Історія вічності - Борхес Хорхе Луїс

Але вони помиляються: у казках "Тисячі й однієї ночі" немає нічого наївного (з погляду моралі); це переказ стародавніх оповідок у формі, доступній для плебейського або ницого смаку середніх класів Каїра. Крім зразкових казок про Сіндбада{177}, безсоромні історії "Тисячі й однієї ночі" не мають нічого спільного з наївним уявленням про райську свободу. Вони віддзеркалюють думки того чоловіка, який вирішив зібрати їх і видати. Його мета – висміювання, а його персонажі ніколи не виходять за межі кола носіїв, жебраків або євнухів. Стародавні любовні оповідки з цього збірника, де розповідається про життя в пустелі або в містах Аравії, не є безсоромними, як і всі інші твори доісламської літератури. Вони палкі й печальні, й один із їхніх найулюбленіших мотивів – це смерть від кохання, та сама смерть, яку улеми{178} проголосили не менш священною, аніж смерть святого мученика за віру… Якщо ми приймемо цей аргумент, то сором'язливі виправлення Ґаллана та Лейна здадуться нам спробою повернутися до первісної редакції.

Я можу навести ще одне, переконливіше виправдання. Обминати еротичні місця оригіналу не належить до тих провин, які Господь не прощає, коли головне – передати магічну атмосферу змісту. Подарувати людям нового "Декамерона" – це така сама комерційна оборудка, як і багато інших; але подарувати їм "Старого моряка"{179} або "П'яний корабель"{180} – то вже щось зовсім інше. Літман{181} зазначає, що "Тисяча й одна ніч" – передусім збірник оповідок про чудеса. Донесення цієї істини до всіх європейських умів – заслуга Ґаллана. Тут не може бути ніякого сумніву. Арабам пощастило менше, ніж нам, вони, як відомо, мають значно менше причин захоплюватися своїм оригіналом: адже вони вже знають людей, звичаї, талісмани, пустелі та демонів, про яких розповідається в цих історіях.

В одній зі своїх праць Рафаель Кансінос-Ассенс{182} присягається, що він може вітати зорі чотирнадцятьма мовами, класичними та сучасними. Бертон бачив сни сімнадцятьма мовами і розповідає, що опанував тридцять п'ять: семітських, дравідійських, індоєвропейських, ефіопських… Цей перелік не вичерпує його здібностей, а узгоджується з іншими, теж надмірними. Жоден чоловік не відповідає, не відходить далі від тих учених мужів, яких підняв на глузи Гудібрас{183}, сказавши (і ці слова потім не раз повторювали різні люди), що вони не спроможні сказати нічого розумного кількома мовами відразу. Бертон був людиною, яка мала багато чого сказати, і сімдесят два томи його праць досі про це говорять. Ось навмання кілька назв із його книжок: "Ґоа й Голубі гори", 1851 р.; "Система тренувань із багнетного бою", 1853 р.; "Особиста розповідь про паломництво до Медіни", 1855 р.; "Озерні регіони Екваторіальної Африки", 1860 р.; "Місто Святих", 1861 р.; "Дослідження бразильських плато", 1869 р.; "Про одного гермафродита з островів Зеленого Мису", 1869 р.; "Листи з полів битви в Парагваї", 1870 р.; "Край світу, або Літо в Ісландії", 1875 р.; "До Золотого Берега в пошуках золота", 1883 р.; "Книга меча" (перший том), 1884 р.; "Запашний сад Нафусаїла" – посмертна книжка, яку леді Бертон укинула у вогонь разом зі "Збірником епіграм, натхнених Пріапом{184}". У цьому каталозі явно проступає образ автора: англійського капітана, що палко любив географію і незліченні способи людського існування, які тільки відомі людям. Думаю, я не ображу його пам'ять, якщо порівняю його з Мораном{185}, двомовним джентльменом, схильним до осілого способу життя, який мандрує то вгору, то вниз у ліфтах великого міжнародного готелю і з глибокою пошаною дивиться на дорожній баул… Бертон, перевдягнувшись афганцем, здійснив паломницькі подорожі до святих міст Аравії; його голос просив Господа вкинути його кості та шкуру, його тлінну плоть та кров у Вогонь Гніву і Справедливості; його уста, висушені самумом{186}, закарбували поцілунок на поверхні метеорита, обожнюваного в Каабі{187}. То була знаменита пригода; якби в Аравії поширилася чутка, що необрізаний, "назрані", посмів осквернити мусульманську святиню, йому б не уникнути смерті. Трохи раніше, в одежі дервіша, він лікував хворих у Каїрі – не гребуючи при цьому цирковим трюкацтвом та магією, щоб здобути довіру своїх пацієнтів. Десь 1858 року він очолив експедицію до невідомих витоків Нілу, під час якої відкрив озеро Танганьїку. У цій же таки експедиції він мало не помер від жорстокої лихоманки. 1855 року сомалійці проштрикнули йому щоки списом. (Бертон тоді прибув із Харрара, міста у глибині Абіссинії, закритого для європейців.) Через дев'ять років йому довелося пережити жахливу гостинність канібалів із Дагомеї; коли він звідти повернувся, почали поширюватися чутки (можливо, сам він їх і поширював, а заохочував безперечно), що він "годувався там дивним м'ясом" – як усеядний проконсул Шекспіра[102]. Найбільше він ненавидів євреїв, демократію, міністерство закордонних справ і християнство; найбільше шанував лорда Байрона{188} та іслам. Самітну працю письменника він намагався ушляхетнити й урізноманітнити. Він починав писати ще вдосвіта у великій вітальні, де стояло одинадцять столів, на кожному з яких лежав матеріал для його майбутньої книжки, а на якомусь неодмінно стояла ваза з квіткою білого жасмину. Він мав знаменитих друзів і кохав відомих жінок. Із перших досить буде назвати Свінберна, який присвятив йому свій другий цикл "Poems and Ballads" – in recognition of a friendship which I must always count among the highest honours of my life[103] і який оплакав його скін у багатьох рядках. Людина слова й подвигу, Бертон цілком заслуговував на похвалу, яку висловив у своєму "Дивані" Альмутанабі{189}:

І ніч, і коні, і пустеля мене знають,

І гість, і шабля, аркуш і перо.

Зверніть увагу на те, що, починаючи від людожера-аматора й до сонливого поліглота, я не применшував ті якості Річарда Бертона, які, не знижуючи пафосу, ми можемо назвати легендарними. І причина тут очевидна: саме той Бертон, який є героєм легенди про Бертона, переклав "Ночі". Мені вже не раз спадало на думку, що радикальна відмінність між поезією і прозою полягає в різних сподіваннях того, хто їх читає: перша вимагає напруги, якої друга не терпить. Щось таке можна сказати й про творчість Бертона: він здобув престиж, з яким не може змагатися жоден інший арабіст. Його творчості властива привабливість забороненого. Адже йдеться про одне-однісіньке видання накладом у тисячу примірників, надрукованих для тисячі передплатників Бертон-клубу із забороною передруку під страхом суду. (У перевиданні Леонарда Смайзерса{190} "пропущено деякі уривки, позначені поганим смаком, за якими ніхто не пожалкує"; представницька добірка Беннета Серфа{191} – яка претендує на повноту – укладена на основі цього вичищеного тексту.) Я наважуся на таку гіперболу: прочитати казки "Тисячі й однієї ночі" в перекладі сера Річарда так само малоймовірно, як прочитати їх в арабському оригіналі з коментарями самого Сіндбада Мореплавця.

Годі перелічити всі ті проблеми, які розв'язав Бертон, проте для зручності їх можна звести до трьох: підтвердити і зміцнити свою репутацію арабіста; якнайдалі відійти від Лейна; зацікавити англійських джентльменів, які жили в дев'ятнадцятому сторіччі, письмовим перекладом усних мусульманських казок, створених у сторіччі тринадцятому. Перша мета з цих трьох, певно, була несумісна з третьою; друга спричинилася до серйозної помилки Бертона, про яку я зараз розповім. У "Ночах" нараховуються сотні двовіршів та пісень; Лейн (неспроможний брехати ні в чому, крім того, що стосувалося плоті) дуже точно переклав їх простою прозою. Бертон був поетом: 1880 року він опублікував "Касиди", еволюціоністську рапсодію, яку леді Бертон завжди вважала вищою за "Рубаї" Фіцджералда{192}… "Прозаїчне" розв'язання суперника не могло його не обурити, і він вирішив перекласти арабські вірші "Ночей" англійськими віршами – задум, заздалегідь приречений на невдачу, позаяк він суперечив його ж таки принципові цілковитої дослівності. А втім, його спроба, певно, завдала не меншої шкоди слухові, аніж логіці. Схоже, що наступний чотиривірш був найкращий серед тих, які він настругав:

A night whose stars refused to run their course,

A night of those which never seem outworn:

Like Ressurection-day, of longsome length

To him that watched and waited for the mourn[104] [105].

Цілком можливо, що наступний вірш не найгірший:

A sun of wand in knoll of sand she showed,

Clad in her cramoisy-hued chemisette:

Of her lips' honey-dew she gave me drink

And with her rosy cheeks quencht fire she set[106].

Я вже згадував про фундаментальну різницю між первісними слухачами казок і клубом передплатників Бертона. Перші були шахраями, базіками, цілковитими неуками, вони глибоко не довіряли реальній дійсності й були сповнені віри в давні чудеса; другі були панами з Вест-Енда{193}, схильні до зневаги та хизування своєю вченістю й неспроможні боятись і сміятися. Першим подобалося вірити в те, що кит помирає, коли почує людський крик; другі щиро втішалися думкою, що існують люди, які вірять у вбивчу силу такого крику. Описані в тексті "Ночей" чудеса – безперечно, цілком переконливі для Кордофана або Булака{194}, де їх сприймали як чисту правду, – ризикували видатися надуманими й вигаданими в Англії. (Ніхто не вимагає від істини, щоб вона була вірогідною або дуже цікавою: ті небагато читачів, яких може зацікавити "Життя й листування Карла Маркса", будуть обурені симетрією "антивіршів" Туле{195} або строгою точністю акровірша.) Щоб передплатники не розбіглися від нього, Бертон не скупився на примітки, в яких він розповідав "про звичаї людей ісламу". Треба відзначити принагідно, що Лейна цікавила місцева екзотика. Одіяння, розпорядок дня, релігійна практика, архітектура, історичні реалії та реалії з Корану, ігри, мистецтво, міфологія – усе це вже було описане в трьох томах незручного Бертонового попередника. Там бракувало тільки еротики – про це ми вже говорили. Бертон (чия перша спроба прилучитися до письменницького ремесла була досить інтимною розповіддю про борделі в Бенгалії) був більше ніж спроможний заповнити цю прогалину. З усіх тих екзотичних насолод, про які він вважав за потрібне згадати, можна навести як добрий приклад одне випадкове пояснення до сьомого тому, витончено назване в алфавітному покажчику capotes melancholiques[107].