Не дуже владний бос для залізної леді - Анна Шторм

Коли настала черга Маєвського, залякані незвично лютим шефом колеги зловтішно на нього поглядали, а Воровських і зовсім заплющив очі, чекаючи на звірячий рик невдоволення свого тестя. Але… Тихін досить докладно викладав отриману інформацію.

- В агентстві постійних сім співробітників. Плюс один новоприбулий головний редактор. Пробити зміг поки що чотирьох, вони точно чисті. Попередній начальник мав проблеми з грошима, заборгував 50 тисяч, навів колекторів на агентство, а сам у бігах. Вже шукаю. Мутних схем поки що не бачу. Наразі все в мене.

– Ось! Бачите, бовдури, як працювати треба?! - видав Миколайович і раптом придивившись до Маєвського, заревів. – А костюм де? Чого знову у своїх старих ганчірках приперся?!

– Та я ж не з офісу, я зі СТО сюди. – розгубився Тихін.

– З якого СТО? Ти що, машину вже уграв?

- Еее, ні, я подружку возив.

– Аа, ну дивися мені, – відтанув шеф. - Якщо що з машиною - не подивлюся, що ти цінний співробітник, голову відірву.

– Звісно, ​​все буде на найвищому рівні! – запевнив Маєвський і почав пробиратися до виходу…

До п'ятниці залишалося два дні. Треба було підготуватися до вечірки. Від думок, що до проблем з машиною можуть додатись ще й проблеми з дачею, Маєвського мутило. Але, як казала бабуся Тихона: "Назвався грибом - лізь у кіш". А якщо шляху назад немає, потрібно зробити все ідеально.

***

На СТО Маєвському вручили машину та серйозний такий чек за послуги. Стиснувши зуби від "щастя", Тихін заплатив готівкою і сів у пропахлий авто-хімією салон. Дорогою додому, незважаючи на пізній час, Маєвському захотілося піци, вирішив заскочити за нею.

Улюблена піцерія Тихона була майже за містом. Але тільки там піца була справжньою та з ідеальним вибором начинок. Тому свою жваву після апгрейду  купешку Тихін направив туди.

Насолоджуючись слухняністю машини, Тихін думав про щось своє, слухав музику і мріяв про якусь нехитру кіношку і ситну вечерю.

Піцу готували цього разу надто довго, Маєвський мало не заснув на парковці у машині, як раптом його професійну увагу привернула знайома малинова блуза. Такою зранку хизувалася дизайнерка Марина. Точніше навіть не булузою, а її “вмістом”. Спілкуватися з дівчиною Тихону зовсім не хотілося, тому він вважав за краще злитися з кермом та прикинутись частиною автівки. 

Але Марина була не одна. За нею жваво крокували двоє маргінального вигляду молодчиків, відпускаючи жарти з приводу її апетитних форм у досить відвертому вбранні.

"Нічого не бачу, нічого не чую!" - як мантру повторював Маєвський, але тільки до моменту, як один з нахаб наважився і різко смикнув Марину за руку. Переляк у її очах був настільки натуральним, що Маєвський не витримав.

З машини від вистрибнув, немов чорт з табакерки, і згадавши, нарешті, що він не гламурний бос рекламного агентства, а гроза місцевих злочинців, гаркнув: "А ну стояти!!"

Від крику застигли всі в радіусі ста метрів: дівчина, яка вже виносила піцу своєму постійному клієнту, двоє студентів, що пили каву,  худорлявий чоловік з величезним ротвейлером на повідку. Ротвейлер, до речі, зупинився найграціозніше, піднівши від подиву передню лапу.

Гопники також здивовано застигли, відпустивши Маринину руку.

– Це ти нам, чи що? - вишкірився один із них, і по його скляних очах, Тихін зрозумів, що хлопець під дією якогось забороненого “смаколика”.

– Вам! Відваліть від дівчини!

– Що? Ну ти, мажорчик взагалі береги сплутав… – Тихін не чекав, поки той договорить. Точний хук справа швидко відправив його в режим відпочинку. Другий, побачивши, що пахне смаленим, поспішив ретируватись без допомоги.

– Тихоне Ігоровичу, дякую, як я рада, що ви опинилися тут! – защебетала Марина і кинулася на шию Тихонові.

– Ти це чого ходиш ночами одна?

– Ой, я сумочку забула в офісі, зрозуміла вже коли у нас було закрито.

– Ну, так подзвонила б комусь, а не блукала. Сідай, відвезу додому!

– Так, а як же додому, у мене немає ключа.

– І де ж ти ночувати зібралася? – здивувався Тихін.

– До подруги хотіла, та тільки й телефон у сумочці, їй не подзвонити.

– Це капець! – гаркнув Тихін, і згадав, що піцу так і не забрав. А тут ще ця дизайнер, як сніг на голову впала! Ну, не залишати ж її на вулиці!

– І що робити будемо?

– Ну, можна подзвонити на рецепцію і нам відкриють, і ми заберемо мою сумочку. – жалібним голоском залепетала колега.

– Гаразд, поїхали в агентство! – розвернув автівку Тихін.

По дорозі Марина щебетала про щось своє і розхвалювала, який Тихін молодець і як круто розправився з переслідувачами. Від її щебету голова Тихона стала нестерпно боліти і він тиснув педаль газу все сильніше, щоб швидше позбутися набридливої колеги.

Припарковавшись перед бізнес-центром, Тихін зателефонував на рецепцію. Там його здивували, повідомивши, що хтось із співробітників досі в офісі, і там відкрито.

Ліфт вже відключили, а сходами Марина піднімалася дуже повільно. Ще б пак, на ногах у неї були туфлі з величезними підборами. На одному з прольотів Марина невдало підвернула ногу, а каблук бридко захрустівши, відвалився. Від цього Марина почала йти ще повільніше, і, щоб прискорити процес, Маєвський обняв її за плечі і майже потяг за собою.

– Тихоне Ігоровичу, я вам така вдячна, ви навіть не уявляєте! Ви такий молодець, справжній чоловік! – солодко співала “пташка”, дратуючи Тихона ще сильніше.

Нарешті двері з пером! Тихін смикнув їх на себе і, з Мариною в руках, ввалився в офіс.

Двері в бухгалтерію були відчинені.

Звідти на пару здивованими очима дивилася Жанна.

– Ну знаєте! У нас тут офіс, а не будинок побачень! – з холодною зневагою видала вона і зачинила двері за собою, але її погляд Маєвський ще довго відчував просто на своїх грудях. Йому страшно було опустити очі на сорочку. Здавалося, мигдалеподібні карі очі пропалили там як мінімум дві дірки, і вони димлять…