Говорить сьомий поверх - Алексін Анатолій
І кожен неодмінно вигукував:
— Ой, що це ти робиш?!
Першим вигукнув Гарик, добрий і веселий хлопець, який не тільки дозволяв, а навіть сам пропонував усім на подвір'ї кататися на своєму двоколісному велосипеді й поносити свою "капітанку" з якорем і лакованим козирком.
Гарик довго і заздрісно дивився на Льоньку, хоча за вдачею своєю зовсім не був заздрісний. Він намастив вапном палець, понюхав і мало не покуштував його на смак.
— Не треба: отруїшся! — зупинив його Льонька.
— Дай-но я теж спробую, — попросив Гарик. Льонька глянув на нього з жалем:
— Дуже хочеться, га? Розумію! Усім хочеться! Не ти, як кажуть, перший, не ти останній. Мене вже тут десять чоловік просили. Просто благали, в ніжки кланялись. — Льонька, як завжди, починав захоплюватися. — Але я не можу…
Доброму Гарикові ця відмова була зовсім незрозумілою:
— Не можеш? Чому?
Льонька таємниче озирнувся по сторонах:
— За-бо-ро-не-но! Адже ми вчилися у справжнього маляра! А ти не вчився… Цілий місяць досвід переймали! — Льонька непомітно для себе збільшив строк навчання рівно втроє. — Тобі ж, Гарику, я б дозволив… Але ж це вміти треба!
Відмовляти Гарикові було дуже незручно: Льонька одного разу до того накатався на його двоколісному велосипеді, що лопнули камери водночас на двох колесах. І все-таки він вирішив трохи помучити свого доброго сусіда по поверху:
— Зрозумій: це ж не всім довіряють. А тільки кращим… Ну, тим, хто в БОБУПІШі і взагалі чимось відзначається!..
Гарику довелося скромно визнати, що нічим особливим він поки що не відзначився.
— Ну що ж, — сумовито мовив Гарик. — Я пішов…
Він ступив кілька повільних кроків униз сходами. І лише тоді Льонька зглянувся:
— Зачекай-но…
Гарик прояснів і повернувся на площадку. Але раптом відчинилися двері десятої квартири і вийшла Гарикова сестра, сувора, підтягнута семикласниця Ліда, яка зверхньо дивилася на всіх хлопців з подвір'я і завжди дорікала своєму молодшому братові за "безхарактерність і м'якотілість". Ліда хотіла, як завжди, гордо пройти мимо, ледь кивнувши головою. Але не змогла, зупинилася і теж зазирнула у відро, заляпане вапном.
— Що це ти робиш, Льоню?
— А ось фарбую стіну. У нас із усього будинку відібрали найдостойніших і доручили цю справу!
Ліді ніколи і в голову не прийшло б займатися малярними роботами, але те, що вона не потрапила в число "найдостойніших", боляче вразило дівчину.
— А хто це, цікаво довідатись, відбирав?
— Комісія! — не розгубився Льонька. — Дуже відповідальна комісія!
— І по всіх квартирах ходили?
— По всіх! Тебе, певно, вдома не було…
— Дуже дивно. Я, між іншим, двічі допомагала мамі робити ремонт і вмію фарбувати не гірше за тебе. Хочеш, покажу?
— Не можна, не можна! — Льонька з відчайдушним виглядом заступив собою і відро, і драбину, і чорну потвору з кісками. — Сказали, що нікому не можна довіряти!
— А тобі можна?
— А мені можна.
— Ну знаєш, коли вже тобі довірили, то мені й поготів можна!
У цей час вийшов на площадку Веня, хлопчик, який більше за всіх користувався добротою і безкорисливістю свого сусіди Гарика і якого всі в будинку звали Занудою. Побачивши відро, щітку й драбину, Веня не втримався від запитання:
— Ой, що це ти робиш?
— Не бачиш хіба? Ремонтую!
— Льо-онь, а Льо-онь, дай мазнути! Хоч разочок! — одразу заскиглив Веня.
— Ну що з вами вдієш? — безсило змахнувши руками, здався нарешті Льонька, помітивши, що маленька стрілка на ручному Лідиному годиннику загрозливо наближалася до дев'яти. — Гаразд: давайте! Тільки так: фарбуватимете по черзі. Спершу Гарик півгодини пофарбує, тоді Ліда, а ти, Веню, в останню чергу.
— Чому-у? Га, Льо-онь! Чому-у я в останню? Гарик, поступись мені, га?
Добрий Гарик вже ладен був безмовно поступитись, але Ліда вихопила у Льоньки щітку й міцно вклала її в руку своєму безхарактерному братикові:
— Тримай! І не будь ганчіркою!
— Так… — сказав Льонька й витяг із кишені синій вузький квиточок. — Значить, через півтори години я повернуся, — і щоб стіна була як новенька!
Щасливий Гарик почав уже залазити на драбину, але в ту ж хвилину з'явився "відділ технічного контролю" у складі Тихої Та ні і Юхима Трошина, Услід за ними, не кваплячись, витираючи піт з лоба, піднімався сходами й Олег Брянцев.
— Ага! — зловтішно вигукнула Тиха Таня. — Наш Льонька вже влаштувався: експлуатує найману робочу силу!
— Та що ви! Я просто… — розгубився Льонька.
— Адже ясно було сказано, що недосвідчених, тих, які не пройшли курс навчання, не допускати! — уже спокійним, діловим тоном повчально промовила Таня.
Горда Ліда з презирством глянула на Таню:
— Ми з Гариком двічі ремонтували свою кімнату. Разом із мамою… Тож, будь ласка, не хвилюйся.
— І потім, я… я передав їм свій досвід, — пробелькотів Льонька. А тоді одразу осмілів духом: — І взагалі, самі ж ви казали: "Треба усіх залучати до суспільно корисної праці!" Ось я й залучаю! Весь свій поверх залучаю!
Таня зміряла Льоньку з ніг до голови осудливим поглядом і раптом помітила у нього в руці вузький синій квиточок:
— А це що таке?
Як представник "відділу технічного контролю" вона взяла квиток, перевернула його:
— Ага, все ясно: сам зібрався розважатися, а інші за нього працюватимуть! От Олег о сьомій піднявся — і все вже на своєму поверсі зробив! А ти…
— А що я?.. Я на свої гроші купив квиток, щоб вручити його як премію тому, хто перший закінчить! Отже, Олегові! Одержуй, будь ласка, Олег, заслужену тобою нагороду! Мені не шкода… І мерщій біжи: за п'ять хвилин починається. От!.. От що я придумав! Погано, га?
Все це Льонька випалив одним духом, сам ще толком не розуміючи, хороша чи погана його вигадка.
— Це ти дуже чудово придумав, — першим підтримав Льоньку добрий Гарик, звісившись з драбини.
Льонька тицьнув квиток у руку розгубленому Олегові й гордо вигукнув:
— Що? Непогана ідея?!.
— Здається, перша, яку ти не перехопив на ходу в Тані, — несподівано з'єхидничав завжди скромний і сором'язливий Юхим Трошин.
"ПОЛІТ ДЖМЕЛЯ"
Олегова бабуся надіслала листа на горище.
"Велике спасибі вам, юні друзі, за вашу турботу про ветеранів праці! — писала бабуся. — Не забуваєте ви про нас, старих! А про молодих ви іноді, на жаль, забуваєте. І, зокрема, про молоді таланти! А вони ж є! І живуть у нашому будинку. Недалеко за прикладом ходити: живе на першому поверсі юний віолончеліст Олег Брянцев. Чому ж ми не чуємо по радіо його віолончелі? А вона ж може і повинна зазвучати! Сподіваюся, що мій лист не залишиться без уваги!
Одна пенсіонерка".
Це був перший лист від "дорослої радіослухачки", і на нього не можна було не відповісти. На горищі терміново було скликано нараду.
— Які будуть пропозиції? — на правах "найголовнішого" запитав Льонька.
Владик єхидно хихикнув:
— А от нехай Олег і пограє… для своєї бабусі… Таку, знаєте, пісеньку — стару, та тільки з новими словами: "Жив-був у бабусі онучок музичний!"
— Ти б помовчав трохи, — одірвавшись од книжки, промовила Тиха Таня і знову схилилася над сторінкою.
Олег, збентежений і розгублений, стояв збоку, прихилившись до дерев'яного стола-верстака: "Що тепер робити? Як пояснити бабусі?.. Так, хитрощі до добра не доводять! І от усі вони повинні тепер через нього щось вигадувати!"
Олег раптом рішуче труснув своєю великою, круглою головою, ніби сердито буцнув повітря:
— Піду й скажу їй усю правду!
— Правильно! — одразу підтримав його Юхим Трошин.
Шофер Вася Кругляшкін стояв біля вікна і, здавалося, не слухав розмову, а з інтересом розглядав дроти, що тяглися униз — до старого дерев'яного стовпа. Та, коли Олег найрішучішим жестом підтягнув пояс і з виглядом "будь що буде" попрямував до дверей, Вася швидкими кроками наздогнав його і зупинив:
— Зачекай-по, Олег! Ми, якщо вже на те пішло, влаштуємо концерт для твоєї бабусі. І віолончель зазвучить! Сьогодні ж увечері. У когось із вас є платівки з записом віолончелі, га?
— У нас вдома є, звісно… — нерішуче, не розуміючи ще, що саме задумав шофер Вася, відповів Олег.
— Ні, ваші платівки не потрібні: бабуся їх напам'ять знає. А ще у когось є?
— Я пошукаю, — відповіла Таня.
— І я подивлюся, — пообіцяв Льова Груздєв.
— От і приносьте на восьму годину. Я сам сьогодні поведу передачу, якщо вже на те пішло. А зараз оголосимо…
Вася підійшов до підсилювача, увімкнув його і якимось не своїм голосом промовив у мікрофон:
— Увага! Увага! Говорить сьомий поверх! Щойно ми одержали листа від "однієї пенсіонерки". Вона дорікає нам за те, що ми проходимо повз творчість своїх місцевих юних талантів. Сьогодні увечері виправимо цю помилку. Ми познайомимо вас з творчістю Олега Брянцева! Слухайте наші радіопередачі!
Вася вимкнув мікрофон і глянув на здивовані обличчя своїх юних приятелів.
— Як же це? Навіщо?.. — тихо, з докором промовив Олег.
— Усе буде гаразд! — Вася ляснув його по плечу. — Тягніть музичні платівки! А тоді все зрозумієте! Я вас не підведу!
* * *
До вечора бабуся встигла побувати в усіх квартирах, де жили її знайомі:
— Ви чули, сьогодні увечері гратиме мій онук! Так просто й оголосили: "Ми познайомимо вас з творчістю Олега Брянцева!" Обов'язково послухайте, обов'язково!
"Тільки б не пішов дощ! — хвилювалася бабуся, виглядаючи на вулицю і дивлячись на небо. — Бо ж усе зірветься… Усі зачинять вікна і нічого не почують! І в садок ніхто не прийде!"
Але погода була за бабусю. Сонце, яке увесь день ховалося у хмарах, надвечір, уже йдучи на спочинок, прощально позолотило дах, і вікна, і молоді травневі крони дерев…
Бабусина реклама зіграла свою роль: на восьму годину вечора всі лави у дворі були зайняті і майже з усіх вікон висовувалися обличчя радіослухачів. Сама бабуся сиділа у центрі подвір'я біля садового столика. Вона одягла свою найкращу сукню, хитромудрі старовинні сережки і взагалі була схожа на іменинницю.
А на "сьомому поверсі" також готувалися до передачі. Ніхто ще не розумів, що саме затіяв шофер Вася Кругляшкін.
Солідний Левко Груздєв, любитель шахів і музики, приніс довгограючу платівку.
— Це концерт для віолончелі з оркестром у чотирьох частинах, — повідомив він.
— З оркестром не підійде, — сказав Вася. І відклав платівку. — Адже у нас немає тут оркестру…
— Як це "у нас тут"? — не зрозумів Левко.
Та Вася нічого не відповів. Він узяв у руку другу платівку, що її принесла Тиха Таня.
— "Політ джмеля" з опери Римського-Корсакова "Казка про царя Салтана", — прочитав Вася. — Це, здається, сама тільки віолончель, так? Без усякого супроводу?
— Без усякого! — підтвердила Таня.
— І дуже добре! Адже у нас тут немає ніякого супроводу.
