Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін
Не знаю чого очікувала від житла Влада. В принципі, помешкання не дивує. Ми приїжджаємо під нову скляну багатоповерхівку неподалік від центру міста. Чоловік заїжджає у підземний паркінг, звідти вже підіймаємося ліфтом на двадцятий поверх. У коридорі двоє вхідних дверей. Ми заходимо у ті, що праворуч. Сучасний ремонт, лаконічний, стильний, з білими глянцевими меблями впадає в очі. Чисто, настільки, що відчуваєш себе у лікарні. Немов все навколо стерильне і торкатися його не можна.
Святий веде за собою. Повз білий, інакше й не сказати, коридор, у таку ж білу вітальню з панорамними вікнами. Праворуч їдальня та кухня, ліворуч кімнати й ванна.
— Можеш обрати собі кімнату. Я вдома рідко ночую. — коротко кидає.
З подивом дивлюся на його потилицю. По-перше — вибір. Ніхто мені не давав відчути, щось подібне раніше. По-друге — не ночує?...Ця новина чомусь жалем віддає у серці.
— Байдуже, — стенаю плечима.
Влад різко обертається до мене. Темний погляд дивний. Шукає у мені щось зламане, яку не видно з першої миті.
— Хм, — повільно тягне звуки й все ще не зводить очей. — Байдуже…— повторює млосно. — Тоді, ця, — вказує рукою на одні зі світлих дверей.
Киваю й крокую до них. Беруся за ручку, а потім розумію, що у мене навіть речей немає. Обертаюся до Влада й запитую:
— Речі? Вони у батька.
Чоловік байдуже стенає плечима, мовляв, його це не стосується.
— Будеш ходити гола, — рівним тоном промовляє. Не можу зрозуміти:насміхається чи серйозний?
— Гола? — перепитую.
— Це проблема? — повертається до кухні й крокує туди.
Слідую за ним начхавши на все. Нехай я покірне дівчисько через вплив батька і не вмію протистояти, та це не означає, що буду приймати подібні слова спокійно.
— Проблема, — кидаю у спину, зупинившись одразу за Святим.
Він відкриває холодильник й дістає звідти пляшку чогось алкогольного. Мало було вина? Чи надає перевагу міцнішим напоям?
Наливає собі у склянку, кидає ще й лід, наче мало прохолоди, та повертається обличчям:
— Я не часто вдома, — знову ж таки рівно кидає. Лінивість проковзує в очах.
— Що ж мені робити? — белькочу розгублено.
Не звикла я жити ось так, вільно. Не звикла, що не існує контролю. Не можу повністю охопити те, що має бути далі. Влад же не просто так зробив мене нареченою, котра у перспективі повинна стати дружиною. У нього є власні цілі, яких бажає досягнути. Лише після цього звільнить маму й брата. Що ж мені робити до цього?
— Жити? — хмикає й небезпечно усміхається.
— Жити…— повторюю слідом.
— Можеш ходити на пари, або змінити університет. Тобі ж лише дев'ятнадцять, все життя попереду. Сходи на вечірки. Напийся. Зроби те, що забороняє батько!
— Слушна порада, — бурмочу під ніс. — І, мені скоро двадцять.
— Це важливо, — кидає Влад.
— А скільки тобі? — дивлюся йому в очі.
Вигинає брови, немов не вірить, що запитую подібне.
— Що тобі дасть мій вік? — насмішкувато запитує.
— Не знаю, — відверто зізнаюся. — Просто… буду знати.
— Юліано, вважай нас партнерами на взаємовигідних умовах. Ти моя наречена, іноді нам доведеться зіграти цю роль перед світом, але не більше. До цього можеш робити, що завгодно. — випиває одним махом свій напій. Несподівано опиняється зовсім поряд й нахиляється до вуха. Аромат солодкого напою смаком шоколаду торкається кінчика носа. — Свобода, дівчинко. Вона твоя.
А потім розвертається і залишає саму. Чую лише за спиною як замикаються міжкімнатні двері.
Свобода…Моя.