Історія вічності - Борхес Хорхе Луїс

Над землею, оповитою темрявою і хаосом, рожевий глиняний мур, здавалося, не всмоктував світло місяця, а випромінював власне сяйво. Чи можна знайти кращий символ для ніжності, аніж це рожеве світло?

Я дивився на цю невибагливу картину й не міг одірвати від неї очей. Потім подумав, повторивши цю думку вголос: "Усе тут так само, як і тридцять років тому…" Я прикинув, що означає такий проміжок часу: для одних країн це зовсім небагато, але дуже давно в цьому регіоні світу, який швидко й динамічно змінюється. Здається, десь защебетала пташка, і я відчув до неї любов, крихітну, як і сама пташка. Але більш імовірно, що в тій запаморочливій тиші було чутно лише сюрчання цикад, яке теж лунало ніби поза часом. Думка "Я перебуваю в тисяча вісімсот якомусь році", що миттєво промайнула в моїй голові, перестала бути вервечкою випадкових слів і перетворилася на очевидну дійсність. Я відчув себе мертвим, таким собі спостерігачем, що дивиться на цей світ з якоїсь абстрактної далечини, й мене опанував моторошний страх перед знанням, яке наблизило мене до незбагненних істин метафізики. Я не думаю, що мені пощастило дістатися уявних витоків часу, але мене опанувало відчуття, що я починаю розуміти невловне й нереальне значення слова "вічність". Лише згодом мені вдалося передати це відчуття словами.

І ось що я можу про нього сказати. Ця чиста репрезентація однорідних фактів – тихої ночі, осяяного місячним світлом муру, суто провінційного запаху козолисту, первісної глини – не просто подібна до тієї, яка була на цьому перехресті багато років тому; ні, це не подібність, не повторення, не схожість, це те саме, що було й тоді. І якщо наша інтуїція вловлює цю тотожність, то час – ілюзія; і щоб її розвіяти, досить подумати про те, що його видиме вчора нічим не відрізняється від його видимого сьогодні.

Очевидно, що кількість таких миттєвостей у людському житті не нескінченна. Його елементарні стани – стан фізичного страждання і фізичної втіхи, стан сонливості, стан, у якому ми слухаємо музику, стан великої душевної напруги або глибокого розчарування – ще менше пов'язані з конкретними характеристиками окремої особи. Це дає нам підстави зробити висновок: життя надто вбоге, щоб не бути також безсмертним. Але навіть у нашій убогості ми не можемо бути впевнені, адже час, який легко спростовується нашими почуттями, не так просто спростувати розумом, у самій основі якого закладено поняття послідовності. Таким чином пережита мною миттєвість чистого екстазу та відчуття вічності, що їх подарувала мені та ніч, залишаються у вигляді емоційної розповіді та досить туманних висновків, які я виклав на цих сторінках.

Кенінґи

Одна з найбільших аномалій, про які ми читаємо в історіях літератури, – це загадкові натяки, або кенінґи (kenningar) в ісландській поезії. Вони набули поширення десь близько 100 року після Р.X.: то був час, коли на зміну анонімним thulir, або рапсодам, що лише повторювали відомі зразки, прийшли скальди (escaldos), поети персональної творчості. Існує звичай вважати їх представниками доби занепаду; але цей осудливий вирок – незалежно від того, об'єктивний він чи ні – має стосунок до розв'язання проблеми, а не до її постановки. Нам досить буде поки що погодитися з тим, що це була перша спроба інстинктивної літератури створювати вербальні формули, що роблять текст приємним для читання.

Для початку я наведу найвідоміший з прикладів, які вводять нас в оману. Ідеться про один з багатьох віршів, що розсіяні по тексту "Саги про Ґреттіра":

Герой убив сина Мака;

Була буря мечів і годівля круків.

У цьому чудовому рядку влучне протиставлення двох метафор – однієї, бурхливої, і другої, жорстокої і розтягнутої в часі – дотепно обманює читача, навіюючи йому думку, що йдеться про гостре сприйняття битви та її результатів. Але насправді зміст цих рядків значно простіший. "Годівля круків" – щоб ви знали це відразу – є одним із синонімів слова "труп", а "буря мечів" є синонімом слова "битва". Саме такі еквівалентності й дістали назву кенінґів. Утримувати їх у пам'яті й застосовувати з метою уникнути повторів було палким ідеалом тих первісних любителів літератури. Якщо їх була достатня кількість, то з їхньою допомогою можна було розв'язати всі труднощі, пов'язані з побудовою строгої метрики, дуже вимогливої до алітерації та внутрішньої рими. Як приклад їхнього вільного й досить-таки безладного застосування можна навести такі рядки:

Нищитель племені гігантів

Здолав могутнього тура на луках меви.

Так і боги, поки сторож дзвона бідкався й нарікав,

Убили сокола річкової заплави.

Й нічим не допоможе цар греків

Коневі, що біжить по вершечках рифів.

Нищитель племені гігантів – це червонопикий Тор{96}. Сторож дзвона – священнослужитель нової віри, залежно від того, як він означений. Цар греків – Ісус Христос із тієї досить туманної причини, що це один із титулів константинопольського імператора, а Ісус Христос не нижчий за нього. Тур на луках меви, сокіл річкової заплави та кінь, що біжить по вершечках рифів, – це не три різні аномальні тварини, а один корабель, який терпить лихо. З цих ускладнених синтаксичних рівнянь перше належить до другого ступеня, оскільки луки меви означають море. Розв'язавши ці окремі вузли, я залишаю читачеві зрозуміння всіх інших рядків, зрозуміти які не так уже й важко. "Сага про Ньяла" вкладає їх у плутонічні уста Стейнвори, матері скальда Рефа, яка протягом цілого епізоду абсолютно прозорою прозою розповідає, як велетенський Тор надумав битися з Христом, а той не наважився прийняти виклик. Ніднер, фахівець із германської філології, шанобливо пише про "суперечливий людський вимір" цих постатей і закликає виявити до них інтерес "нашу сучасну поезію, яка так прагне віднайти цінності реального життя".

Ще за один приклад можуть правити вірші Еґіля Скалаґрімсона:

Фарбувальники вовчих зубів

Змарнотратили м'ясо червоного лебедя.

Сокіл роси меча

Нагодував себе героями з рівнини.

Змії з піратського місяця

Виконали волю Ланцюгів.

Такі рядки, як третій і п'ятий, дають нам майже органічну втіху. Те, що вони намагаються передати, не має ніякого значення, бо вони, власне, нічого не означають. Вони не закликають помріяти, не розбуджують ані образів, ані пристрастей. Вони не є відправними точками, вони – кінцеві пункти. Втіху – достатню й мінімальну втіху – ми знаходимо в їхньому розмаїтті, у різнорідному контакті зі словами цього фрагмента[40]. Можливо, саме так розумів його й автор, і його символічний зміст був простим додатком до змісту інтелектуального. Ланцюги – це боги; піратський місяць – щит; змія з піратського місяця – спис; роса меча – кров; її сокіл – крук; червоний лебідь – будь-який закривавлений птах; м'ясо червоного лебедя – мерці; фарбувальники вовчих зубів – щасливі воїни. Думка відкидає ці перетворення. Щит може обійтися й без такого визначення, як піратський місяць. Це незаперечна істина, але не менш незаперечною істиною є й той факт, що ця формула не дозволяє замінити себе "щитом", не втративши повністю свого смислу. Замінити кожен кенінґ відповідним словом не означає зробити явним прихований зміст; це означає знищити поетичний твір.

Балтасар Ґрасіан-і-Моралес, який належав до Товариства Ісуса, виступає проти надуманих перифраз із механізмом, схожим на або тотожним механізму застосування кенінґів. Ішлося про теми літа або світанку. Замість просто подавати їх, він їх обґрунтовує та узгоджує з провинною боязкістю. Ось сумний продукт цих його зусиль:

Після того як у небесному амфітеатрі

Вершник дня

На Флеґетоні хоробро бився

З осяйним биком,

Вимахуючи золотим променем списа

І втішаючись оплесками

Чудового видовища небесних світил –

Натовпу дам прекрасних,

Які, в радості й щасті своїх уборів,

Сидять на балконах Аврори;

Після того як у дивній метаморфозі,

Пишно вбраний у пір'я,

Несучи гребінь вогненний

До безлічі осяйних зірок

(Курей з курників небесних),

Вийшов Півень червоновинного Феба,

Ведучи курчат із Яйця лебединого,

Бо велика Леда, зрадивши Бога,

Мусила висиджувати їх, як квочка…

Бурхливе бико-куряче божевілля превелебного отця – ще не найтяжчий гріх його рапсодії. Значно більш гнітюче враження справляє її логічний апарат: чітко продумане розташування кожного імені та його жорстокої метафори, неможливе ствердження очевидних дурниць. Наведений вище вірш Еґіля Скалаґрімсона – це проблема чи, можна сказати, навіть загадка. Проблема неймовірної мови, мовного безладу. Щодо Ґрасіана, то, хоч це й може здатися дивним, він був добрим майстром прози; письменником, спроможним на дуже витончені знахідки. Це можна довести, наприклад, на такому реченні, що вийшло з-під його пера: "Маленьке тіло Петера Крисолоґа вміщувало в собі велетенський дух; короткий панегірик Плінія{97} можна порівняти з вічністю".

У кенінґах домінує функціональний характер. Вони менше визначають об'єкти своєю формою, аніж своїм застосуванням. Вони, як правило, оживляють те, до чого доторкаються, не загрожуючи обернути цей процес, коли їхня тема жива. Їх було безліч, а сьогодні вони майже забуті; саме цей факт спонукав мене підібрати деякі з цих зів'ялих квітів риторики. Я скористався з першого збірника відповідних текстів, укладеного зусиллями Сноррі Стурлусона{98} – відомого як історик, як археолог, як конструктор термів, як автор генеалогій, як президент асамблеї, як поет, як подвійний зрадник, що втратив голову на пласі, і як привид[41]. Він уклав цей збірник 1230 року, з метою просвіти. Він прагнув задовольнити дві свої пристрасті, які мали досить протилежне спрямування: прагнення до поміркованості й поклоніння культу предків. Йому подобалися кенінґи, а надто тоді, коли вони були не дуже заплутані й могли бути підтверджені класичним прикладом. Цитую його слова: "Цей посібник призначається для початківців, які хочуть набути поетичної вправності й удосконалити свої образи застосуванням традиційних метафор, а також для тих, хто прагне навчитися розуміти твори, в які закладено таємничий зміст. Треба шанувати ці історії, якими задовольнялися наші предки, але годиться, щоб християни знаходили в них підтвердження своєї віри". На відстані семиста років у часі таке розрізнення залишається корисним.