Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін
Губи чоловіка торкаються шкіри за вухом. Навмисно максимально осяжно. Дарма, що прикушую губу. Не допомагає. Пальцями заривається у волосся. Плавно повертає спиною до стіни й в якусь мить впирає у неї. Здається, що його руки всюди. Торкається кожної ділянки тіла. Раз за разом. До вогню у грудях. До стрімкої пожежі, котра була кров'ю. До відчуття нестачі кисню. Не помічаю як з рота виривається дивний схлип. Він лякає мене. Незнайомий відтінок тону, якого раніше не чула.
Влад відсторонюється. Поглядом впивається в обличчя, наче торкається фізично. Не думала, що синій може стати ще темнішим. Насторожено дивлюся у відповідь. Проковтую клубок у горлі. Пробую прочитати чоловіка, та не вдається. Він — закрита скриня з артефактами.
— Боїшся? — розтягує слово.
Хитаю головою. Занадто імпульсивно. Але ж дійсно не страшно. Все, що завгодно, тільки не це. На мене навалилось багато різних емоцій, напівідтінків, запахів, відчуттів, та точно не страх. Частково усвідомлюю, що саме його відсутність стане рушієм до чогось… Лише поки ніяк не второпаю, до чого саме.
Святий оцінює. Вивчає. Неспішно. Отримуючи щось на кшталт насолоди. Принаймні таке у мене враження. Дозволяю. Свобода, певно, не має ніякого відношення до самого Влада і дій.
В синіх очах спалахує щось невідоме й незрозуміле. Те, що межує з дикістю, танцює небезпечний танець з не покірністю, виспівує владою та впливом. Я так різко читаю це, що на секунду стає моторошно. Не страх причина, ні, а щось інше… Тваринне. Що живе у кожній людині. Немов…у Владі читається альфа, якому потрібно коритися. Інтуїтивно. Інакше — смерть.
— Добре, — посміхається.
Вивчаю ледве помітні лінії навколо чоловічого рота. Ваблять до себе. Натякають на мудрість.
Притуляється до мене щільніше. Між нами лише тонка тканина вчорашньої сукні. І вона зовсім не захищає від чоловічого жару. Влад вдало користується цим. Дотики відчутними рухами лягають на тіло. Смакуючи мою реакцію. Вивчаючи. Досліджуючи.
— Владе…— шепочу, не відводячи погляду.
Хочу сказати, щоб зупинився. У нас же лише домовленість і ніяка я не наречена. Тільки ділові стосунки. Але те, що відбувається зараз виходить за їх межу. Значно. Задалеко.
— М-м? — муркає.
Невимовно складно відштовхнути його. Я хочу, але руки фізично не роблять потрібного руху. Святий притягує. Буквально. Неначе чорна діра, з якої не вирватися.
— Ти хочеш щось сказати? — запитує ліниво й чіпляє груди. Випадково? Певно ні…
— Т-т-а-к…— затинаюся. — Зуп-п-п-инися…
Сині очі прискіпливо дивляться у мої. Вовча посмішка вигинає кутики губ. Легко, занадто швидко, відступає. Наче й не було нічого.
— Зупинився. — низьким тембром.
— Добре, — киваю й намагаюся поправити сукню та волосся. — Я б хотіла…прийняти ванну.
— Будеш ходити гола? — насмішкувато вимовляє.
Важко видихнувши дивлюся на нього. Опускаю очі на губи, а потім стрімко, зрозумівши, що роблю, дивлюся кудись у районі його чола.
— Ні.
— Цікаво, — Святий підходить до вікна й поправляє тюль.
— Я б хотіла попросити щось з твого одягу. Сьогодні постараюся забрати речі…вдома.
Влад не повертається до мене. Складає руки на грудях й киває. Потім, немов розуміє, що поки не відповість нічого, не піду, каже:
— Домовилися. Напишеш мені, Тимур забере. Привезе.
Кинувши ці слова виходить з кімнати залишаючи наодинці. Одразу ж сповзаю по стіні й закриваю обличчя руками. Що відбувається? Чому я реагую так, коли він — холодна гора?