Говорить сьомий поверх - Алексін Анатолій

Так краще. Адже правда?..

Він підійшов до Льоньки, глянув на його сумну фізіономію і поклав руку на худе плече товариша:

— Ех ти, вихователь!..

"ЩО ЗЛАМАЛОСЬ — УСЕ ВІДРЕМОНТУЄМО!"

Тиха Таня без поспіху, задумливо перебирала підручники. Одні вона залишала на столі, інші клала в портфель. Були останні дні занять, і Таня вже думала про літо. Виїжджати з міста їй цього разу не хотілося. "Як же я поїду? — міркувала Таня. — А наше радіо? Усі вже звикли до передач… І я сама звикла. І потім, нова майстерня. Тільки-но відкрилася, стільки бігали, старалися, сварились — і раптом одразу поїхати!"

У цю хвилину пролунав дзвінок. "Хто б це міг бути? — здивувалася Таня. — Газети завжди у скриньку кидають. Може, телеграма?"

Хтось із сусідів відчинив двері, і Таня почула Льонин голос:

— Таня вдома?

А наступної хвилини Льонька, схвильований і червоний, з'явився у дверях.

— Слухай, Таню, ти накручуєшся? — випалив він просто з порога.

— Ти здурів, чи що?

— А мати твоя накручується?

— При чому тут моя мати? Кажи, у чому річ?

— У щипцях! Розумієш?

— Ні…

— Взагалі, така справа вийшла!.. Калерія Гаврилівна здала нам у майстерню свої щипці для накручування волосся. Це я її умовив. Невже, кажу, у вас нічого не зламалося за останній час? У всіх мешканців, кажу, вже давно щось та зламалося, а у вас іще ні. Чого ж це ви так відстаєте? Не скажу ж їй, що до нас ще майже ніхто нічого ремонтувати не приносив! Ну, через день вона прибігає зі щипцями. "Ось, — каже, — у мене зламалося!.. Зможете відремонтувати?" — "Зможемо", — кажу. І почав учора ремонтувати… А вони зовсім теє… просто навпіл!

— Виходить, "що зламалось — доламаємо!..". Так, чи що, — усміхнулася Тиха Таня.

— Що ж тепер робити? — розпачливо вигукнув Льоня, — Так їй віддавати не можна: на весь будинок ославить, буцімто ми не ремонтуємо, а ламаємо. А якби у тебе були такі ж щипці, я б їх віддав замість тих. Розумієш? Я вже усіх дівчат у будинку оббігав. До тебе останньої прийшов!

Таня подумала трохи, стенула плечима:

— У нас у квартирі ніхто не накручується. А в інших… чекай, чекай! Адже навпроти нас перукарка живе! Тітонька Дуся! У неї, певно, є…

Прихопивши портфель, Таня вийшла на площадку парадних сходів і подзвонила у сусідню квартиру.

— Скільки разів казала: картопля нам не потрібна! І не дзвоніть уранці!.. — почувся з-за дверей сердитий голос.

— Тітонько Дусю! Це не картопля, це я, Таня!..

— Танечка?

Двері відчинилися. Вигляд у перукарки був заспаний. Вона була у халаті, а волосся її було, здавалося, запорошене лапатим снігом: вона накручувала його на білі папірці. Спостережливий Льонька скис:

— Ось ба-ачиш… Значить, щипців у неї немає!

— Яких щипців? — почувши Льончине запитання, жваво поцікавилася перукарка.

— Щипців для завивки, — пояснила Таня. — Нам дужа потрібні. Тільки назовсім.

— Либонь ти, Танечно, накручуватися зібралася? Щипцями шкідливо: волосся перепалюється. Це вже ти повір нам, цирульникам!

Слово "цирульник" здавалося тітоньці Дусі оригінальнішим і красивішим, ніж звичайне "перукар".

— І взагалі рано тобі, Танечко, накручуватися. Ти кіски свої бережи. Коси — це молодість!

Тітонька Дуся не просто стригла й зачіски робила — вона любила пофілософствувати на теми, пов'язані із своєю професією, яку вона дуже шанувала.

— Слухай мене, Танечко, адже я добра тобі бажаю! Завивка після тридцяти літ добре, та й то коли її робити за допомогою новітньої техніки, яка ось, скажімо, у нашому салоні є. А щипці — це кам'яний вік. Вони у мене у старій шухляді на кухні валяються. Я ними різні дірки простромлюю…

— У вас? Валяються?! Покажіть нам! — радісно вигукнув Льоня…

Хвилин через десять він уже мчав у свою дев'яту квартиру й відразу, навіть забувши постукати, увірвався до кімнати Калерії Гаврилівни:

— Все! Відремонтували! Одержуйте, будь ласка!..

— Не завадило б усе-таки постукати у двері. Та-ак, мої бесіди про гарні манери поки що не дали цілком позитивних результатів.

"Жері-внучка" уважно роздивлялася щипці, поклацала ними, злегка погладила:

— Вони стали якісь зовсім нові: і блиск з'явився!

— Так це у нас така… така… якість ремонту, ось! — не розгубився Льонька. — Наждаком почистили — з'явився блиск! Нічого дивного!

— І скільки я за це винна?

— Ніскільки!

— Як? Безкоштовно?

Щипці одразу сподобалися Калерії Гаврилівні ще більше.

— Яка краса! Зовсім нові!.. Мов народилися заново! Диво, просто диво!

І вона побігла до телефону, щоб поділитися своєю радістю з якоюсь приятелькою.

— Чого вже там! Які були, такі і є. Нічого особливого, — скромно відказав Льонька. — Я пішов, бо до школи запізнюся.

Він і справді запізнювався.

За хвилину, збігаючи сходами, Льонька думав: "Ну, тепер уже на ввесь будинок розголосить: з ремонту повертають нові речі! Ніби з магазину!.."

* * *

Вдень у дворі з'явився високий незнайомець в окулярах.

Побачивши колишню дровітню, над якою красувалася "художньо оформлена" Олегом вивіска: "Що зламалось — усе відремонтуємо!", він так зрадів, ніби побачив здалеку давнього знайомого, якого саме і шукав.

— Ага! Ось вона, ця майстерня! — вигукнув незнайомець і щось занотував у блокнот.

Потім він обійшов сарай з усіх боків, мовчки поремствував на те, що дошки в одному місці розсунуті і в стіні утворилася чимала щілина (звідси й через дірку в дахові вивчали вміст дровітні спеціальні кореспонденти у ті дні, коли дровітня була окупована Калерією Гаврилівною Клепальською).

Потім незнайомець увійшов до майстерні й побачив там самого Олега, який морочився з великим болтом і гайкою: певно, на болту стерлася різьба і гайка ніяк не хотіла доходити до металевої шляпки.

Незнайомець з інтересом оглянув майстерню і раптом запитав Олега:

— Це ваш верстат для палітурних робіт? Самі спорудили, га?

— Самі. А що?

— Та так… нічого. Певно, все-таки ваш "великий книгообмін" обшарпав обкладинки й корінці, так?

Олег підозріло глянув на незнайомця: звідки він знає про "великий книгообмін"? Проте, помітивши комсомольський значок на грудях у нього, Олег заспокоївся і, продовжуючи й далі морочитися з упертою гайкою, сказав:

— Ми взагалі вирішили усі старі книжки відремонтувати. От і спорудили верстат…

— Як же ви його спорудили?

— А дуже просто. Бачите: дві дошки і болти з гайками…

Незнайомець схилився над своїм блокнотом. Потім обвів очима майстерню і запитав:

— А де ж ваш верстат для зшивання книг?

— Он там, у кутку, — відповів Олег. І знову здивовано глянув на незнайомця: звідки йому все відомо?

А той продовжував цікавитися:

— Також самі зробили? Чи хтось вам допомагав?

— Самі. Це ж дуже просто: взяли широку дошку, на ній закріпили дерев'яну рамку, натягнули шпагат… Що ж тут особливого?

— Особливого, звісно, нічого немає, — сказав незнайомець, записуючи щось до блокнота. — Значить, боретеся за довголіття книжок? Добре діло! Я вам кілька своїх книжок принесу. Підлікуєте їх?

— Підлікуємо! Підлікуємо! — зрадів Олег. — У нас поки що мало замовлень.

— Це чому ж?

— Не довіряють нам. Бояться…

— А я ось ризикну! Принесу вам різні старовинні видання, які у букіністів придбав. Рідкісні книги! А ви вже їх омолодіть, будь ласка!

Олег одразу пройнявся симпатією до незнайомця:

— А може, у вас щось зламалося: чайник продірявився або електрична праска перегоріла?.. Приносьте, будь ласка! А то наші домогосподарки…

— І вони вам не довіряють, так? Не завоювали ще, значить, авторитету. Ну, нічого! Постараюсь вам допомогти. Усіх своїх сусідок опитаю. Так їм прямо й скажу: є такі хлопці — що зламалось, все відремонтують! Я, правда, живу не у вашому будинку…

— Це байдуже! Байдуже! — поспішив заспокоїти Олег. — Ми у вас приймемо в ремонт усе… Усе, що схочете! Можемо навіть ковзани наточити і приклепати до черевиків. Намертво! Не відірвете!

— Це в травні — ковзани? — усміхнувся незнайомець. — А верстат для ковзанів теж самі спорудили?

— Ось бачите: закріплюємо і точимо напилком.

— Бачу. А це що, токарний верстат! По дереву, так?..

Олег з повагою глянув на незнайомця: розуміється! Олег цінував людей, які тямлять у техніці.

— Так, це наш токарний верстат. — І, передбачаючи запитання незнайомця, одразу ж додав: — Самі зробили. На ньому можна шашки виточити чи шахи. Держак для лопат і для прапорців. Іграшки різні…

— Іграшки?! — Незнайомець так зрадів, ніби сам ще перебував у шкільному віці. — Іграшки — це добре. Неподалік від вас відкривається незабаром новий дитячий садок. При трикотажній фабриці… Ось ви й візьміть шефство над малюками.

— А чого ж? Можна… — погодився Олег.

— Так і запишемо! — незнайомець знову схилився над своїм блокнотом. А потім запитав: — І хто ж усе це придумав? — Він обвів рукою майстерню.

— Та як вам сказати… Всі придумали!

— Всі одразу! Так не буває. Комусь усе-таки належить ідея? І є у вас якийсь, так би мовити, технічний керівник? Напевне є! І як усе це взагалі започаткувалося? Розкажи-но мені докладніше.

"Ось якби прийшов зараз Льонька! Він би вже все розписав як слід!" — подумав Олег.

І Льонька одразу, немовби вгадавши на відстані Олегові думки, з'явився у дверях. Слідом за ним прийшли і Юхим, і Льова Груздєв, і Тиха Таня. Наближався час відкриття майстерні. На табличці, прибитій до дверей, було написано: "Прийом замовлень з 14-ї години 30 хвилин до 7-ї години вечора. Пізніше здавайте замовлення у вікно Олегу Брянцеву — квартира номер сімнадцять (вікно з вулиці)".

— Ось він вам усе й пояснить! Краще від усіх розкаже! — Олег кивнув у бік Льоньки.

Незнайомець підійшов до Льоньки й. привітався:

— Так ти, значить, керував створенням цього… ну, як би краще назвати… самодіяльного комбінату побутового обслуговування?..

Тиха Таня насмішкувато, спідлоба спостерігала за Льонею: ось зараз він випалить: "Я! Під моїм керівництвом!"

Але Льонька подумав трохи, почухав потилицю і голосно, на всю майстерню, виголосив:

— Ніхто не керував! Усі разом працювали! А вміє більше від усіх нас он той, білоголовий… Олег Брянцев!

— Я так чомусь і подумав, — усміхнувся незнайомець.

— А ви, власне, хто будете? — поцікавився Льонька. — Кореспондент?

— Ні, чому ж кореспондент? Я з райкому комсомолу.

— З райкому?!

Враз усі обступили незнайомця.

— Так, з райкому. І прийшов я до вас не просто з цікавості, а у важливій справі. Хочемо ми створити у вас у дворі піонерський клуб.