Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін

Після ванної, у якій провела, щонайменше з годину, виходжу замотана у рушник. Спершу не хочеться, адже під ним нічого немає, навіть спіднього, а потім пригадую, що варіантів немає. Було б гірше, якби Влад приніс щось зі своїх речей прямо сюди. 

Здивовано оглядаю вітальню. Порожню: ні мольберта, ні фарб, взагалі ніяких ознак, що тут було. Але є одна відмінність, на дивані лежить стопка сірих речей. Підходжу ближче й читаю на папірці, котрий лежить зверху: “Юліані”. Відкладаю його й беру стопку та йду у спальню. Там швидко одягаюся. Влад дав футболку й спортивні штани. Речі великі, та все одно я вдячна. 

Сівши на ліжко, замислююся. Мені потрібно знову подзвонити батьку, щоб приїхати додому. Враховуючи те, як Святий закінчив нашу розмову, на мене чекає прочуханка, якої давно не отримувала. Тим паче, що не виконала умову тата. Вагаючись, берусь за телефон й погортавши короткий список контактів набираю маму. Надія, як кажуть, помирає останньою. Раптом тато не вдома? 

Мама одразу відповідає. Теплий голос пестить слух і дитяче серце.

— Привіт, донечко.

— Мам, — слізно виходить, та не вдається впоратися з емоціями. 

— Що? Що сталося? Тебе образили? — схвильовано запитує.

— Ні, ні…— розтираю непрохані сльози. — Мені потрібно приїхати й взяти якісь речі. Не можу ж я ходити в одній червоній сукні…

Коротка пауза дає час заспокоїтися. Сльози, панічні, повні страху, висихають. Не потрібно пояснювати мамі, чому боюся їхати додому. 

— Тато на роботі, — шепоче. — Можеш приїхати.

Киваю. Знаю, швидше за все, вона отримає прочуханки за те, що не сповістила його. Але інакше не можу. Страх знайомим дотиком торкається горла.

— Добре. Скоро буду, — так же тихо відповідаю. 

Після розмови збігає хвилин десять. Завдяки вбудованій мапі на телефоні знаходжу адресу, де мешкає Святий й викликаю таксі. Так, соромно виходити з такого будинку одягненою наче безхатько, та варіантів немає. Червона сукня виглядає ще гірше. 

За кілька хвилин телефон сповіщає про прибуття машини. Виходжу з квартири залишаючи її не замкненою. Ключів немає, як і самого чоловіка, тому вибору немає.

Проковтнувши відчуття дискомфорту спускаюся вниз й швидко пробігши повз кімнату охорони сідаю в таксі. Водій нічого не коментує, лише запитує адресу, й вправно вливається у потік автомобілів. За хвилин сорок зупиняється під парканом нашого будинку. Поїздку оплачую картою й виходжу на двір. Одразу ж фіксую, що батькова машина стоїть у дворі. Кім в горлі миттєво перекриває дихання. Різко обертаюся, тільки таксі вже поїхало…

Стискаю руки у кулаки й прикушую внутрішню сторону щоки. Потрібно зайти у двір, а потім дім. Потрібно…