Десертик - Анна Харламова

Глава 21.

   Айлі, мама та бабуся не встигли переступити поріг Весільного салону, як дві метушливих продавчині обвили їх, немов лози.
   — Ви напевно Айлі. Доброго дня. — Мовила одна з них. — Такої прекрасної нареченої я ще не бачила. Правда ж Віоло?
   — Звичайно! Така врода! Така краса! — підхопила вихваляти напечену інша з продавчинь.
   Айлі стояла і гадала, кільком дівчатам за день вони кажуть ці ж самі слова. Усмішка дівчини означала, що вона розуміє ці не приховані лестощі дівчат, а от продавчині вирішили, що її усмішка це сигнал «рибка на гачку».
   — Так я Айлі. Вітаю. — Продовжуючи усміхатись, сказала дівчина.
   — Дуже, дуже раді бачити у нашому Салоні. Я Ваш консультант Віола. Сьогодні я та моя помічниця Олівія, будемо Вашими хрещеними феями. — Сяючи, немов таж сама «Хрещена фея» з казки, мовила вона. — А хто ці дві чарівні пані разом з Вами? О ні, ні не кажіть, — защебетала вона, — матуся і Ваша бабуся. Правильно?!
   — Так. Це моя мама Рона. А це бабуся мого нареченого Маргарет.
   — І твоя бабуся також. — Лагідно але з наголосом, сказала літня пані.
   — І моя бабуся. — Цілуючи у щічку Маргарет, Айлі продовжила. — Ну, що почнемо!
   — Звичайно! Звичайно! — підбігши до Айлі, Олівія узяла її під лікоть. — Які сукні Вам до смаку? Який фасон? Можливо Русалонька? Чи Ампір? Чи бажаєте А-силует? Прилеглий силует? Або плаття принцеси?
   В цю мить перехопила естафету Віола.
   — Бажаєте стрази? Мереживо? Чи те і інше?
   — А можливо стрічки? — додала Олівія.
   Айлі стояла, як вкопана. Вона навіть не знала, що існує стільки варіантів. Вона йшла просто за весільною сукнею, а не за усім цим переліком.
   — А фату яку? Чи без? — защебетала Віола, змусивши прийти до тями Айлі. — Можливо бажаєте рукавички? Тіару? Черевички? Прикраси?
   — Дівчата давайте по черзі. — Часто задихавши, Айлі була неначе мишеня, яке обминало мишоловку. — Давайте почнемо з сукні. — Узявши себе під контроль, сказала наречена.
   — Так. Так. Звичайно. — усміхнулась Олівія.
   — Прошу пані сідайте сюди, — вказавши на м’який рожевий диванчик, запросила Віола Маргарет та Рону.
   Жінки подякувавши, з радістю прийняли запрошення.
   — Наречену ми забираємо. — З усмішкою до самих вух, Олівія поспішила забрати наречену до примірочної у іншу кімнату.
   — До зустрічі. — Усміхнулась Айлі до мами та бабусі.
   Маргарет та Рона усміхнулись навзаєм.
   — До зустрічі доню. — Промовила матуся.
   Увійшовши до примірочної Айлі видихнула.
   Айлі тільки зараз відчула, як далеко вони з Мітчелом зайшли у своїй брехні.
   — З якого фасону почнемо? — знову поцікавилась Олівія.
   — З будь якого. — Айлі не могла заспокоїти своє серденько, яке здавалось вистрибне із грудей, а його стукіт чують усі хто знаходиться поруч.
   — Тоді ми з Віолою, підемо підберемо сукні і через декілька хвилин будемо приміряти на Вас, обрані варіанти.
   — Ага. — Все, що могла промовити Айлі пересохлими губами.
   — Не втечіть. — Засміялась Віола начеб то у воду гляділа.
   — Постараюсь. — Засміялась наречена.
   Консультантки зникли за дверима, зоставивши Айлі одну з меридіанами думок.
   Айлі навіть не думала, що це буде так не легко. Вона гадала, що купить плаття і це не викличе зайвих думок. Але думки це нічого у порівнянні з почуттями. Вона зараз буде міряти справжню весільну сукню, а її весілля буде фальшивим. Як це неправильно обманювати усіх довкола і самих себе. Як би вона хотіла по-справжньому вийти заміж за Мітчела, кохання усього її життя. І з часом це б було, вона впевнена, проте зараз вони грають роль нареченого та нареченої. Але гру зупиняти не можна. І крапка.
   — Це ми. — Радісно заходячи до примірочної, сказала Віола.
   — Почнемо з цієї. — Вішаючи сукню, з вішалкою на гачок, Олівія додала. — Це фасон Русалоньки.
    Айлі глянула на чудову сукню, вишиту зверху на корсеті бісером та стразами, але зрозуміла, що Русалонька не для неї.
   — Ну як Вам? Будемо міряти? — запитала Віола.
   — Ну…
   — Зрозуміло, зрозуміло. Не те. — Знову одізвалась Віола.
   — Хотілось би щось пишніше, але не занадто. — Нерішуче промовила наречена.
   — Тоді все ж таки сукню принцеси напевно. Я зараз. — З цими словами Віола забрала сукню Русалоньки і побігла на пошуки іншого вбрання.
   — Можливо Вам подобаються якісь весільні сукні зірок? — поцікавилась Олівія.
   Айлі задумалась, а потім радісно усміхнувшись, сказала:
   — Так є. Сукня принцеси Кейт Мідделтон. Або остання сукня з кінофільму «Наречена втікачка», у ролі нареченої Джулія Робертс.
   — Гарний фільм. Особливо наречений у ролі якого Річард Гір. — Кокетливо усміхнулась консультант.
   — Так, так. — Айлі засяяла. — Тепер Ви розумієте, яку б я сукню хотіла.
   — Зараз я принесу кілька варіантів. Думаю вам сподобаються. — З цими словами дівчина усміхнулась, і зоставила Айлі саму у примірочній.
   Айлі затремтіла. Це було приємне хвилювання. Стільки емоцій переповнювало її у ці хвилини, що здавалось вона от-от заплаче. Звичайно ці сльози говорили лише про те, яка вона щаслива у ці важливі хвилини її життя.
   — Ось! Давайте почнемо з цієї. — Показуючи на шовкову сукню з мереживом у низу, сказала Олівія.
   Великі карі очі Олівії стали кольору темного шоколаду, вочевидь від того, що її переповнювало збудження і вона пишалась собою. Все ж таки їй вдалось знайти щось схоже на те, що описала Айлі. Рожеві губи Олівії розплились у усмішці і вона почала розв’язувати корсет.
   — Яка краса. —У нареченої перехопило подих.
   — Давайте я її на Вас одягну.
   — Ой я і досі у своїх речах. — Засміялась Айлі. Швидко звільнившись від свого наряду, вона схвильовано чекала на примірку сукні. — Здається зараз вистрибне серце.
   Олівія розуміючи, кивнула і забрала свої білі локони з плечей.
   — Готові?
   — Так.
   Консультант дуже делікатно і уважно почала допомагати надягати нижні спідниці, а потім і саму шовкову спідницю. Коли з низом було усе гаразд, вона допомогла нареченій одягти корсет.
   — Готово! — задоволено оголосила Олівія. — Яка ж Ви красуня!
   — Дякую.
   Айлі не могла набрати повітря, але це було ніяк не через корсет. Її переповнювали незвідані досі емоції. Вона наречена. На ній весільна біла сукня.
   — Ну, що готові показати сукню мамі та бабусі?
   — Так звичайно. — Тихо мовила вона через сльози, які підступили до горла.
   Вийшовши до холу, Айлі побачила ніжні, турботливі, сповнені любові, мамині очі. У ту ж мить з очей нареченої закапали сльози.
   — Доню, ти красуня. — Лагідно промовила мама, витираючи серветкою очі. — Нарешті я дочекалася цього дня.
   Айлі усміхнулась від думки, що вона наречена. Що настав і її день бути щасливою з тим чоловіком, якого вона кохає – навіть якщо весілля буде не справжнім.
   Олівія допомогла вийти нареченій на подіум і розправити невеличкий шлейф.
   — О Боже! Яка краса! — тримаючи у руках сукні, голосно вигукнула Віола. Широко відкривши блакитні очі, і у подиві розтуливши пухкі рожеві губки, дівчина продовжила: — Це точно Ваша сукня! Це краса! Ви красуня! — вона поклала сукні на диван і підбігла до нареченої. Довгі каштанові коси дівчини повторювали кожен її рух, коли вона почала у знак задоволення похитувати головою. — Бездоганно!
   — Дякую Віоло. — Мило усміхнувшись, подякувала Айлі.
   — Мій Мітчел щасливчик. У нього найгарніша, найдобріша і найсексуальніша наречена на усій планеті. — Задоволено і з широкою усмішкою на обличчі, сказала бабуся. — Ти дуже гарна доню.
   — Дякую. — Ледь чутно мовила Айлі, посміхаючись найтеплішою усмішкою до бабусі.
   — Ось є ще дещо, щоб доповнити образ. — Підійшовши до нареченої, Віола одягла на Айлі найніжнішу фату.
   Дівчина обернулась та знову поглянула у дзеркало. Затремтівши від шквалу емоцій, Айлі ледь трималась на ногах. Набравши повні легені повітря, а потім дуже  повільно видихнувши, вона сказала:
   — Дивовижна! Легка мов хмаринка! Краса! — дякую Віоло.
   Віола хитнула головою, кажучи цим «була рада вгодити».
   Айлі закружляла, а разом з нею сукня та фата. Фата була довга у маленьку квіточку. Побачивши квіточки, наречена одразу згадала білі квіточки біля річки Тес. Усміхаючись, вона голосно і так само радісно оголосила:
   — Це моя сукня! Беру! — і знову покружлявши тримаючи спідниці, вона захихикала не вірячи, що вона так швидко знайшла те, що запало у її душу.
   — Яка ж я щаслива. — Промовила Маргарет і її очі засяяли.
   Увесь зал заплескав і привітав наречену з правильним вибором сукні й побажав сімейного щастя.
   — Дякую усім. Дівчата ви чарівниці. Дякую Віоло та Олівіє.
   — Будьте щасливі з Мітчелом. — Сказала мама та обійняла доньку.
   — Дякую мамусю. — Відповівши на міцні обійми, Айлі усміхнулась.
  
   Вийшовши з магазину, жінки мали б поїхати додому, але мама Айлі запросила усіх присутніх у кафе.
   — О, Роно, яка чудова ідея! — підтримала бабуся і глянула на Айлі, шукаючи погодження.
   — Так, так звісно хороша ідея. — Мовила Айлі і одразу ж подумала, як за чашечкою кави її зараз будуть розпитувати мама та Маргарет про них з Мітчелом. А на десерт буде обговорення «фальшивого» весілля.
   — Ось тільки я поганенько знаю Аберфелді, і місць багато хороших не знаю. Але ми з Віллі заходили у дуже затишне кафе, і здається, якщо я правильно орієнтуюсь то воно має бути за два, або три магазини звідси.
   — Ну то ходімо! Якраз пройдемося, поговоримо і відпочинемо у жіночому колективі. — Жваво загомоніла Маргарет.
   — Маєте рацію. — Усміхаючись, і беручи під руку бабусю, Рона почимчикувала з нею по кам’янистій доріжці.
   — Зачекайте на мене! — крикнула Айлі, поспіхом крокуючи за жінками. — Вибачте, я задивилась на вітрину і не побачила, як ви пішли.
   — І що ж там такого цікавого? — поцікавилась мама.
   — Та так… — зам’ялась дівчина, червоніючи до самих вух. — Там, там…
   Маргарет засміялась так голосно, що люди неподалік звернули на них свою увагу.
   — О Роно, Роно, — усміхаючись бабуся сказала. — Подивись на вивіску, он того будинку. — Вказавши пальцем вверх, Маргарет знову засміялась.
   — Нічого собі! Айлі, Айлі, Айлі! — підхопивши сміх Маргарет, Рона підморгуючи додала. — Ми можемо почекати тебе тут, а ти купиш те, на що задивилась.
   — Ну чого ви смієтесь. Усі люди на нас обернулись. — Зашарілась Айлі, згадуючи те, що вона побачила у вітрині магазину кілька хвилин назад. Проте, якби вона не червоніла, вона обов’язково купить пізніше те, на що задивились її очі.
   — Ну, а що тут такого! Ви молоді, гарячі в вас вирує пристрасть, вогонь та бажання! Це дивовижно! — мовила мама, з щирою усмішкою, та сяючими очима.
   — Дякую за розуміння, за розмову, але давайте краще поговоримо про весілля.
   Жінки у мить забули про попередні жартики та розмову тільки-но почули слово весілля. Підхопивши Айлі за лікті, Рона та Маргарет пішли по вузькій вуличці шукати кафе, та гомоніти про банкет, плаття нареченої та самих наречених.
   Айлі зітхнула одна тема краще іншої, подумала вона, але краще розмова про весілля ніж про ті наручники, які вона побачила у прозорій вітрині магазину для дорослих.