На Сваннову сторону - Пруст Марсель
Одетта була дуркувата, але вона вирізнялася чарівливою щирістю. Вона розповіла, вона відіграла цю сцену з такою безпосередністю, що Сванн, важко сапаючи, бачив усе: Одеттине позіхання, скелю. Він чув, як вона — гай-гай, весело! — відповіла: "Вигадка!" Він відчував, що вона більше нічого не скаже йому сьогодні, що зараз нема чого розраховувати на її подальше самовикриття. Помовчавши, він сказав їй: "Бідна моя ясочко, пробач мені, я бачу, що роблю тобі прикрість, уже по всьому, більше я не думатиму про це".
Але Одетта бачила, що його погляд утуплений у незнане, утуплений у минуле їхнього кохання, суцільне, досі згадуване з радістю, бо воно йому марилося невиразно, а нині розірване, наче від поранення, цією хвилиною на острові у Булонському лісі, при блиску місяця, по обіді у принцеси де Лом. Але Сванн звик вважати, що життя прецікаве, звик захоплюватися цікавими відкриттями, які можна було робити в ньому, і, навіть, знаючи, що такого болю йому не витерпіти довго, Сванн казав собі: "Життя воістину дивовижне і таїть у собі стільки несподіванок! Мабуть, нецнота поширена більше, ніж ми гадаємо. Ось, візьмімо, жінка, якій я так вірив, яка видається такою наївною, такою порядною, хай навіть легковажною, але принаймні нормальною і здоровою. Діставши нечуваний нашепт, я допитую її, і те дещо, в чому вона признається, відкриває мені куди більше, ніж я міг підозрювати". Але обмежитися цими безсторонніми міркуваннями він був ще не в силах. Він намагався точно визначити цінність Одеттиної розповіді, щоб з'ясувати, чи часто у неї це було і чи повториться ще. Він повторював собі її слова: "Я добре бачила, чого їй хочеться", "Двічі або тричі", "Вигадка!", але вони спливали в його пам'яті не беззбройні: у кожного був ножака, і кожне завдавало удару. Довший час, наче хворий, якому несила втриматися, щоб раз у раз не робити руху, що завдавав болю, Сванн приказував: "Мені і тут добре", "Вигадка!", але біль був такий пекучий, що зрештою він умовк. Він дивом дивувався, що вчинки, до яких досі він ставився так легко, так добродушно, нині здавалися йому серйозними, як небезпечна хвороба. Він міг би попросити багатьох жінок, щоб вони простежили за Одеттою. Але чи можна було розраховувати, що вони стануть на його нову точку зору, чи не втримаються вони на тій, на якій він сам стояв досі, на тій, з якої він дивився на свої Галантні пригоди, чи не скажуть вони йому зі сміхом: "Бридкий ревнивець! Самому можна, а іншим — зась?" Яка ляда нараз під ним опустилася (під ним, який черпав з кохання до Одетти лише витончені розкоші), з тим, щоб скинути його у той новий круг пекла, звідки він не бачив ніякого виходу для себе? Сердешна Одетта! Він її не проклинав. Вина її була невелика. Хіба не розповідала вона йому, що рідна мати в Ніцці продала її, ще майже дівчам, багатому англійцеві. Але яка гірка правда відкривалася тепер для Сванна у рядках із "Щоденника поета" Альфреда де Віньї, які раніше він читав геть байдуже: "Коли ми закохуємося в жінку, ми повинні спитати себе: "Хто її оточує? Як вона жила раніше?" Щастя всього його життя залежить від цього". Сванн дивувався, що найзвичайнісінькі фрази, проказувані ним подумки: "Вигадка!", "Я добре бачила, чого їй хотілося", могли завдавати йому такого болю. Але він розумів, що то були не просто фрази, а риштування, на якому трималися ладні в будь-яку хвилину відновитися муки, яких він зазнавав, слухаючи Одеттину розповідь. Але він знову саме тепер терпів ті самі муки. Нині йому вже не зарадило те, що він знав, нині йому вже ніщо не зарадило б, навіть якби з часом він щось забув, щось простив, — щоразу, коли він подумки повторював Одеттині слова, колишнє страждання знову обертало Сванна в того, ким він був до розмови з нею: ні з чим не обізнаним, довірливим у всьому; щоб Одеттине визнання могло добити Сванна, безжальні ревнощі знову ставили його у становище людини, яка нічого не відає, минуло вже кілька місяців, а ця стара історія все ще вражала його, як новина. Сванн дивувався страшній відбудовній потузі своєї пам'яти. Лише потому як ця вироблювачка ослабне, бо її плодючість з віком спадає, він міг сподіватися, що його мука вщухне. Але коли здатність, яку мали Одеттині слова, — здатність завдавати йому болю, — ніби трохи вичерпалася, раптом одне її слівце, на якому досі Сваннова увага не зупинялася, слівце майже для нього нове, приходило на зміну іншим і завдавало йому свіжої рани. Спогад про вечір, коли він обідав у принцеси де Лом, був для нього болісний, але це був лише центр його болю. Біль блискавично ширився довкола, на всі найближчі дні. І хоч як би даленіли його спогади, відмахнутися від них він не міг: усе те красне літо, коли Вердюрени часто вечеряли на острові у Булонському лісі, боліло йому. Боліло так гостро, що цікавість, пробуджувана в нього ревнощами, мало-помалу гасилася страхом перед новими стражданнями, на які він наражався б, удовольняючи свою цікавість. Він здавав собі справу, що ціле Одеттине життя до знайомства з ним, життя, яке він і не пробував наочно уявити собі, це не якийсь одрубний простір, зовсім млистий для нього, що воно складалося з років, таких різних між собою і багатих на ті чи інші події. Але його лякало, що як він заходиться вивчати ці роки, то безбарвна, текуча і стерпна Одеттина минувшина уб'ється в дотикальну й огидну плоть, обернеться чудернацькою демонічною миздею. Як і раніше, він не робив спроб узнати її минувшину, але вже не через лінощі думки, а зі страху болю. Він сподівався, що прийде день, коли при ньому забалакають про острів у Булонському лісі, про принцесу де Лом, і серце його не краятиметься, — ось чому він не зважувався тягнути Одетту за язика, видобувати у неї нові факти, назви місць, околичності, здатні пробудити у нього напад ледве утишеного болю, напад одмінний од попередніх.
Але часто сама Одетта несамохіть, не усвідомлюючи того, звірялася Сваннові з тим, чого він не відав і що страшився нині узнати; справді Одетта не уявляла, яка глибока яма між її реальним життям і життям відносно невинним, у яке повірив колись і вірив ще й тепер Сванн: істота зіпсута, яка корчила з себе цнотливицю перед тими, перед ким вона криється зі своїми пороками, не може уже вивірити, наскільки ці пороки, вибуялі непомітно для неї самої, мало-помалу знепутюють її. Одеттині вчинки, зжиті в її уявленні з тими, які вона таїла від Сванна, поступово обарвлювалися в їхню барву, заражалися від них, і вона перестала бачити в них щось незвичне, вони вже не лунали фальшиво в тому осібному середовищі, де вони у неї жили; але коли вона оповідала про них Сваннові, той жахався: так явно випливала з її оповіді атмосфера, яка їх оточувала. Якось він наважився спитати Одетту, в м'якій необразливій формі, чи доводилося їй стикатися зі звідницями. Сказати по щирості, він був певен, що ні; після анонімки в його душу закралася підозра, але закралася механічно; в його душі вона не вкорінилася, але залишилася, і Сванн, бажаючи спекатися чисто фізичного, але дошкульного муляння, попросив Одетту вирвати її з корінням. "Ні, любий, ні! Хоча вони за мною ганялися, — сказала Одетта, усміхаючись усмішкою вдоволеного марнославства і не помічаючи, що Сваннові це може здатися недоречним. — Ще вчора одна з них понад дві години чекала мене, пропонувала мені правити будь-яку суму. Очевидно, якийсь посол сказав їй: "Я застрелюся, якщо ви її не приведете". їй сказали, що мене нема, але зрештою мені довелося вийти й поперти її. Ти б почув, як я з нею розмовляла! Покоївка була в цей час у кімнаті опостінь і потім розповідала, що я репетувала на весь дім: "Кажу вам, що я не бажаю! І що це вам прибандюрилося! Здається, мені вільно робити, що завгодно! Якби я припухала без грошей, це було б ще зрозуміло..." Консьєржеві я наказала, щоб він не пускав її, щоб сказав, що я поїхала за місто. От було б здорово, якби ти тоді сховався! Ти б залишився задоволений, котику мій! Як би мене не викачали в болоті, ти ж свідок, що в твоєї маленької Одетти чимало хорошого".
Отож навіть коли вона признавалася в гріхах, про які, як вона міркувала, могли натуркати Сваннові, ці визнання частіше плодили нові підозри, ніж розбивали колишні. Бо Сваннових підозр ніколи не розвіювали визнання. Даремно Одетта усувала зі своєї сповіді все істотне, якась побічна деталь, про яку Сванн і не помишляв, приголомшувала його своєю несподіваністю і зміщувала терен його ревнощів. І забути її визнання він уже не міг. Його душа носила їх з собою, перемивала, колисала, як річка — трупи потопельників. Вона була ними затрута.
Якось Одетта розповіла йому про те, як у день свята "Париж-Мурсія" її одвідав Форшвіль. "Як, ти вже тоді була знайома з ним? Ага, правда", — поправився він, бажаючи приховати свою необізнаність. І нараз він здригнувся на саму думку, що в день цього "Париж-Мурсія", коли він одержав від неї листа, так пильно ним береженого, Одетта, може, снідала з Форшвілем у "Золотому домі". Вона заприсяглася, що ні. "А проте "Золотий дім" нагадує мені щось, що пов'язане з обманом", — сказав Сванн, щоб налякати її. "Так, я не була там того вечора, коли ти мене шукав у Прево, а я тобі сказала, що я щойно з "Золотого дому"", — відповіла вона (гадаючи з виразу на його обличчі, що це йому відомо) з рішучістю, в якій більше було несміливости, ніж цинізму, куди більше приховуваного з самолюбства страху розсердити Сванна і нарешті куди більше бажання показати, що вона уміє бути щирою. Такого влучного й замашного удару міг би завдати Сваннові кат, хоча в самих Одеттиних словах не було нічого жорстокого, бо Одетта заподіяла йому болю ненавмисне, вона навіть засміялася, переважно, певне, на те, щоб не здаватися упокореною, збентеженою. "Так, правда, я не була в "Золотому домі", я йшла тоді від Форшвіля. Я справді була у Прево, — я тобі не збрехала, — там я спіткала Форшвіля, і він запросив зайти глянути на його Гравюри. Але до нього хтось прийшов. Я сказала тобі, що йду з "Золотого дому", бо боялася, що ти на мене розсердишся. Як на мене, я вчинила правильно. Даймо, що я зле зробила, зате зараз я щиро призналася в цьому тобі. Навіщо б мені треба було приховувати від тебе, що я снідала з ним у день свята "Париж-Мурсія", якби я справді з ним снідала? Тим паче, що тоді ми ще добре не були знайомі з тобою, чи не так, соколику мій?" У відповідь Сванн тільки усміхнувся легкодухою усмішкою людини, прибитої страшним тягарем чиїхось слів.
