Історія вічності - Борхес Хорхе Луїс

У тридцять дев'ятому параграфі "Тімея"{138} він пише, що сім планет, якщо зробити однаковими різні швидкості їхнього обертання, повернуться в початкову точку свого руху – тобто зроблять повний оберт, який становитиме досконалий рік. Цицерон{139} ("Про природу богів", книга друга) висловлює думку, що не так легко обчислити цей великий небесний період, але, звичайно ж, він не буде нескінченним; в одному зі своїх творів, який до нас не дійшов, він визначає його у дванадцять тисяч дев'ятсот п'ятдесят чотири "тих проміжків часу, які ми називаємо роками" (Тацит{140}, "Діалог ораторів", 16). Після смерті Платона в Афінах поширилася судова астрологія. Ця наука, як відомо кожному, стверджує, що долю людей визначає розташування небесних світил. Один з астрологів, який недаремно студіював "Тімея", сформулював такий незаперечний аргумент: якщо планетарні періоди циклічні, то циклічною буде і вселенська історія; по завершенні кожного платонівського року знову народяться ті самі індивіди і їх чекає та сама доля. Згодом цю гіпотезу приписали Платонові. 1616 року Лючіліо Ваніні{141} писав: "Знову Ахілл{142} піде походом на Трою; відродяться церемонії та релігії; людська історія повториться; сьогодні немає нічого такого, чого б не було раніше; те, що було, знову буде; але буде в загальному плані, а не (як вважає Платон) в конкретних подробицях" ("De admirandis naturae arcanis"[90], діалог 52). 1643 року Томас Браун{143} писав в одній із приміток до своєї книжки "Religio medici"[91]: "Платонів рік – Plato's year – це період тривалістю в багато століть, після якого речі повернуться до стану, в якому вони вже були, і Платон, у своїй школі, знову викладе цю доктрину". Цей перший різновид теорії вічного повернення користується аргументами астрологічного характеру.

Другий різновид пов'язаний зі славою Ніцше, найпалкішого з його винахідників та популяризаторів. Він побудований на алгебраїчному доведенні, на тому твердженні, що число n об'єктів – атомів у тому варіанті гіпотези, який сформулював Лебон{144}, сил, в інтерпретації Ніцше, простих тіл, як у комуніста Бланкі{145}, – не може утворити нескінченну кількість варіацій. Із трьох варіантів доктрини, які я назвав, найпереконливіше і найскладніше обґрунтована доктрина Бланкі. Як і Демокрит{146} (Цицерон, "Академічні питання", книга друга, 40), цей мислитель заповнює світами схожими й світами несхожими не лише час, а й нескінченний простір. Його книжка, видана 1872 року, має чудову назву "L'eternité par les astres"[92]. Набагато раніше був опублікований лаконічний, але надзвичайно переконливий фрагмент із Г'юма{147}; він міститься в його трактаті "Dialogues concerning natural religion"[93] (1779), який мав намір перекласти Шопенгауер; та наскільки мені відомо, досі ніхто не звернув на нього уваги. Я перекладу його дослівно: "Уявімо собі матерію не нескінченною, як в Епікура{148}, а скінченною. Скінченна кількість частинок не може утворювати нескінченну кількість сполучень; тому в нескінченній тривалості часу всі можливі порядки та розташування відбудуться нескінченну кількість разів. Цей світ у всіх його подробицях, до найменш значущих, утворювався і розпадався і знову й знову утворюватиметься та розпадатиметься – до нескінченності" ("Dialogues", VIII).

Про цю нескінченну низку тотожних історій світу Бертран Расел висловився так: "Багато авторів вважають історію циклічною, вони переконані в тому, що той стан, у якому нині перебуває світ, з усіма його найменшими подробицями, рано чи пізно повернеться знову. Як формулюється ця гіпотеза? Ми стверджуємо, що наступний стан чисельно тотожний стану попередньому; ми не можемо сказати, що цей стан настає двічі, бо це означало б постулювати хронологічну систему, – since that would imply a system of dating, – що наша гіпотеза забороняє. Це той самий випадок, коли людина здійснює навколосвітню подорож: вона не каже, що той пункт, із якого вона вийшла, і той, у який прийшла, – це два різні, але дуже схожі між собою місця; вона каже, що це одне й те саме місце. Гіпотеза про циклічну повторюваність історії може бути сформульована в такий спосіб: розглянемо сукупність усіх обставин, одночасних із певною визначеною обставиною; у деяких випадках уся сукупність передує сама собі" ("Ап Inquiry into Meaning and Truth"[94], 1940, стор. 102).

А зараз переходжу до третього варіанта теорії вічних повторень, варіанта не такого моторошного та мелодраматичного, але єдиного, який можна собі уявити. Тобто я маю на увазі концепцію подібних, але не тотожних циклів. Годі навіть приблизно собі уявити нескінченний список її авторів: мені на думку спадають дні та ночі Брахми{149}; період, єдиним нерухомим годинником якого є піраміда, що її повільно стирає крило птаха, черкаючи об неї один раз на тисячу й один рік; я думаю про людей Гесіода{150}, які вироджувалися, переходячи із золотого віку в залізний; про світ Геракліта{151}, народжений із вогню і який через певні циклічно повторювані періоди знищується вогнем; про світ Сенеки та Хрисипа{152}, його загибель у полум'ї і його відновлення водою; про четверту буколіку Верґілія та її чудове відлуння в Шеллі{153}; про Екклезіаста; про теософів; про десяткову історію, яку вигадав Кондорсе{154}, про Френсіса Бекона{155} та Успенського{156}; про Джералда Герда{157}, про Шпенґлера{158} та про Віко{159}; про Шопенгауера, про Емерсона; про "First Principies"[95] Спенсера{160} та про "Еврику"{161} По{162}… Із цієї безлічі свідчень мені вистачить одного, яке належить перу Марка Аврелія: "Хай би навіть ти жив три тисячі років або десять разів по три тисячі років, пам'ятай, що ніхто не втрачає іншого життя, аніж те, яким він нині живе, і не живе іншим життям, аніж те, яке він втрачає. Тож найдовший термін дорівнює найкоротшому. Теперішнє належить усім; померти – це втратити теперішнє, яке є швидкоплинною миттю. Ніхто не втрачає ні минулого, ні майбутнього, бо ні в кого не можна відібрати те, чого він не має. Пам'ятай, що всі речі обертаються й обертатимуться по тих самих орбітах, і не має значення, доки ти за ними спостерігаєш: сто років, двісті чи нескінченно довго" ("Роздуми", 14).

Якщо прочитати з усією серйозністю попередні рядки (тобто якщо ми не станемо розглядати їх під кутом простих повчань або морального напучення), то ми побачимо, що вони проголошують або пропонують дві цікаві ідеї. Перша: заперечення реальності минулого та майбутнього. Її підхоплює такий уривок із Шопенгауера: "Форма виявлення волі – лише теперішнє, а не минуле чи майбутнє. Ці двоє існують лише для утворення концепту та для зв'язного розвитку свідомості, що підкоряється принципу раціонального мислення. Ніхто не жив у минулому, ніхто не житиме в майбутньому; теперішнє – форма будь-якого життя". ("Світ як воля і репрезентація", перший том, 54). Друга: заперечення, як у Еклезіаста, будь-якої новизни. Хоч гіпотеза про те, що всі форми людського досвіду (в якийсь спосіб) аналогічні, може, на перший погляд, здатися приниженням і примітивізацією світу.

Якщо долі Едґара Аллана По, долі вікінґів, Юди Іскаріота та мого читача в таємничий спосіб є однією долею (єдиною можливою долею), то всесвітня історія – це історія однієї людини. Строго кажучи, Марк Аврелій не накидає нам цього загадкового спрощення. (Якийсь час тому я вигадав фантастичне оповідання, у стилі Леона Блуа{163}: один теолог присвячує все життя спростуванню поглядів одного єресіарха{164}; він неодноразово перемагає його в хитромудрих дискусіях, висуває проти нього звинувачення, домагається його спалення на вогнищі; але, потрапивши на небо, відкриває, що для Бога він і єресіарх – одна й та сама особа.) Марк Аврелій пише про схожість, а не тотожність, багатьох індивідуальних доль. Він стверджує, що будь-який проміжок часу – століття, рік, одна ніч, а може, й невловне теперішнє – вміщує в собі всю історію. У її крайній формі цю гіпотезу спростувати легко: будь-який смак відрізняється від іншого смаку, десять хвилин фізичного болю не дорівнюють десятьом хвилинам вивчення алгебри. Але якщо застосувати її до великих періодів, до сімдесяти років віку, які обіцяє нам Книга Псалмів, то вона здається прийнятною чи принаймні стерпною. Вона зводиться до твердження, що кількість перцепцій, емоцій, думок та мінливостей людської долі обмежена і до смерті ми всі їх вичерпуємо. І знову я хочу процитувати Марка Аврелія: "Той, хто бачить теперішнє, той бачив усе: і те, що відбувалося в недосяжному минулому, і те, що відбудеться в далекому майбутті часів" ("Роздуми", книга шоста, 37).

У добу розквіту гіпотеза про те, що існування людини є постійною і незмінною величиною, може засмучувати й дратувати; але в часи занепаду (як ті, що в них ми нині живемо) її можна розглядати як обіцянку, що ніяка ганьба, ніяке лихо, ніякий диктатор принизити нас не можуть.

Перекладачі "Тисячі й однієї ночі"

І. Капітан Бертон

1872 року в одному з палаців Трієста серед вологих статуй та шедеврів живопису вельми сумнівної вартості джентльмен із обличчям, яке було позначене африканським шрамом, капітан Річард Френсіс Бертон, англійський консул, здійснив знамениту спробу перекласти "Китаб аліф лайла уа лайла", тобто ту саму книгу, яку ромеї{165} називають "Тисяча й одна ніч". Однією з потаємних цілей, які він поставив перед собою, беручись за цю справу, було творчо знищити іншого джентльмена (також смаглявого і з чорною мавританською бородою), який уклав в Англії великого словника й помер набагато раніше, аніж його творчо знищив Бертон. Це був Едвард Лейн{166}, орієнталіст і також автор дуже ретельно виконаного перекладу "Тисячі й однієї ночі", який замінив переклад Ґаллана{167}. Лейн перекладав, щоб допекти Ґалланові, Бертон – щоб допекти Лейнові; аби зрозуміти мотиви Бертона, треба ближче познайомитися з цією династією літературних ворогів.

Почну з її засновника. Відомо, що Жан Антуан Ґаллан був французьким арабістом, який привіз зі Стамбула скромну колекцію монет, монографію про поширення кави, арабський примірник "Ночей" і на додаток ще й одного мароніта{168}, який відзначався не менш натхненною пам'яттю, ніж легендарна Шахразада{169}. Цьому невідомому помічникові – чийого імені я не хотів би забути, а кажуть, його звали Ханна, – ми завдячуємо деякими тепер дуже популярними казками, оригіналові невідомими: казкою про Аладдина, казкою про сорок розбійників, казкою про принца Ахмеда та фею Пері Бану, казкою про Абулгасана, який спав наяву, казкою про нічні пригоди Гаруна Аль-Рашида, казкою про двох заздрісних сестер і їхню меншу сестру.