Історія вічності - Борхес Хорхе Луїс

У дванадцятій книзі свого трактату "Civitas Dei"[80] святий Августин присвячує кілька розділів спростуванню цього огидного вчення. Ці розділи (вони зараз переді мною) надто плутано викладені, щоб я міг їх коротко переказати, але єпископська лють автора, схоже, наголошує на двох мотивах: перший – абсолютна недоречність цього "колеса"; другий – висміювання того факту, що в цьому випадку Логос помирає на хресті знову й знову, наче фокусник на незліченних циркових виставах. Прощання та самогубство втрачають свою значущість, якщо їх часто повторювати; певно, те саме думав святий Августин і про Розп'яття. Тому він з обуренням відкидає вигадки стоїків та піфагорейців. Вони стверджували, що наука Бога неспроможна охопити нескінченність і що ця повторюваність світового процесу відбувається для того, щоб Бог пізнавав його і звикав до нього. Августин глузує з цієї марної круговерті й наполягає на тому, що Ісус – пряма дорога, яка дозволяє нам вибратися з кругового лабіринту таких ілюзій.

У тому розділі своєї "Логіки", де говориться про закон причинності, Джон Стюарт Міл{130} проголошує, що періодичне повторення історії цілком можна собі уявити – хоч це й не означає, що воно насправді відбувається, – і цитує принагідно "месіанську еклогу" Верґілія{131}:

Jam redit et virgo, redeunt Saturnia regna…[81]

Невже еллініст Ніцше міг не знати про цих своїх "попередників"? Ніцше, автор кількох досліджень про досократиків{132}, міг не знати про вчення, яке засвоїли учні Піфагора?[82] {133} У це важко повірити – та й не треба. Ніцше й справді вказав на відомій сторінці свого щоденника точне місце, де його навідала ідея про вічне повернення. Це сталося на стежці в Сільвапланському лісі, поблизу від великої пірамідальної брили, якось опівдні в серпні 1881 року – "за шість тисяч футів від людей і часу". То була й справді одна з великих миттєвостей у житті Ніцше. "Безсмертна та мить, – запише він згодом, – коли мені сяйнула думка про можливість вічного повернення. Заради цієї миті я готовий терпіти таке Повернення" ("Unschuld des Werdens"[83], II, 1, 308). А втім, я хотів би зауважити, що нам не слід уявляти тут собі дивовижне невігластво чи навіть людську, суто людську схильність не бачити різниці між натхненням і спогадом, чи гріх марнославства. Моя відгадка має суто граматичний, навіть, я сказав би, синтаксичний характер. Ніцше знав, що Вічне Повернення належить до тих легенд, страхів або розваг, які повертаються вічно, але він також знав, що найефективніша з граматичних осіб – це перша особа. Коли ж ідеться про пророка, то можна стверджувати, без ризику помилитися, що вона єдина. Виснувати своє одкровення з якогось короткого викладу або з "Historia philosophiae graeco-romanae"[84] ад'юнкт-професорів Ріттера{134} і Преллера{135} було неможливим для Заратустри – з причин неможливості навчати чогось із чужого голосу, а також із небажання скотитися до анахронізму та запозичувати мудрість із друкованих рядків. Стиль пророка не дозволяє ані застосування лапок, ані вчених посилань на книжки та авторів…

Якщо моя людська плоть засвоює тваринну плоть овець, то хто може завадити людському розуму засвоювати різні стани інших людських умів? Після тривалих і емоційних роздумів про вічне повернення Ніцше мав усі підстави вважати, що ця ідея належить йому, Ніцше, а не якомусь небіжчикові, від якого тільки й залишилося, що грецьке ім'я. Я не заперечував би йому, тим більше, що й Міґель де Унамуно десь писав про таке успадкування думок.

Ніцше були до вподоби люди, спроможні витримати безсмертя. Це я тільки повторюю слова з його особистих зошитів, із "Nachlass"[85], де він також писав: "Якщо ти сподіваєшся на тривалий спокій і відпочинок, перед тим як відродитися, запевняю тебе, ти помиляєшся. Між останнім спалахом твоєї свідомості й першим зблиском нового життя пролягає "відсутність часу" – термін короткий, як спалах блискавки, хоч його годі виміряти й трильйонами років. Коли відсутнє "я", нескінченність може тривати лише одну мить".

До Ніцше особисте безсмертя було простою ілюзією надій, туманним сподіванням. Ніцше уявляє його як обов'язок і наділяє його жорстокою очевидністю безсоння. "Безсоння – це жорстока мука меланхоліків", – читаю я у старовинному трактаті Роберта Бертона{136}, а нам відомо, що Ніцше терпів цю муку й мусив шукати порятунку від неї в гіркому хлоргідраті. Ніцше хотілося бути Волтом Вітменом{137}, хотілося полюбити свою долю в усіх її виявах. Для цього він обрав героїчний шлях: відкопав моторошну грецьку гіпотезу про вічне повторення і спробував видобути з цього кошмару причину для радості. Він знайшов найстрахітливішу ідею світобудови й почав переконувати людей, щоб вони захоплювалися нею. Боязкий оптиміст зазвичай уявляє себе ніцшеанцем; Ніцше пропонує йому круги вічного повернення й у такий спосіб відштовхує його від себе.

Ніцше писав: "Треба не бажати важкодоступних успіхів, і милостей, і благословень, а жити так, аби нам хотілося знову повернутися до такого життя, повернутися на всю вічність". Маутнер заперечує, що приписувати найменший моральний, а отже й практичний, вплив тезі про вічне повернення означає заперечувати її, бо це те саме, що уявити собі, ніби щось може відбутися в інший спосіб. Ніцше на це відповів би, що теорія вічного повернення та його широкого морального (а власне, практичного) впливу і міркування Маутнера і його, Ніцше, спростування міркувань Маутнера також є необхідними елементами світової історії, яка залежить від перестановок атомів. Він би мав усі підстави повторити те, що вже колись написав: "Досить того, що вічне повернення ймовірне або можливе. Саме уявлення про таку можливість може збадьорити нас і відродити. Адже як радикально перетворило нас усвідомлення можливості вічних мук!" А в іншому місці він пише так: "У ту мить, коли перед нами постає ця ідея, змінюються всі кольори – і ми входимо в іншу історію".

III

Іноді нас примушує глибоко замислитися відчуття, що "таку хвилину я вже переживав". Прихильники вічного повернення запевняють, що так воно і є, й цими туманними відчуттями намагаються підкріпити свою віру. Вони забувають про те, що спогад приносить із собою щось нове, а отже й спростовує їхню тезу, і що час постійно його вдосконалюватиме – аж до того далекого циклу, коли індивід уже зможе передбачити свою долю й пожалкує, що він не жив і не діяв якось інакше… А втім, Ніцше ніколи не говорив про мнемонічне підтвердження теорії Повернення[86].

Він також нічого не казав – і на цьому теж треба наголосити – про скінченну кількість атомів. Ніцше не визнає атомів; атомістику він не вважав чимось іншим, аніж моделлю світу, яку створено для очей та для математичного сприйняття… Щоб обґрунтувати свою тезу, він говорив про обмежену силу, яка діє в нескінченному часі, але неспроможна на нескінченну кількість варіацій. Тут Ніцше виявляє певну підступність: спочатку остерігає нас проти уявлення про нескінченну силу – "остерігаймося таких оргій думки!" – а потім великодушно погоджується з тим, що час нескінченний. Так само він полюбляє посилатися на Попередню Вічність. Наприклад: рівновага космічної енергії неможлива, бо інакше вона не змогла б діяти в Попередній Вічності. Або так: уселенська історія повторювалася безліч разів – у Попередній Вічності. Це твердження видається переконливим, але варто нагадати, що ця Попередня Вічність (або aeternitas a parte ante[87], як сказали б теологи) не є чимось іншим, як нашою природною неспроможністю подумки уявити собі початок часу. Така сама неспроможність властива нам у стосунку до часу, тож говорити про Попередню Вічність буде так само змістовно, як говорити про Нескінченність по Нашу Праву Руч. Я висловлю цю саму думку іншими словами: якщо час нескінченний для нашої інтуїції, так само нескінченним є і простір. Таким чином, ця Попередня Вічність не має нічого спільного з реальним минулим часом; відійдемо назад від першої секунди й побачимо, що цій секунді має передувати інша, а цій іншій ще інша, і так до нескінченності. Щоб зупинити цей regressus іп infinitum[88], Блаженний Августин дійшов висновку, що перша секунда часу збігається з першою секундою Творіння – non in tempore sed cum tempore incepit creatio[89].

Ніцше вдається до порівняння з енергією; другий закон термодинаміки проголошує, що існують незворотні енергетичні процеси. Тепло й світло – це лише форми енергії. Досить спрямувати світло на чорну поверхню, й вона перетвориться на тепло. Натомість тепло вже не зможе набути форму світла. Цей факт, начебто невинний і банальний, знищує "циклічний лабіринт" вічного повернення.

Перший закон термодинаміки проголошує, що кількість енергії у всесвіті постійна; другий закон – що ця енергія схильна до розпаду, до безладу, проте її загальна кількість не зменшується. Ця поступова дезінтеграція сил, що складають усесвіт, називається ентропією. Коли вирівняються різні температури, коли зникне (або компенсується) будь-яка дія одного тіла на інше, світ перетвориться на безладну сукупність атомів. У самій глибині небесних тіл ця важкодосяжна й смертельна рівновага вже встановилася. Унаслідок внутрішніх взаємодій такої рівноваги досягне весь усесвіт, і тоді він стане теплим і мертвим.

Перетворюючись на тепло, світло зникає; із кожною хвилиною всесвіт стає невидимим. Він стає також легшим. Настане час, коли в ньому не залишиться нічого, крім тепла: тепла зрівноваженого, нерухомого, однакового. Тоді всесвіт помре.

Наостанок я хотів би висловити ще один сумнів, цього разу метафізичного порядку. Якщо ми приймемо тезу Заратустри, то до мене не доходить, чому два однакові процеси не зливаються в один. То досить їхньої простої послідовності, причому ніким не підтвердженої? Якщо немає архангела, котрий здійснював би підрахунок, то що означає той факт, що ми перебуваємо в циклі тринадцять тисяч п'ятсот четвертому, а не в першому циклі певної серії, або в циклі номер триста двадцять другому у степені дві тисячі? Для практики не означає нічого, а отже, не завдає шкоди й думці. Для розуму – теж нічого, а це вже значно серйозніше.

Сальто-Орієнталь, 1934 р.

Циклічний час

Я вічно повертаюся до Вічного Повернення; у подальших рядках я спробую (за допомогою кількох історичних ілюстрацій) визначити три його головні різновиди.

Перший приписують Платонові.