Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

По хвилі очі пана Заглоби призвичаїлися до темені. Він огледівся довкола й побачив, що у хліві не було ні свиней, ні козаків. Розмови останніх, зрештою, долинали до нього виразно крізь усі чотири стіни. Певно, весь будинок був щільно обставлений сторожею, але попри все це пан Заглоба глибоко зітхнув.

Передусім він був живий. Коли Богун блиснув над ним ножем, він був певен, що настала його остання мить, і вже заповідав душу Богові, щоправда, з величезним страхом. Але, мабуть, Богун вирішив приготувати для нього смерть далеко витонченішу. Він прагнув не лише помститися, а й натішитися смертю над тим, хто відняв у нього красуню, заплямував його молодецьку славу, а самого його виставив на посміховисько, сповивши, як дитину. Вельми смутна перспектива відкривалася перед паном Заглобою, але поки що він тішився думкою, що іще живий, що, найвірогідніше, його повезуть до Кривоноса і тільки там почнуть катувати, — а отже, попереду в нього кілька, а може, й більше днів. Поки що ж він лежить собі самотньо у хліву серед нічної тиші і може подумати над якоюсь витівкою.

Це була єдина добра сторона справи, але, коли він про лихі подумав, знову мурашки тисячами забігали у нього по хребту.

Витівки!..

— Якби тут, у цьому хліву, кабан або свиня лежали, — буркотів пан Заглоба, — їм було б куди легше — ніхто не став би їх прив'язувати до власної шаблі. Прив'яжи так самого Соломона — не буде він мудріший за свої шаровари чи мої закаблуки. О Боже, Боже, за що ти мене так караєш! З усіх людей, що живуть на світі, я цього лиходія найбільше уникнути хотів — і таке моє щастя: саме його й зустрів. Ох і виправить він мою шкуру — як найкраще сукно буде. Попався б я комусь іншому, відразу сказав би, що пристаю до бунту, а потім дременув би. Та й інший навряд чи повірив би, а цей і поготів! Ой, чую, як у мене серце завмирає. Чорти мене сюди принесли — о Боже, Боже, ні рукою, ні ногою ворухнути не можу... О Боже! Боже!

Однак трохи перегодя пан Заглоба подумав, що мав би руки–ноги вільні, легше було б щось утнути. А що як спробувати? От би тільки шаблю з–під колін висунути, а там би пішло простіше. Та як же її висунути? Перевернутися на бік — кепсько... І пан Заглоба глибоко задумався.

І таки надумав. Він почав розгойдуватися на власному хребті швидше й швидше і з кожним таким рухом посувався на півдюйма вперед. Йому стало спечно, чуприна змокріла ще більше, ніж у танці. Часом він зупинявся й перепочивав, часом зовсім переставав, бо йому здавалося, що котрийсь із молодців іде до дверей, — і знову починав із новим запалом, аж поки нарешті присунувся до стіни.

Тоді він почав гойдатися інакше: не від голови до ніг, а з боку на бік. Шабля при цьому за кожним разом кінчиком легенько вдарялася об стіну й потроху висувалася з–під колін, нахиляючись дедалі більше усередину, куди тяг її ефес.

Серце наче молот загупало в грудях у пана Заглоби: він побачив, що цей шлях може дати бажаний результат.

І він працював далі, намагаючись ударяти в стіну якнайтихіше і тільки тоді, коли розмова молодців заглушала стукіт ударів. Та ось нарешті настав момент, коли кінець піхов опинився на одній лінії з ліктем і коліном; далі виштовхнути шаблю, хоч гойдайся, хоч ні, було неможливо.

Так, але натомість із другого боку звисала вже значна її частина, до того ж важча, якщо брати до уваги ефес.

На ефесі був хрестик, як зазвичай на карабелях. Саме на нього й важив пан Заглоба.

Уже втретє почав він розгойдуватися, але цього разу з таким розрахунком, аби повернутися ногами до стіни. Це йому вдалося, і він почав просуватися уздовж стіни. Шабля ще стирчала під колінами і між ліктями, але ефес увесь час черкав хрестиком об нерівності землі; аж ось хрестик зачепився сильніше — пан Заглоба гойднувся востаннє і за мить від радості укляк на місці.

Шабля висунулася повністю.

Шляхтич зняв руки з колін, і, хоч долоні були ще зв'язані, він ухопив ними шаблю. Притримуючи піхви ногами, він витяг лезо.

Розрізати пута на ногах було справою однієї хвилини.

Важче було із долонями. Панові Заглобі довелося покласти шаблю на купу гною, ефесом додолу, вістрям угору, і терти мотузки об лезо доти, аж доки він їх розрізав.

Зробивши це, він не лише звільнився від пут, а й був озброєний.

Глибоко зітхнувши, Заглоба перехрестився і почав дякувати Богу.

Але од звільнення від пут до визволення з Богунових рук було ще дуже далеко.

"Що ж далі?" — спитав сам себе пан Заглоба.

І не знайшов відповіді. Хлів довкола оточений молодцями, усього їх там близько сотні — миша не прошмигне непоміченою, не те що таке барило, як пан Заглоба.

"Бачу, висихають потроху у мене мізки, — мовив він сам до себе, — і кмітливістю моєю вже тільки чоботи шмарувати, та й то в угорців на ярмарку знайдеться мастило ліпше. Якщо Господь мене зараз не напоумить, то дістанусь я крукам на вечерю, а якщо напоумить — дам обітницю цноти, як пан Лонгінус."

Гучна розмова молодців за стіною урвала його подальші роздуми. Він підскочив до стіни і припав вухом до шпарини між колодами.

Сухі соснові колоди посилювали голоси не гірше, ніж деко торбана — чути було кожнісіньке слово.

— А куди ми звідси поїдемо, батьку Овсивію? — спитав один голос.

— Не знаю, певно до Кам'янця, — відповів другий.

— Ба, коні ледве ноги тягнуть: не дійдуть.

— Через це тут і стоїмо — до ранку відпочинуть.

Якусь мить вони помовчали, потім перший голос озвався тихіше, ніж досі:

— А мені здається, батьку, що отаман із–під Кам'янця за Ямполь вирушить.

Заглоба затамував дух.

— Мовчи, якщо молоде життя тобі миле! — прозвучало у відповідь.

Знов запанувало мовчання, тільки з–за інших стін долинав шепіт.

— Усюди вони є, усюди пильнують! — буркнув Заглоба.

І підійшов до протилежної стіни.

Тут він почув хрумтіння фуражу й форкання коней. Певно, вони стояли, а козаки перемовлялися, лежачи на землі між ними, бо голоси долинали знизу.

— Ет, — казав один, — їхали ми сюди не спавши, не ївши, коней не попасши, і все для того, щоб Ярема нас на палі посадив у себе в таборі.

— А що, й справді він тут?

— Люди, що з Ярмолинців утекли, бачили його, як я тебе бачу. Страх, що розказують: заввишки він як сосна, на плечах дві голови, а замість коня під ним змій.

— Господи помилуй!

— Нам би цього ляха з жовнірами прихопити та й тікати.

— Кепсько, брати ріднії. Будь я отаманом, я б цьому ляхові в'язи скрутив і в Кам'янець хоч пішки вернувся.

— Ми його з собою у Кам'янець візьмемо. Там із ним отамани наші побавляться.

— Перше з вами чорти побавляться, — буркнув Заглоба.

Попри увесь свій перед Богуном страх, а може, саме через нього він поклявся собі, що живим не дасться.

Він уже звільнився від пут, шаблю має в руці — можна боронитися. Розсічуть його, то розсічуть, але живцем не візьмуть.

Тим часом форкання й хропіння коней, мабуть, надзвичайно здорожених, заглушили подальшу розмову, але натомість наштовхнули Заглобу на одну думку.

"А що, як спробувати крізь стіну пробратися й на коня несподівано скочити! — подумав він. — Зараз ніч: поки б вони збагнули, що сталося, мене б уже й не видно було. У цих ярах і розлогах серед дня важко гнатися, а вночі й поготів! Допоможи ж мені, Господи!".

Але не так–то все було просто. Необхідно принаймні проломити стіну, а для цього треба було бути паном Підбип'ятою або прорити попід нею, як лисиця, нору, та й тоді б караульні напевно почули, побачили і злапали втікача за комір перше, ніж він поставив би ногу в стремено.

У голові в пана Заглоби роїлися тисячі фортелів, але саме тому, що їх були тисячі, жодного із них він чітко уявити собі не міг.

"Нікуди не дінешся, доведеться платити шкурою", — подумав пан Заглоба.

І пішов до третьої стіни.

Зненацька він ударився головою об щось тверде, помацав: то була драбина. Хлів робився не для свиней, а для худоби, і над ним на половину довжини було піддашшя, куди складали сіно й солому. Пан Заглоба, не довго думаючи, поліз нагору.

А коли виліз, сів, відсапнув і почав поволі витягати за собою драбину.

— Ну, от я і в фортеці! — пробурмотів він. — Хоч би й друга драбина знайшлася, швидко їм сюди не дістатися. Якщо я першої макітри, котра сюди поткнеться, не розчереплю навпіл, хай із мене окости копчені зроблять. От чорт! — сказав він раптом. — А вони й справді не лише закоптити, а й підсмажити, і на лій перетопити можуть. А, хай їм грець! Захочуть хлів спалити — туди йому й дорога! Живим я їм усе одно не дамся, а сирим чи смаженим мене круки видзьобають — мені байдуже. Тільки б вирватися із цих розбійницьких лап, а решта, сподіваюсь, якось та буде.

Пан Заглоба легко переходив від крайнього розпачу до надій. Його враз пойняла така впевненість, ніби він уже був у таборі князя Ієремії. А становище ж його не набагато поліпшилося. Щоправда, він сидів на піддашші і, маючи в руці шаблю, міг довго захищатися. Та це й усе. Але від піддашшя до волі дорога була як до Варшави пішки, до того ж іще внизу на нього чекали шаблі й списи молодців, що вартували попід стінами хліва.

— Якось–то та буде! — буркнув пан Заглоба і, підсунувшись до стріхи, заходився потроху висмикувати з неї солому, аби собі віконце у світ зробити.

Це йшло у нього легко, бо молодці за стінами, щоб не нудно було стояти в караулі, перемовлялися собі й далі, до того ж піднявся досить сильний вітер і, шумлячи гіллям дерев, що росли поблизу, заглушав шурхіт жмутків соломи.

Невдовзі дірка була готова — пан Заглоба висунув крізь неї голову й почав роздивлятися довкола.

Ніч уже добігала кінця, і на східному боці неба ледь на світ зазоріло. Тож у блідому передсвітанковому світлі пан Заглоба розгледів майдан, геть заповнений кіньми, перед хатою шереги сонних козаків, що розтяглися у довгу нечітку лінію, далі колодязний журавель і корито, в якому поблискувала вода, а збоку один ряд сонних людей і кільканадцять молодців, що із шаблями наголо походжали уздовж цього ряду.

— Це ж мої люди позв'язувані лежать, — пробурмотів шляхтич. — Лелечко! — додав він по хвилі. — Якби ж то мої, а то князівські!.. Добрий я був у них проводир, нічого не скажеш! Завів їх псові у горло. Соромно буде їм на очі показатися, якщо мені Бог поверне волю. А все через що? Через амури і випивку. Що мені було до того, що хами одружуються? Я мав стільки роботи на тому весіллі, як на собачому.