Говорить сьомий поверх - Алексін Анатолій

В особистій бесіді з нашим кореспондентом він заявив, що у нього немає жодної трійки. Це так: жодної трійки у нього справді немає, зате є три двійки.

У бесіді з нашим кореспондентом Стасикова бабуся нічого не сказала, а лише важко зітхнула. І мама нічого не сказала — і теж зітхнула. А молодша сестричка, десятирічна Рита, сказала, що це не брат, а просто якийсь "заморський пан!". І ще вона обізвала свого брата "наслідним принцем". Устами дитини промовляє істина!

Наш спеціальний кореспондент з квартири номер двадцять три передає, що сьогодні вдень юна мешканка цієї квартири Зіночка Перепілкіна встановила новий рекорд тривалості телефонної розмови: вона не вішала трубку протягом вісімдесяти дев'яти хвилин, хоча всі інші мешканці мало не повісились!

Слід сказати, що попередній рекорд тривалості телефонної розмови (сімдесят дві хвилини) також належить Зінаїді Перепілкіній.

У бесіді з нашим кореспондентом Зіночка заявила, що своє вчорашнє спортивне досягнення вона не вважає найвищим.

Ми не хочемо суперничати з Зіною в тривалості розмов і тому закінчуємо нашу сьогоднішню радіопередачу. До завтра, товариші мешканці!

Рівно о двадцятій годині нуль-нуль хвилин за місцевим часом чекаємо вас на підвіконнях, а також на лавах у подвір'ї, біля старого дерев'яного стовпа.

До побачення!

БЕСІДА З БАТЬКАМИ

Дорогі товариші батьки! Ми тепер часто будемо бесідувати з вами. І ви навіть не зможете нас перебити, щоб зробити якесь зауваження. Ми допомагатимемо вам виховувати нас і боротися з усякими нашими недоліками — з ледарством, боягузтвом і таке подібне. От сьогодні ми розповімо вам одну історію, в якій нічого не. вигадано. Цю історію повідомила нам одна дівчинка, ім'я якої ми змінили на її власне прохання. З цієї історії ви довідаєтеся, як… А втім, краще розповімо все по порядку.

… Настав травень, і квартира одразу збезлюдніла. Поїхала з чоловіком на курорт сусідка, дуже буркотлива, яка завжди скаржилася, що Катя крутиться під ногами (а вона зовсім ніколи й не крутилася).

— Ну, тепер ти повна господиня в квартирі, — сказала мама. — Задоволена?

Але Катя не була задоволена. Навпаки, вона була дуже й дуже засмучена. Спершу мама не здогадувалася, у чому справа, а потім зрозуміла: Катя боялась залишатися вдома сама. Вдень ще нічого, а от уночі, коли мама чергувала в лікарні, Катя місця собі не знаходила. Точніше кажучи, вона знаходила собі місце, але в іншому будинку: тікала ночувати до своєї подруги Оленки.

Мама приходила з нічного чергування рано-вранці, а Катя поверталася від Оленки пізніше. Якось, повернувшись, вона побачила, що мама спить, а на столі лежить записка: "Отож, ти у мене страшенна боягузка? Просто соромно за тебе. Адже ти у третій клас перейшла! В піонери вступати збираєшся!"

Катя й сама не знала, чого вона; боїться. Скільки разів вона давала собі слово, що витримає, не побіжить до Оленки — і щоразу втікала.

Якось, ідучи на нічне чергування, мама сказала:

— Пильнуй за телефоном, Катю. Повинен бути один дзвінок! Дуже важливий…

— Угу, розумію, — відповіла Катя.

Мамі часто дзвонили від хворих, яких вона лікувала.

Дзвонили навіть уночі. І кожного разу мама закінчувала розмову словами: "Ви дзвоніть, коли буде потреба. У будь-який час дзвоніть, будь-ласка, не соромтесь!"

Мама пішла, а Катя почала читати книжку і час від часу поглядала на телефон. Вона думала, що важливий дзвінок пролунає дуже скоро, а його все не було й не було. Коли впали сутінки, Катя захвилювалася. Вона дивилася на телефон благаючими очима, і, ніби зглянувшись, він нарешті задзвонив.

— Це автобаза? — пролунав у трубці хриплий голос.

— Та ні! — досадливо відповіла Катя і кинула трубку. "Хоч би він швидше ще раз подзвонив! — думала вона.

Я б довідалася, у чому справа, сповістила мамі на роботу, а тоді побігла б до Оленки!" Але телефон не дзвонив… Звідкись згори почулися чоловічі голоси. Вони то затихали, то ставали голоснішими. Це здалося Каті дуже таємничим. "Дивно!" — злякано подумала вона. Підійшла до вікна й уважно оглянула підвіконня, потім висунулася і подивилась на карниз. Ні на карнизі, ні на підвіконні нікого не було. "Та це ж радіо у сусідів, нагорі!" — раптом здогадалася Катя. На мить їй стало смішно. Та тільки на одну мить, бо наступної миті було вже не до сміху: їй здалося, що в коридорі шкребуться миші.

Збліднувши, Катя прислухалася до шерхоту. Але в цей час брязнула металева кришка, і вона зрозуміла, що це листоноша опустив щось у поштову скриньку. Катя відкрила скриньку — там лежав лист для сусідки. Катя одразу поклала його назад: сусідка не любила, коли брали її листи.

І раптом Каті здалося, що миші справді шкребуться, та тільки не під підлогою, а десь угорі, на стелі. "Що за дурниці! — Адже миші не можуть бути угорі!" — міркувала Катя. Це, проте, не дуже заспокоїло її, і вона почала сторожко прислухатися до дивного шурхоту. Тоді до неї долинули й віддалені звуки музики. "Вальс! "Дунайські хвилі"! — зраділо додумала Катя, мовби вона почула голос старого знайомого. — Це ж сусіди танцюють і човгають ногами!"

Проте заспокоїлася вона ненадовго. Кожне рипіння мостин примушувало її здригатися і дослухатися.

"Ні, так більше не можна! — вирішила вона. — Піду до Оленки!"

Катя відчинила парадні двері, але одразу подумала: "А як же дзвінок! Адже він важливий для мами. Напевно, дзвонитимуть від якогось хворого. Я піду, а мама так нічого і не довідається. Не можна, не можна йти!"

Вона зачинила двері, замкнула їх на всі запасні замки й навіть на ланцюжок, потім прилягла на канапу, вкрилася байковою ковдрою і почала пригадувати усі книжки і фільми, де йшлося про сміливих людей і їхні подвиги. Але й література Каті не допомагала. Вона ще кілька разів поривалася піти до Оленки, але потім спохвачувалася: "А важливий дзвінок?" І залишалася. Так вона й заснула.

Над ранок їй приснився сон. Вона стоїть на площадці парадних дверей, двері зачинені, а в порожній квартирі дзеленчить, надривається телефон. Катя знає, що це той самий дуже потрібний для мами дзвінок, але потрапити до квартири не може. І взагалі не може зрушити з місця, як це часто буває уві сні.

Катя розплющила очі. Було вже зовсім видно, телефон і справді дзвонив. Вона скинула ковдру, підбігла до апарата, зяяла трубку й почула мамин голос:

— Катю, ти вдома? Ти не втекла до Оленки?

— Ні, мамо, я не втекла.

— Ну, тоді я і всі мої товариші, лікарі, просять передати тобі, що ти молодець, справжній молодець!

— Але ж важливого дзвінка не було! Я увесь час чекала, а його все не було й не було.

— Як то не було? — засміялася мама. — Мій дзвінок — це і є той найважливіший дзвінок!..

… Дорогі товариші батьки! Зараз ми розповіли вам про досвід Катиної мами, яка здолала боягузтво своєї дочки. Ми постаралися записати цю історію з Катиних слів складно, як оповідання, щоб вам було цікаво слухати. Ми тепер часто будемо розповідати про досвід передових батьків. А імен і прізвищ називати не будемо, отож не соромтеся, будь ласка, і пишіть нам на "сьомий поверх". Вів передачу Сеиько Блошкін.

ДЛЯ ВАС, ПЕНСІОНЕРИ!

Увага! Увага!

Говорить сьомий поверх!

Звичайно наша передача починається о двадцятій годині за місцевим часом, тобто тоді, коли майже всі дорослі вже поприходять з роботи.

А сьогодні ми включили свій мікрофон о п'ятнадцятій годині, тобто о третій годині дня. А чому? А тому, що передача, наша буде для тих, хто вже не ходить на роботу, хто своїм довгим і, як то кажуть, бездоганним трудовим життям заслужив право відпочивати. Ми так і назвали свою передачу: "Для вас, пенсіонери!"

Ми вирішили влаштувати великий концерт: адже в години відпочинку приємно послухати музику, вірші і, незважаючи на вік, потанцювати! Тепер ми мало не щодня влаштовуватимемо такі концерти. Одне слово, у нашому будинку пенсіонери не нудьгуватимуть!

Всі ви, звичайно, заслужили право на відпочинок. Це факт! Але ж увесь час відпочивати й відпочивати теж нелегко: від цього можна так стомитися, що й не радий будеш! Тому ми хочемо, дорогі товариші пенсіонери, зробити так, щоб і вам було не нудно відпочивати і нам на користь пішло.

Нещодавно ми прочитали вголос будинкову книгу. З неї ми довідалися, що в будинку номер дев'ять дріб три живуть пенсіонери сімнадцяти різних професій. І кожен працював по своїй спеціальності років із тридцять, а то й сорок, або й ще більше. Ну, а у нас поки що немає ніякої професії. Але ми дуже хочемо навчитися справжнього діла! Кожен з нас чимось захоплюється: хто любить радіотехніку, хто столярує, хто хоче будувати моделі, а хто танцює чи навіть співає… Ось ви, товариші пенсіонери, і можете допомогти нам у всіх цих справах!

Ми довідалися, що в двадцять третій квартирі живе пенсіонер, який дуже багато років пропрацював інженером на авіаційному заводі. І ми хочемо попросити його: візьміться, будь ласка, керувати нашим авіаційним гуртком! А в шостій квартирі проживає старий слюсар: може, він допоможе організувати нам майстерню "Що зламалось — усе відремонтуємо!". Інструментів ми зібрали стільки, що до Олега Брянцева у кімнату просто не зайдеш: справжній склад, та й годі! Ось ви б і допомогли нам трішечки, Валентине… Валентине Захаровичу! Га? Згодні?..

Або ось ми хочемо хореографічний гурток організувати, щоб танцювати вже за всіма правилами науки. А в тридцять першій квартирі якраз проживає колишня балерина.

Ми, звісно, самі не бачили, але, кажуть, вона навіть у "Лебединому озері" танцювала. І наші дівчатка теж дуже люблять танцювати, от тільки не вміють. Навчіть їх, будь ласка, Клавдіє Теодорівно! Гаразд?

Одне слово, "Бойовий будинковий піонерський штаб" може кожному пенсіонерові підібрати справу до душі. А найактивніших пенсіонерів ми навіть вирішили обрати членами свого "Піонерського штабу". — Хіба погано звучить: "піонер-пенсіонер"?!

До речі, ми повинні сказати, що деякі мешканці нашого будинку вже відгукнулися на заклик БОБУПІШа: "Товариші дорослі, дружіть з нами!" Наш спецкор з дев'ятої квартири передає, що Калерія Гаврилівна Клепальська висловила бажання вести по нашому радіо уроки французької мови і бесіди про хороші манери.

Це буде чудово! Ось, приміром, вивчимо ми всі французьку мову, прийдемо на сусіднє подвір'я, почнемо розмовляти, а пас ніхто не розумітиме! І ми зможемо говорити все, що захочемо! І "Графа Монте-Крісто" ми зможемо прочитати в оригіналі, тому що Олександр Дюма-батько писав, як відомо, французькою мовою!

Ну, а про хороші манери вже й казати нічого! Вони нам дуже знадобляться.