Між нами контракт - Кетрін Огневич
Крістіна
Я записую конспект лекцій, поки професор Островська розповідає про французських письменників двадцятого століття. Звісно, що сидять поруч студенти просто не діють, зависаючи у своїх телефонах, тоді як інші працюють на лекціях. Після закінчення, я беру свої речі і йду до виходу з аудиторії. Біля самого виходу мене наздоганяє моя подруга, Єва, яка радісно щебече про майбутній захід від нашого факультету, де потрібні добровольці.
Я така захоплена її розповіддю, що навіть не дивлюся, куди йду. І наступної миті хтось сильно штовхає мене, від чого усі мої книги і конспекти опиняються на підлозі. Пробурмотівши прокляття собі під ніс, я опускаюся, щоб забрати свої речі. А потім дивлюся на самого винуватця, який самовдоволено посміхається, спостерігаючи за тим, як я піднімаю книжки з підлоги. Хлопець просто продовжує спостерігати за мною, коли я наближаюся до нього.
— Дивись куди йдеш, ідіоте! — кажу я, проходячи повз нього, і спеціально зачіпаю його плечем, тим самим показуючи своє невдоволення.
— Сама дивись куди преш, ботанко! — голосно каже він у відповідь, від чого я тихо гарчу. О так, зовсім не прикро! Хоча я б уже мала звикнути до цього, оскільки мій зовнішній вигляд видавав у мені відмінницю і ботаншу, яка воліла блищати знаннями.
Раніше я була зовсім іншою, але потім... Потім мені просто довелося змінити свій спосіб життя через божевільних батьків, які залізли в борги і вирішили, що видати доньку заміж цілком зійде за оплату їхнього боргу. Колись світле волосся тепер було пофарбоване в рудий, місцями можна було помітити кілька червоних пасом. Мої карі очі довелося ховати під контактними лінзами, щоб надати ще більше загадковості своєму новому образу. Ой, мало не забула - справжнісінькі ботанські окуляри з чорною оправою, які й робили мене схожою на ту, ким мене обізвав той бовдур.
Не сказати, що фігура у мене була ідеальною, зовсім ні. Груди у мене були пристойні, але до Симоненко, моєї однокурсниці, з її шостим розміром мені, звичайно, було далеко. Струнка талія, що дісталася мені від матері (а вона говорила, що у всіх у її роду це було сімейною рисою!), і до біса широкі стегна. Мама завжди говорила, що це добре, оскільки цитую: "Потім буде легше народжувати!".
Я поспішаю до гуртожитку, подумки уявляючи, як зараз буду їсти щось смачненьке. Моя сусідка, Аня, якраз удома, коли я заходжу в кімнату, і має трохи нервовий вигляд, гасаючи кімнатою як метеор.
— Привіт, Анют. Як справи? — запитую я, зачиняючи за собою двері.
— Привіт, Тін. Та начебто нормально, потихеньку.
— Щось ти погано виглядаєш, не захворіла часом?
— Та ні, просто пара проблем... — бурмоче вона собі під ніс, а потім переводить погляд на годинник.
— Кудись збираєшся?
— Я вже буду йти, а то запізнюся на зустріч, - каже сусідка, а потім бере сумку і вибігає з кімнати, залишаючи мене в цілковитому подиві. Хм, дивна вона сьогодні якась...
Я кидаю книжки і рюкзак на своє ліжко, і прямую до холодильника, звідки дістаю крабовий салат і залишки вчорашньої смаженої картоплі. Дістаючи кілька тарілок з полиці, я чую тихий стукіт у двері, і йду прямо до них. Щойно я помічаю, хто стоїть на порозі моєї кімнати, тарілки вислизають із моїх рук і з деренчанням падають на підлогу. Переді мною стояв батько, якого я не бачила вже кілька років.
— Здрастуй, Крістіно, — каже він ласкаво і заходить до кімнати, не забувши закрити за собою двері. Я просто в шоці від того, як вальяжно він походжає моєю кімнатою, оцінюючи обстановку критичним поглядом. Нарешті прийшовши до тями, я роблю глибокий вдих, намагаючись вгамувати своє занепокоєння. Як він мене знайшов? Я ж зробила все можливе, щоб сховатися від нього.
— Якого біса ти тут робиш? — запитую я його, а потім опускаюся на коліна, щоб швидко зібрати осколки посуду.
— Я сумував за своєю донькою.
— Ці нісенітниці можеш розповідати мамі, а не мені. Навіщо ти насправді сюди прийшов?
— Донечко, я кажу правду. Я сумував за тобою. Те, що я зробив у минулому... було помилкою. Неправильно було позбавляти тебе вибору і...
— І що? Робити мене якоюсь лялькою, яку можна сміливо виставити на продаж? — Я викидаю осколки в сміттєвий пакет і повертаюся обличчям до батька. Як не дивно, він не дуже змінився за минулі шість років, після того як я залишила будинок.
— Знаю, це було жорстоко, але... Я справді вважаю, що не повинен був так із тобою чинити.
— Та невже? І ти усвідомив це через шість років? Щось мені важко в це повірити, тату. Що тобі потрібно? Гроші? Так цього ти від мене не отримаєш.
— Ні, я просто вирішив тебе провідати.
— Як ти дізнався, де я?
— Один знайомий підказав.
— Зрозуміло. Якщо це все, то можеш іти. У мене купа своїх справ, і мені не до тебе.
— Невже ти так ненавидиш мене?
— Ти навіть не уявляєш, як сильно я тебе ненавиджу, татку. Я хочу, щоб ти пішов.
— Що, навіть не запропонуєш старому чашку кави на доріжку?
— Якщо тільки ти після цього звалиш, і залишиш мене в спокої, то так, запропоную.
Я ставлю електрочайник і беру дві чашки. Насипавши туди кави, я чекаю, поки закипить вода, а потім заливаю чашки окропом.
— Цукор?
— Дві ложки, будь ласка, — каже ця сволота, яка називає себе моїм батьком. Я прямую у бік холодильника, над яким висить поличка, де зберігаються різні спеції, різні сорти чаю, сіль та цукор. Коли я повертаюся назад, швидко додаю дві ложки цукру, а потім ставлю коробочку з цукром на стіл. Я сідаю навпроти батька і роблю пару ковтків кави, продовжуючи підозріло поглядати у його бік. Той виглядає спокійним, як удав, від чого моє занепокоєння зростає. Тут точно щось не так. Аж надто він добрий.
