Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

Вони були переконані, що як не із самим князем зустрілися, то принаймні з сильним, у кілька разів більшим загоном.

Богун кипів гнівом: поранений у руку, потоптаний копитами, хворий, побитий, він іще й заклятого ворога з рук випустив, і славу свою заплямував, бо ці ж молодці, котрі напередодні розгрому хоч у Крим, хоч у пекло, хоч на самого князя сліпо за ним пішли б, тепер утратили в нього віру, підупали духом і думали тільки про те, як би вийти з битви живими. А Богун же зробив усе, що мав зробити отаман, нічого не занедбав, оточив хутір вартою, а на нічліг зупинився тільки тому, що коні, які з–під Кам'янця ішли майже без спочинку, далі рухатися не могли. Але пан Володийовський, молодість котрого минула в ловах татар і хитрощах на них, як вовк підкрався уночі до вартових, скрутив їх, перш ніж вони встигли крикнути чи вистрелити, — і напав так, що він, Богун, у самих тільки шароварах і сорочці зумів утекти.

Варто було отаманові про це подумати, як світ чорнів йому в очах, у голові паморочилося і розпач, як лютий пес, рвав душу. Він, котрий на Чорному морі безстрашно кидався на турецькі галери, котрий гнав татар аж до Перекопу, наступаючи їм на п'яти і на очах у хана підпалював улуси, він, котрий у князя під носом, під самісінькими Лубнами, вирізав у Василівці цілий реймент, — змушений був тікати в сорочці, без шапки і без шаблі, бо і їх утратив у сутичці з малим рицарем. Тому, коли ніхто не бачив, на нічлігах і привалах, отаман хапався за голову і кричав: "Де моя слава молодецька, де моя подружка шабля?!". Від цього крику впадав він у дике божевілля і напивався до того, що втрачав людську подобу, після чого на князя рвався йти, на всю його рать ударити — і загинути, і пропасти на віки.

Він хотів — молодці не хотіли. "Хоч убий, батьку, не підемо!" — понуро відповідали вони на його вибухи, і марно погрожував він у нападах шаленства голови їм постинати, стріляв із пістолів так, що їм порохом обсмалювало обличчя, — не хотіли вони, не йшли.

Можна сказати, земля хиталася під ногами в отамана, але це ще не був кінець його нещастям. Боячись через можливу погоню йти просто на південь і, гадаючи, що, може, Кривоніс уже зняв облогу з Кам'янця, він повернув на схід і наткнувся на загін пана Підбип'яти. Чуткий, як журавель, пан Лонгінус не дав себе заскочити, перший ударив на отамана і розбив тим легше, що козаки не хотіли битися, а потім погнав назустріч панові Скшетуському, той же остаточно його розгромив, отож Богун після довгих блукань у степах, лише з кільканадцятьма вершниками, знеславлений, без здобичі й без язиків нарешті дістався до Кривоноса.

Але дикий Кривоніс, нещадний до підлеглих, котрим не усміхнулося щастя, цього разу зовсім не розгнівався. Він із власного досвіду знав, що таке мати справу з Ієремією, тож іще й приголубив Богуна, втішав його і заспокоював, а коли отамана здолала лиха пропасниця, наказав доглядати його, лікувати і берегти як зіницю ока.

Тим часом чотири князівських лицарі, нагнавши переляку у цілому краї, щасливо повернулися в Ярмолинці, де затрималися на кілька днів, щоб дати перепочити людям і коням. Зупинилися всі на одній квартирі, й там кожен по черзі звітував Скшетуському про те, що з ними сталося і що вдалося зробити, а відтак гуртом усілися за дзбаном меду, аби в дружній розмові вилити душу і задовольнити взаємну цікавість.

Але тут уже пан Заглоба мало кому дав сказати слово. Він не хотів слухати інших і прагнув, аби слухали тільки його; проте виявилося, що йому таки найбільше є про що розповісти.

— Милостиві панове! — пишно промовляв він. — Я опинився в полоні — що правда, то правда! Але фортуна мінлива. Богун усе життя інших бив, а сьогодні ми його побили. Отакечки, на війні так завше буває! Сьогодні ти даєш комусь прочухана, завтра тобі дають. Але Богуна Господь за те й покарав, що на нас, котрі солодко спали сном праведників, напав і так брутально розбудив. Хо–хо! Він гадав, що мене своїми недорікуватими речами злякає, а я йому, ваші милості, такого дав одкоша, що він ураз присмирнів, збентежився і вибовкав те, чого й сам не хотів. Та що тут розводитися?.. Не опинись я в полоні, ми б укупі з паном Міхалом так легко їх не здолали; я кажу "вкупі", бо в цій каші magna pars fui — до смерті казатиму. Тож дай мені Боже здоров'я! А тепер слухайте далі мої розмірковування: не побий ми отамана з паном Міхалом, не підсмалив би йому п'ят пан Підбип'ята, та й пан Скшетуський теж; одне слово, якби ми його не розгромили, він би нас розгромив — а чому так не сталося, хто цьому причина?

— А ваша милость як той лис, — зауважив пан Лонгінус. — Тут хвостом махнеш, там підгорнеш і завжди викрутишся.

— Дурний той гончак, що за своїм хвостом біжить: і догнати не дожене, і нічого пристойного не винюхає, а наостанку ще й нюх утратить. Скажи ліпше, ваша милость, скільки ти людей втратив?

— Усього дванадцять, і кілька поранено; козаки не надто вже відбивалися.

— А ваша милость, пане Міхале?

— Десь із тридцять, бо заскочив козаків зненацька.

— А ви, пане поручику?

— Стільки ж, як і пан Лонгінус.

— А я двох. То скажіть мені: хто кращий полководець? Отож–бо й є! Ми сюди чого приїхали? За князівським велінням вісті про Кривоноса збирати; то я вам, ваші милості, відповім, що перший про нього провідав, та ще й із найдостовірнішого джерела — від самого Богуна. Мені відомо, що він іще під Кам'янцем стоїть, але облогу хоче знімати, бо його пойняв страх. Та це de publicis , але я іще дещо знаю, від чого радістю сповняться серця ваших милостей, а не казав про це тому, що хотів укупі з вами обміркувати; до того ж я досі нездужав, відчував смертельну втому, та й нутро збунтувалося після того, як розбійники ці мене скрутили. Думав, правець ухопить.

— Та кажи ж ти, добродію, на милість Божу! — вигукнув Володийовський. — Невже про небогу нашу щось почув?

— Атож, нехай благословить її Господь, — відповів Заглоба.

Пан Скшетуський підвівся на весь свій зріст, але враз сів — і така тиша настала, що чути було дзумання комарів у віконці, аж поки пан Заглоба заговорив знову:

— Жива вона, я знаю це напевно, і в Богунових руках. Страшні це руки, мої милостиві панове, проте Господь оберіг її від кривди і ганьби. Богун сам мені про це сказав, мої милостиві панове, а він би радше чимось іншим похвалився.

— Як це може бути? Як це може бути? — гарячково повторював Скшетуський.

— Хай мене грім поб'є, якщо я брешу! — поважно відповів Заглоба. — Адже це святе. Послухайте, що мені Богун казав, коли ще глузувати з мене хотів, аж поки я йому добре втер носа. "Ти що ж, каже, думав, для холопа її у Бар привіз? Думав, я силою хочу приневолити дівчину? Невже, каже, мене не стане на те, щоб у Києві в церкві з нею шлюб узяти, і щоб ченці, каже, мені співали, та щоб триста свічок для мене горіло — для мене, отамана і гетьмана!" — і ну ногами топтати, ножем погрожувати — налякати хотів, та я йому сказав, щоб собак лякав.

Скшетуський уже отямився, але аскетичне його обличчя проясніло, і знов на ньому з'явилися тривога, надія, радість і непевність.

— Де ж вона тоді? Де? — квапливо питав він. — Якщо ти, ваша милость, і про це довідався, тоді тебе мені небеса послали.

— Цього він мені не сказав, але розумний і з півслова зрозуміє. Завважте, ваші милості, що він увесь час із мене глузував, аж поки я його відбрив, та якось у нього вихопилося: "Спершу, каже, я до Кривоноса тебе відведу, а потім запросив би на весілля, та зараз війна, тож це іще не скоро буде". Ви помітили, ваші милості: ще не скоро! — отже, ми маємо час! І друге зауважте: спершу до Кривоноса, а потім на весілля — виходить, у Кривоноса князівни напевно немає, десь далі отаман її сховав, куди ще війна не дістала.

— Золотий ти чоловік, ваша милость! — вигукнув Володийовський.

— Я спочатку подумав, — вів далі втішений Заглоба, — може, він її у Київ одіслав, але ні, бо навіщо тоді було казати, що він до Києва шлюб брати поїде, а раз поїде, то в Києві князівни нема. Та й не дурний він туди її везти, бо якщо Хмельницький на Червону Русь подасться, литовські війська легко можуть захопити Київ.

— Правда! Правда! — вигукнув пан Лонгінус. — Богом присягаюсь, не одному варто було б із вашою милостю розумом помінятися.

— Тільки я не з кожним мінятися стану, бо страшно замість розуму мішок ботвини взяти, особливо з литвином.

— Знову своєї починає, — образився пан Лонгінус.

— Дозволь же мені, ваша милость, докінчити. Як ні у Кривоноса, ні в Києві її немає, то де вона?

— У тому й заковика.

— Якщо ти, ваша милость, здогадуєшся, кажи мерщій, бо я сиджу, як на вогні! — скрикнув Скшетуський.

— За Ямполем вона! — мовив Заглоба і тріумфально обвів усіх своїм здоровим оком.

— Звідкіля ти, ваша милость, знаєш? — спитав Володийовський.

— Звідкіля знаю? А от звідкіля: сиджу я у хліву — туди мене розбійник той, щоб його свині за це з'їли, звелів замкнути! — а навколо козаки поміж собою розмовляють. Притуляю вухо до стіни і що я чую?.. Один каже: "Тепер, мабуть, отаман за Ямпіль поїде", а другий на це: "Мовчи, якщо тобі молоде життя миле...". Голову на відруб даю, що вона десь за Ямполем.

— О, це вже як Бог свят! — вигукнув Володийовський.

— У Дике ж поле він її не повіз, отже, як на мене, сховав десь між Ягорликом і Ямполем. Був я теж раз у тих краях, коли королівські й ханські судді туди заїжджалися, бо в Ягорлику, як вам, ваші милості, відомо, розглядаються прикордонні справи про забрані стада. А справ цих ніколи не бракує. Отож у тих краях над Дністром сила–силенна ярів, очеретів і неприступних місць, у яких по хуторах живуть люди, що нікому не підвладні, бо навкруги пустеля, вони й одне одного не бачать. У таких диких пустельників він її, напевно, й сховав, адже там найбезпечніше.

— Чи ба! Але як туди тепер дістатися, коли Кривоніс дорогу загородив! — спитав пан Лонгінус. — І Ямпіль теж, як я чув, розбійницьке гніздо.

На це Скшетуський:

— Хоч і десять разів доведеться голову покласти, я все одно її рятуватиму. Перевдягнуся і піду шукати — Бог мені допоможе, знайду.

— І я з тобою, Яне! — озвався пан Володийовський.

— І я кобзарем переберуся. Повірте мені, ваші милості, що серед вас я маю найбільше досвіду; щоправда, торбан мені добряче остогид, тож я візьму волинку.

— То, може, і я на щось знадоблюся, братики? — спитав пан Лонгінус.

— Авжеж, — відповів пан Заглоба.