Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін
Мушу віддати належне витримці Тимура й Влада. Тиша, що відчутною напругою висить у повітрі ресторану їх мало бентежить, швидше мені допікає. Вони спокійно п'ють вино, смакують страви, поки мені шматок у горлянку не лізе. Зрештою, теж берусь за вино. Руки дещо тремтять. Страх, у новому обличчі, шепоче на вухо, що вірити їм не варто. Краще повернутися до знайомого монстра. Виспівує, мовляв, від батька знаю чого очікувати, від них же все навпаки. Вони — незнайоме зло. Принаймні саме так сприймається поведінка й пропозиція.
Чомусь тільки зараз чую приємну мелодію, котра лунає у ресторані. Тиха скрипка бентежить ще більше. Стає тривожно. Внутрішнє напруження досягає піку.
Розглядаю чоловіків з-під напівзаплющених очей, потай, намагаючись зрозуміти їх бажання, характери, цілі. Секунди перетворюються на хвилини, а я так і не можу розгадати нічого з того, що вони демонструють.
Видихаю. Ставлю келих на стіл й твердо дивлюся на Влада.
— Ви обіцяєте захист мені, мамі та брату?
Святий задоволено дивиться в очі. Ледве помітно киває. Схиляє голову на бік продовжуючи розглядати мене.
— Тобі пасує червоний.
Зіщулюю погляд.
— Я хочу почути відповідь.
Чую як хмикає Тимур.
— Обіцяю, Юліано. Можеш не хвилюватися.
— Хочу отримати гарантії. Я повинна знати точно, що не кидаю рідних на власного батька! — вимогливо заявляю.
Очі Влада темнішають. Синій стає практично чорним. Він перекочує вино у келиху, зацікавленість у погляді стає інтенсивнішою. Вираз спокійний. Не байдужий, швидше врівноважений настільки, що заздрісно стає. Навіть я так не вмію. З роками навчилася бути покірною, щоб не викликати гнів тата, але повний контроль емоцій це недосяжна мрія. Як не намагалася, в душі вирував ураган, який знайшов вихід на папір скетчбуків.
— Ти станеш моєю нареченою, цього мало? — сухо запитує.
Тимур завбачливо мовчить.
— Мало.
Не впевнена звідки стільки сміливості. Думаю, це вино так впливає на рішучість. Або ж з цією людиною не боюся сказати зайвого…
Святий ставить келих на стіл, спирається ліктями на його поверхню демонструючи браслети з білого золота цікавого плетіння. Чомусь одразу звертаю на них увагу, немов прикраса причаровує. Складає руки у замок, підпирає підборіддя й всміхається, знову демонструючи лінії по обидва боки від кутиків губ.
— З кожною хвилиною все цікавіше, Юліано. Гаразд. Укладемо договір, де я зобов'язуюсь після досягнення власних цілей звільнити маму й брата. Що скажеш?
— Згодна, — випалюю швидше, ніж встигаю добряче задуматися стосовно його слів.
Пізно здавати назад. Я вже погодилася.