Десертик - Анна Харламова

   Айлі потяглась у ліжку та одразу почала шукати очима Мітчела.
   — Я тут кохана. — Сидячи у кріслі неподалік ліжка, сказав він.
   — Скільки годин? І як я опинилась у ліжку? — продовжуючи потягуватись, запитала дівчина.
   — Пів на другу. — Встаючи з крісла, він всівся біля Айлі. — Я тебе приніс на руках. Ти так солодко спала. — Провівши по її косах пальцями, промовив він.
   Айлі задоволено усміхнулась і трішки підвелась. Тепер її губи були поруч з його.
   — Неймовірна ніч. Неймовірний світанок. — Цмокнувши його у губи, дівчина додала: — Я ніколи не забуду цього.
   — У нас буде багато таких ночей та світанків. Обіцяю.
   Айлі задоволено замурликала, а потім майже зістрибнула з ліжка.
   — Скільки ти сказав годин? — дві пари синіх, переляканих очей дивились на нього.
   — Пів на другу. Ти ще можеш подрімати. Ми все ж таки майже не спали цю ніч.
   — Які подрімати! Мені з мамою та бабусею треба у салон Весільних суконь. — Айлі забігала по кімнаті, не знаючи з чого почати. — Так, так, так. Спочатку душ, потім одягтись та підфарбуватись. І багато, багато кави.
   Мітчел розреготався. Його так повеселила реакція Айлі, що він аж поперхнувся.
   Айлі насупилась.
   — Вибач. Вибач Десертику.
   — Не вибачу!
   Ображений носик та надуті губки Айлі доводили те, що йому доведеться постаратись з вибаченнями.
   — Як же мені залагодити свою провину? — він сексуально закусив губу.
   Дівчина могла лише за цей погляд, за ці губи, за цю нахабно-сексуальну усмішку забути свої вигадані образи. Але їй хотілось його подражнити. І вона точно знала, що і він не був проти пограти в цю гру.
   — Ну я навіть не знаю. — Повівши плечем, вона задумалась.
   — А може оце допоможе? — цілуючи її шию та проводячи руками по стегнах, запитав він.
   Айлі відскочила, хоча її бажання вже зробило мокрим білизну. Але здаватись, ось так одразу – вона не була готова і не хотіла. Гра тільки почалась. Вона хотіла збудити його бажання до того піку, до якого він просто накинеться на неї.
   — Ееее… Нііііі… Мені треба збиратись.
   — Я можу допомогти потерти спинку у душі. — Крокуючи звабливою ходою, він опинився біля неї. — І не тільки спинку.
   — Ні дякую. Я сама можу. — Її часте дихання видавало її бажання. Але втримавшись перед спокусником, вона немов пташечка утекла від хижака. — Я у душ. А ти… А ти… А ти поки що, піди…
   — Я хочу з тобою. У душ. — Він почав розстібати блискавку.
   — Ні! Ні! Ні! Мені треба швиденько збиратись. — Запротестувала Айлі, водночас жалкуючи про ці слова. Але вона зробить так, що він надовго запам’ятає ніч, яка їх чекає попереду.
   — Айлі ти знущаєшся?! Іди сюди!
   — Мітчеле, мене чекають мама і бабуся. — Вона узяла рушника і підбігла до дверей. — Усе потім. По-тім. — Повторивши по складах, вона засміялась. — Іди у низ, подивись, як там справи. Цілую. — Пославши повітряний цілунок, вона вибігла до ванної кімнати.
   — От штучка! — засміявся він, розуміючи, що вона дражниться.
   Мітчел зітхнув та пішов униз. Йому дійсно треба було подивитись чим зайнята бабуся та нова родина.
   Зійшовши униз, він увійшов до кухні де усі насолоджувалися полуднем. На столі у синіх тарілочках лежали: оливки, нарізане шматочками м'ясо та сир, а ще маленькі канапе з лосося. А по середині красувалась пляшка рожевого вина з бабусиних запасів. Зрозуміло було, що вони святкують таку визначну подію, як похід до Весільного салону.
   — Привіт онучку. Сідай випий з нами та поїж. — Мовила бабуся.
   — Дякую з задоволенням.
   — Як пройшла ніч? — бабуся явно знала, що запитати.
   Мітчел зазвичай не червонів, але зараз він явно зашарівся як юнак.
   — Дуже добре.
   — Де ви були з Айлі? — запитала мама дівчини.
   — Спочатку ми були у ресторані, а потім зустріли світанок на березі Тес.
   — На тому ж самому місті? — здивувалась бабуся.
   — Так бабусю. — Він розумів чому у неї така реакція. Він не бував там багато років і усе тому, що не міг поринати у спогади.
   — Айлі робить дива! Алілуйя! — усміхнулась бабуся.
   Мітчел усміхнувся їй навзаєм.
   — Чим ти сьогодні будеш займатись синку, доки наші красуні будуть вибирати сукню? — поцікавився тато нареченої.
   — Піду на роботу. — Мітчел прокашлявся і запитав: — Якщо Ви не зайняті і не маєте інших планів, запрошую піти разом зі мною.
   — Залюблю синку. Цікаво чим займається мій зять.
   — Неперевершено! — зраділа бабуся, похлопавши онука по спині.
   Пройшло хвилин двадцять, і ось нарешті Айлі спустилась у кухню. За столом сидів лише Мітчел.
   — Привіт. — усміхнулась вона.
   — Привіт солоденька. Чудово виглядаєш! Як завжди. — Задивившись на її стрункі ніжки у темно-синіх джинсах, і на декольте, яке виднілось під білою майкою та жакеті, Мітчел голосно ковтнув від думок еротичного характеру.
   — Дякую коханий. — Дівчина подивилась на стіл, де залишались сліди нещодавнього бенкетування. — А де усі? І що було за свято?
   — Пішли збиратись. Моя теща та бабуся пішли приводити себе до бездоганності, а мій любий свекор пішов одягти піджак, щоб піти зі мною на роботу.
   — Свекор. Теща. Ух ти! — Айлі аж засяяла. — Тато іде дивитись, де ти працюєш?
   — Так.
   — А чому я там ще не була?
   — Обов’язково підемо, якщо ти цього хочеш.
   — Дуже.
   — Хочу знати чим ти живеш.
   — Я живу тобою.
    Його очі випромінювали так багато ніжності і тепла, що Айлі не встояла та підійшла поцілувати його.
   Всівшись йому на руки, після ніжного доторку губ, наречена відповіла:
   — Я така щаслива. — У неї почервонів носик, а голос затремтів. — Це ти робиш мене щасливою.
   — Ну не плач.
   — Я від щастя.
   — Усміхайся від щастя. — Він поцілував її повіки та губи.
   — Добре.
   Мітчел посумнішав подумавши, що він не надовго буде приводом її щастя. Колись він усе зіпсує. Як зіпсував колись усе у родині.
   — Поїж щось. Ти з учорашнього вечора нічого не їла.
   — Що сталося Мітчеле? — схвильовано запитала вона, дивлячись, як він змінився.
   — Нічого Десертик. Все добре.
   — Я ж бачу, що щось не так. Ти ще мить назад усміхався, а тепер сумний.
   — Та так дещо пригадав.
   — Батьків. — Промовила вона.
   — Так. — Сумно усміхнувшись, він додав: — Як же добре ти мене знаєш.
   — Так і повинно бути. Ти ж той ким я живу.
   — О, моя Айлі. — Зітхнувши він, притиснув її до себе.
   — Твоя.
   — Мені треба іти Десертику. Скажи татові, що я чекаю у авто.
   — Добре.
   — І не забуть поїсти. Зрозуміла. Будь слухняною дівчинкою. — Хитро усміхнувшись, він поставив її на підлогу.
   — Не командуй! Я не забулась, що ти напакостив як кошеня.
   — Покараєш мене потім. — Засміявся він.
   — Повір, так і зроблю. — Грайливо та спокусливо пролунали її слова.
   — Гаряча штучка! — його очі потемнішали.
   — Біжи на роботу.
   — Проганяєш?!
   — Ні. Чим швидше ми підемо кожен по своїх справах – тим швидше повернемось додому.
   — І?
   — І я буду тебе солодко карати. — Повівши грайливо бровою, сказала Айлі. Схопивши канапе з лососем, вона цмокнула Мітчела у губи і вибігла з кухні.
   — Ну постривай Десертик. Постривай. До вечора. — Прошепотів він хитро.