, яку готує сама ж кожного дня. Як це бридко.
   — Розумієш… — почала вона, а потім зупинилась. Її думки змішались. Вона егоїстка. Вона думає лише про себе, про свої почуття і про свою вину перед батьками. А як же Мітчел? Як вона може підвести кохану людину?! Ні, ні, ні. Так не можна. Він довіряє їй. Вона не може так з ним вчинити. Йому і так важко довіряти. А саме тоді, коли вони стали такими близькими, вона може у мить власними руками зруйнувати усе. Його очі сповненні кохання та довіри, спливли у думках. Щойно воно з ним розділяла хвилини кохання, а тепер хоче його зрадити. Ні. Ніколи. Він для неї все. А коли прийде час, вони разом зізнаються у всьому своїм рідним.
   — Ну? — промовила мама, дивлячись на сум’ття доньки.
   Айлі швидко перебирала думки, та намагалась вигадати нову брехню, щоб не виказати себе та Мітчела.
   — Розумієш, — зам’ялась вона. — Я, я…
   — Ну кажи вже. — Підштовхнула її мама.
   — Можливо ми поїдемо з Мітчелом у Лондон. — Айлі зітхнула з полегшенням, бо знайшла нову брехню. Але цим вона погіршила становище, і прекрасно це розуміла.
   — Що?! Що це ви придумали?! — невдоволено запитала Рона.
   — Але, це ще не точно. Не хвилюйся.
   — Ну і новина! І як давно ви це вирішили?
   — Мам, це ще не точно. Нічого не вирішено. Забудь про це. — Айлі намагалась заспокоїти маму, після того, як сама напартачила новою брехнею.
   — Забути?! Мені було важко тобі дозволити поїхати з дому у Аберфелді, а тепер ти говориш про Лондон. Я в шоці від цієї новини.
   — Мамусю, не хвилюйся. Я обіцяю, що після весілля ми добряче подумаємо над тим, щоб зостатись тут. Обіцяю. Вибач, що засмутила. — Айлі підійшла та обійняла маму, а та міцно обійняла її.
   — Обіцяй, що подумаєте, щоб залишитись у цьому будинку.
   — Обіцяю. — Цмокнувши маму, Айлі мовила: — Вже пізно, може підемо спати?
   — Так. Але на розмові не ставимо крапку.
   — Добре. — Зголосилась Айлі, щоб заспокоїти матусю. — Добраніч.
   — Добраніч кицю.
   Вийшовши з кухні, жінки піднялись на другий поверх. Поцілувавши одна одну у щічки, та знову побажавши гарної ночі, розійшлись по своїх кімнатах.
   Айлі тихесенько відчинила двері у спальню, і навшпиньках пішла до ліжка.
   — Де ти була? — позіхаючи, запитав Мітчел.
   — Ой! — сполохалась дівчина. — я гадала ти спиш.
   — Так і було. — Мовив він. — Але не намацавши тебе поруч, я прокинувся.
   Айлі тішилась від думки, що він бентежиться і не може спати без неї.
   — Я була на кухні. Захотілось води. — Вона опустила очі додолу, згадуючи розмову з мамою. Вона ледь не підвела його.
   — Що таке?
   — Нічого. — Тихо промовила вона. — Треба лягати спати. — Відсунувши ковдру, Айлі вляглась поруч з шотландцем. — Добраніч Мітчеле.
   — Кажи, що сталось?! — насупивши брови, і невдоволено дивлячись на дівчину, він знову запитав. — Що таке?
   — Я зустріла на кухні маму… — зам’явшись, вона голосно ковтнула.
   — І? — тон шотландця був напруженим і це не на жарт налякало Айлі.
   — Мене гризе наша брехня. Учора я міряла сукню на наше весілля, і брехала у вічі дорогим мені людям. — Айлі затремтіла від пронизливого погляду синіх очей.
   — Продовжуй. — Його голос був твердим, наче Шотландські скелі.
   — Я ще учора хотіла все розповісти, і от коли пішла до кухні, натрапила на маму.
   — Айлі, як ти могла?! Ти мене зрадила. — Він стиснув від злості щелепу, і кинув сердитий погляд на дівчину. Вставши з ліжка, він пішов до дверей. — Як ти могла?! Як?! Я тобі довіряв, більше ніж собі. Все про що я мріяв – ти зруйнувала.
   — Постривай. — Мовивши чітко та голосно, вона все ж таки зупинила його. Мітчел стояв та чекав на її пояснення. Дівчина дивилась на нього у притул, а потім мовила. — Я збиралась все розповісти. Але… — Вона заплакала. — Але не змогла. Я зрозуміла, що зроблю саму велику помилку у житті, якщо зраджу нашу домовленість. Зраджу тебе. Я нічого, нічого не розповіла. — Вона витерла очі та продовжила. — Але, є нова порція брехні. Я хотіла зізнатись, і сказала, що брешу, але вчасно зупинившись, нагодувала маму новою порцією брехні. — Айлі знервовано усміхнулась. Їй було боляче. Голос затремтів. — Я сказала майже правду. — Вона понуро мовила: — Я сказала, що можливо ми поїдемо після одруження в Англію. Мама розсердилась, що я замовчувала такі плани. Але ж вона не знає, яка її донька жорстока на справді. — Айлі тремтіла немов осиновий лист. — Я сказала, що ми брехали в тому, що приховували такі важливі плани на майбутнє. Але мама є мама – все прощає. — Айлі підкреслила останні слова. — Ти б теж спробував поговорити з рідною людиною. Твоя мама тебе зрозуміє та пробачить за все.
   Мітчел полегшено зітхнув, почувши, що Айлі втримала їхній секрет.
   — Десертик. Мій Десертик. — Він підійшов до ліжка. — Молодець. Я радий, що ти втрималась. — Шотландець влігся поруч і простягнув руку для того, щоб обійняти її, але Айлі відсторонилась.
   — Добраніч. — Сказавши це, вона відвернулась від нього. Скрутившись калачиком, вона ледь чутно плакала.
   — Тобі не здається, що це я мав би сердитись?! — не зрозумівши, що коїться, запитав Мітчел.
   Він щиро не розумів, чому Айлі так поводиться. Це вона ледь не зруйнувала те, що вони так добре спланували, а тепер ще й ображається. Він же щойно її похвалив за те, що вона змогла пересилити себе і не розбовкала таємницю.
   — Ти вже все сказав. Мені цього досить. — Тремтячим голосом, сказала вона.
   — Що саме? — знову ж таки, чоловічій логіці – не було рівних.
   — Я хочу спати. — Відрізала вона, і натягнула на себе  ковдру до самої шиї.
   — Еее, ні. Кажи, що саме ти маєш на увазі.
   — О Боже! — змолилася Айлі. Всівшись, вона мовила, — Невже так туго дається зрозуміти, що ти мене образив?!
   — Чим?! — чоловіча логіка, ніяк не бачила проблеми і не давала зрозуміти жіночі думки. — Ти як усі жінки «зробила із мухи слона». — Розізлився він.
   — Чоловіки і жінки різні, це усім відомо! Але щоб навіть не зрозуміти де ти образив жінку – це вже діагноз! — гнів заступив сльози образи. — Ти придурюєшся? Чи дійсно не доходе?
   — Айлі припиняй цей тон. — Насупившись, він стиснув щелепу.
   — Або що? — зухвало запитала вона.
   — Я ображусь.
   — Нічого собі. — Іронічний сміх Айлі заповнив кімнату. — Образа на образу. Супер.
   — Кажи, що саме тебе розсердило?! — сердито сказав він.
   — Якщо б я все ж таки зробила помилку і розказала мамі – ти б мене не пробачив. Ти думаєш лише про себе. Якщо не по-твоєму, ти ідеш геть. Ти як мале дитя. Коли ти навіть ідеш на поступки, ти обов’язково про це нагадаєш. Якщо ти мені, то і я тобі. Це так по-дитячому. А зараз ти не дослухавши, вже відвернувся від мене. — Айлі тремтячим голосом додала: — Ти сказав, що я тебе зрадила і все про що ти мріяв також. Вибач, що я потрапила під твою «руку», коли я тобі була потрібна. Не я все ж таки запропонувала оце все. — Айлі обвела кімнату руками. — Я знала, що я ніколи не стану твоєю мрією, як би нам добре не було разом. Ти як хотів поїхати так і є.
   — Айлі, Десертик мій. — Він дивився на неї, бачачи увесь її біль. — Ти моя мрія. Моя. — Він захотів торкнутись її, приголубити, але дівчина зупинила його, простягнувши долоню, кажучи жестом стоп. — Я хочу бути з тобою. Хочу по-справжньому одружитись з тобою. Ось про що я мрію. Не уявляю, що тебе не буде поруч. Мене поїдають муки, коли я думаю, що ти станеш дружиною когось і народиш йому дітей. — Мітчел від злості стиснув зуби і загарчав. — Ти є моя і будеш нею назавжди.
   — На ранок – ти зміниш своє рішення. — Сумно сказала дівчина. — Мені страшно бути твоєю дружиною, бо я не впевнена, що одного разу ти просто не підеш. Я можу прокинутись, а тебе нема поруч, бо ти пішов за мрією, або ти не зміг справитись з якоюсь образою на себе, або на мене. У стосунках все повинно однаково віддаватись: кохання, довіра, вірність, повага, прощення та турбота. А ще повинні бути мрії навпіл. — Айлі тихо мовила: — Ми повинні були будувати свої мрії разом. Не ставити свої мрії, або потреби вище за потреби та мрії коханої людини.
   — Я не покину тебе. Обіцяю. — Мітчел швидко закліпав, проганяючи гіркі сльози. Жінка, яку він покохав, йому не довіряє. — Я все зроблю, щоб ти мені вірила.
   — Не обіцяй того, що не зможеш зробити. — Айлі знову повернулась на бік і накрилась ковдрою.
   — Кохана. — Мітчел ліг біля неї, але не зміг торкнутись, зараз у цю мить він не достойний того, щоб йому цілком вірили. Він немає права вимагати цього, він її підводить раз за разом. — Я виправлюсь. Обіцяю.
   — Добраніч Мітчеле.
   — Добраніч Десертик.

   Айлі прокинулась від золотих променів сонця, які пробивались крізь вікно. Потягнувшись, вона огляділа кімнату. Мітчела ніде не було. Не було чутно і звуків з ванної кімнати. Отож він пішов ще на світанку.
   Дівчина встала з ліжка та пішла у душ.
   Настрою не прибавилось навіть після гарячих струмків води, і навіть після того, як з’їла улюблені млинці.
   Сидячи за столом з мамою та Маргарет, яка прийшла ще півгодини тому, дівчина промовила мабуть всього декілька слів за увесь час сніданку. У голові була лише учорашня розмова з Мітчелом.
   — Що таке люба? — запитала Маргарет.
   Айлі лише через декілька секунд зрозуміла, що запитують її. Вона була думками далеко звідси.
   — Все гаразд. Замислилась. — Розгублена усмішка з’явилась на обличчі дівчини. — Мені треба бігти.
   — Куди? — запитала мама, проходячи біля столу, де сиділа Маргарет та донька.
   Айлі завмерла. Яку брехню вигадати знову? Вона ж і досі не сказала батькам про кондитерську.
   — Як куди?! — здивувалась бабуся. — До праці.
   — Не зрозуміла. — Розгублено Рона глянула то на бабусю, то на доньку.
   — Зараз хочу поприбирати у дворику. — Поспішила Айлі. — А потім хочу пройтись по магазинах.
   — Зрозуміло котику. — Спантеличеність та розгубленість, як рукою зняло. — Тобі допомогти чимось у садку?
   — Ні мамусю, дякую. — Піду переодягнусь у зручніший одяг і піду до праці. — Підкресливши останні слова, вона дивилась на маму.
   — Я не знала, що ти любиш порпатись у садку. — Усміхнулась бабуся.
   — Так, подобається. Він у Вас дуже гарний, але треба його трішки оживити. — Вже з веселими нотками, мовила дівчина.
   — Ну по-перше – це вже твій садок. А по-друге, його треба не те, що оживити, а добряче попрацювати над ним.  — Бабуся турботливо запитала: — Хочеш, наймемо робітників?
   — Ні, ні, ні! Я хочу зробити усе сама. Дякую Маргарет. — Усміхаючись Айлі, цмокнула жіночку у щічку. — Я побігла. Цілую.
   — Якщо буде потрібна допомога – клич мене. — Запропонувавши свою допомогу, мама підійшла до доньки. — Яка ж ти у мене вже доросла. — Погладивши Айлі по голівці, вона цмокнула її у скроню.
   — Дякую мамусю. — Цмокнувши у щічку мамусю, Айлі вибігла з кухні.
   Влетівши у свою кімнату, Айлі сіла на ліжку, приводячи своє дихання до ладу. Як добре, що Маргарет не встигла сказати мамі про кондитерську. Ледь не влипла. Хоча – варто чекати на те, що своя ж брехня колись таки наздогонить і дасть копняка.
   Дівчина встала з ліжка та підійшла до шафи. Швидкими рухами, пройшовшись по вішалках, вона узяла короткі джинсові шортики та білий топ. Одягнувши нову «амуніцію» для плану «Б» - Айлі зав’язала резинкою коси, зробивши високий хвіст, та одягнувши білі кросівки з рожевою вставкою, вийшла з кімнати.
   Увійшовши до вітальні, дівчина запитала бабусю:
   — Де б я могла знайти все для садка?
   — Люба моя, усе що потрібно лежить у коморі. — Обертаючись через крісло, сказала Маргарет.
   — Дякую. — Швидко відповівши, Айлі так само швидко вийшла з кімнати.
  
   Цілісінький ранок та полудень Айлі порпалась у садку. Всупереч маминим вмовлянням попоїсти, дівчина продовжувала прибирати. Сухе листя, яке назбиралось роками, гілки, рип’яхи, павутиння на кущах – усе треба було добряче вичистити і це забрало немало часу у дівчини, щоб нарешті перейти до самих квітів, кущів та дерев. Втома давала про себе знати, але Айлі не зупинялась, бо тоді – її думки були б поглиненні на Мітчелі та на їхній розмові. А ще на тому, що він не хоче приходити додому. Його і досі не було, хоча після полудня, а бувало й раніше - він повертався до неї. У її обійми.
   Айлі стояла з сапкою у руках, та полола між рядками нарцисів. Згодом вона мала у планах перейти ближче до будинку, де на неї чекали різнокольорові гортензії.
   Вся у роботі вона не помітила Мітчела, який насолоджувався видом сідничок у коротких шортиках і гарними стрункими ніжками. Вона була зігнута до низу, попка так і манила ляцнути і встати позаду. Його єство давало про себе знати, роблячи штани замалими. Він поправив штани там де блискавка, щоб хоч якось зупинити цей дискомфорт, але його член кипів від однієї думки про усі цноти Айлі. Картина, яка була перед його очима – не давала мозку робити. Лише одні думки – заволодіти нею.