Маятник Фуко - Еко Умберто
ні, зажди, якщо кожну руку й ногу рахувати не як один, а як два, через коліно і лікоть, то у нас буде вісім великих, довгих кісток, які теліпаються назовні, і якщо до цих восьми додати хребет, матимеш дев'ять, а з головою буде десять. Розглядаючи тіло, можна виснувати з нього всі числа, які хочеш, подумай тільки про дірки.
— Про дірки?
— Авжеж, скільки дірок має твоє тіло?
— Хм, — взявся рахувати я. — Очі, ніздрі, вуха, рот, гузно, всього вісім.
— Бачиш? Ще одна причина того, що вісім — це гарне число. А в мене їх дев'ять! І саме дев'ятою тебе привели на світ, ось чому дев'ять божественніше число, ніж вісім! Хочеш, щоб я тобі пояснила інші поширені символи? Хочеш аналіз у твоїх мегалітів, про які так багато говорять твої автори? Удень ми на ногах, вночі лежимо — твоя штучка теж, ні, не кажи мені, що вона робить уночі, річ у тім, що вона працює, випроставшись, а відпочиває, лежачи. Отже, вертикальна постава — це життя, і вона перебуває у зв'язку з сонцем, і тому обеліски підносяться догори, наче дерева, тоді як горизонтальна постава і ніч — це сон, отже, смерть, і тому всі поклоняються мегалітам, пірамідам, колонам, і ніхто не поклоняється балконам та балюстрадам. Чи чув ти коли про архаїчний культ священних поручнів? Бачиш? Ніхто цього не робить ще й тому, що тіло тобі цього не дозволяє: якщо ти поклоняєшся вертикальному каменю, хоч би вас було й багато, ви всі його бачите, якщо ж поклонятися горизонтальному предметові, його бачать лише ті, хто стоїть у першій лаві, а інші штовхаються, репетуючи — я теж хочу, я теж хочу, — а це не надто гарне видовище для магічної церемонії...
— Але ріки...
— Рікам поклоняються не тому, що вони горизонтальні, а тому, що в них є вода, ти ж не хочеш, щоб я пояснювала тобі про зв'язок між водою та тілом... Що ж, так ми вже влаштовані, усі ми маємо таке тіло, тож-бо творимо такі самі символи на відстані мільйонів кілометрів, і вони не можуть не бути схожими між собою, тому ти розумієш, що люди, які мають глузд у голові, коли бачать тигель алхіміка, думають про утробу матері, що народжує дитину, і лише твої дияволісти, бачачи Богоматір, яка ось-ось розродиться, думають, що це натяк на тигель алхіміка. І так вони прожили тисячі років, шукаючи послання, а воно вже тут, досить подивитись у дзеркало.
— Ти завжди кажеш мені правду. Ти — це моє Я, яке зрештою є моїм Воно, побаченим Тобою. Я хочу відкрити всі таємні архетипи твого тіла.
Того вечора ми запровадили вираз "займатися архетипами", маючи на увазі хвилини ніжності між нами.
Коли я вже поринав у сон, Лія торкнула мене за плече.
— Я забула тобі сказати, — мовила вона. — Я вагітна.
* * *
Я повинен був послухатися Лії. Вона говорила з мудрістю людини, яка знає, звідки береться життя. Заглиблюючись у підземелля Аґарттхи, у піраміду Розкритої Ізіди, ми увійшли в Ґвуру, ефіру жаху , у мить, коли гнів дає відчути себе світові. Хіба я не дозволив спокусити себе, нехай лишень на мить, думкою про Софію? Мойсей Кордоверо говорив, що Жіноча Основа міститься ліворуч, усі її пориви належать Ґвурі... Хіба що чоловік застосує ці пориви, аби прикрасити свою Наречену, і, пом'якшивши їх, примусить змагати у напрямку добра. Інакше кажучи, кожне бажання має залишатись у своїх власних межах. Інакше Ґвура стає Суворістю, темною з'явою, всесвітом демонів.
Дисциплінувати бажання... Саме це я зробив у шатрі умбанди — я грав на аґоґо, беручи участь у виставі з боку оркестру, й уникнув трансу. І так я зробив з Лією, з пошани до Нареченої я уярмив свої жадання, і за це був винагороджений у глибині своєї плоті — моє сім'я дістало благословення.
Але я не зміг вистояти. Мене ось-ось мала спокусити краса Тіферет.
6. ТІФЕРЕТ
64
Якщо тобі сниться, що ти живеш у новому, невідомому місті, це означає, що ти скоро помреш. Справді, ніхто не знає, де живуть мертві.
Gerolamo Cardano. Somniorum Synesiorum, Basel, 1562, 1, 58
Якщо Ґвура — це сфіра зла і страху, то Тіферет — сфіра краси та гармонії.
І Діоталлеві говорив: це міркування, що дарує просвітлення, дерево життя, насолода, пишна позірність. Це злагода між Законом та Свободою.
І той рік був для нас роком насолоди, грайливого руйнування великого вселенського тексту, святкування зашлюбин Традиції з Електронною машиною. Ми з насолодою творили. То був рік, коли ми придумали План.
Принаймні для мене то був, безперечно, щасливий рік. Вагітність Лії перебігала безхмарно, моє життя цілком зручно проминало між видавництвом "Ґарамонд" та моєю агенцією; я залишив за собою офіс у колишньому фабричному будинку на околиці, але ми відремонтували Ліїне помешкання.
Незвичайна пригода металів була вже в руках друкарів та коректорів. Саме тоді у голові пана Ґарамонда блиснула ця геніальна ідея:
— Ілюстрована історія магічних та герметичних наук. Маючи одержаний від дияволістів матеріал та набуту вами компетентність, користуючись дорадництвом такої надзвичайної людини, як Альє, через якийсь рік ви зможете зліпити том великого формату, сторінок на чотириста, повний ілюстрацій і таблиць, таких кольорових, що аж дух забиватиме, використавши частину ілюстративного матеріалу, зібраного для історії металів.
— Хм, — заперечив я, — це зовсім інший матеріал. Навіщо мені тут фото циклотрона?
— Навіщо? Фантазії, Казобоне, трохи фантазії! Що ж діється у тих атомних машинах, у тих мегатронних позитронах, чи як їх там? Матерія розварюється, додаєш дещицю швейцарського сиру — і виходить кварк, чорні діри, центрифугований уран і таке інше! Магія у плоті й крові, Гермес і Херес — словом, це ви повинні дати мені відповідь. Ліворуч — гравюра з Парацельсом та його лембиками на золотавому тлі і вояка Абракадабра, а праворуч — квазар, міксер для важкої води, Гравітаційно-галактична антиматерія, словом, невже це я повинен усім займатися? Маг — це не той недоріка з переляком в очах, який замішує щось там у колбі, справжній маг — це вчений, який зумів викрасти приховані секрети матерії. Відкрити людям чудесне навколо, підкинути думку, що в обсерваторії на горі Паломар знають далеко більше, ніж хочуть сказати.
Щоб заохотити мене, він майже відчутно збільшив мою платню. Я кинувся на пошуки мініатюр "Liber Solis" Трісмозіна, "Liber Mutus" Псевдо-Лулла. Я наповнював цілі течки п'ятикутними символами, деревами сфірот, деканами, талісманами. Я протрушував найглухіші бібліотечні зали, купував десятки томів у книгарів, що колись торгували культурною революцією.
Я обертався серед дияволістів з невимушеністю психіатра, який має схильність до своїх пацієнтів і вважає надзвичайно запашними вітерці, що дмуть у столітньому парку його приватної клініки. Через якийсь час він починає писати про марення, а далі починає марити сам. Не усвідомлюючи, що пацієнти звели його, він вважає себе за митця. Так народилася ідея Плану.
Діоталлеві тримався гри, бо для нього це була молитва. Щодо Якопо Бельбо, я вважав, що він лише розважається, як і я. Щойно тепер я розумію, що насправді він не мав справжнього задоволення. Він грав у цю гру нервово, як нервово кусають нігті.
Точніше, він грав, щоб знайти принаймні одну з помилкових адрес, а може, сцену без рампи, про яку він говорить у файлі під назвою "Сон". Богослів'я, що заміняє Ангела, який не з'явиться ніколи.
FILENAME: Сон
Не пам'ятаю, чи вони снилися мені один в одному, чи один за одним тої самої ночі, чи просто впереміж.
Я шукаю жінку, жінку, яку знаю, з якою у мене були інтенсивні стосунки, настільки інтенсивні, що я ніяк не збагну, навіщо дозволив їм охолонути — адже то була моя власна провина, що я зник з її поля зору. Мені здається незбагненним, що я змарнував стільки часу. Нема сумніву, що я шукаю саме її, тобто їх, це не одна жінка, їх багато, всі вони втрачені в подібний спосіб, через мої лінощі — і мене охоплює непевність, мені б вистачило навіть одної, адже я знаю, що багато втратив, втрачаючи їх. Звичайно я не знаходжу, не можу вийняти, не можу наважитися розгорнути записника, де є номер телефону, а як і розгортаю, то щось подібне до далекозорості не дозволяє мені прочитати імена.
Я знаю, де вона, точніше, не знаю точно, де це місце, але знаю, як воно виглядає, — у мене чіткий спогад про сходи, про вхідний коридор, про сходову клітку. Я
не пускаюсь бігти містом, щоб знайти це місце, мене охоплює щось на кшталт тривожного страху, остовпіння, я все так само лютую, навіщо я дозволив, — чи захотів, — щоб наші стосунки згасли, не прийшовши, можливо, на останнє побачення. Я певний, що вона очікує мого дзвінка. Аби лиш згадати її ім'я! Я чудово знаю, хто вона, тільки не можу відтворити рис її обличчя.
Іноді у дрімоті, що настає опісля, я намагаюсь опиратися цьому сновидінню. Спробуй пригадати, ти знаєш і пам'ятаєш усе, всі твої рахунки закриті або ж ти їх навіть не відкривав. Нема нічого, про що ти б не знав, де воно. Нема нічого.
Залишається підозра, що я забув про якусь річ, що вона загубилася поміж складками моєї пильності, як губиш банкноту чи цидулку з цінною інформацією у непомітній кишеньці штанів чи в старій куртці, і лише згодом розумієш, що то була найважливіша річ, річ вирішальна й унікальна.
Про місто у мене чіткіше уявлення. Це — Париж, я на лівому березі, мені відомо, що, перетнувши річку, я опинюсь на якійсь площі, можливо, на майдані Вогезів... ні, це відкритіше місце, адже на тлі підноситься щось схоже на церкву святої Магдалини. Проминувши майдан, обійшовши храм, я бачу вуличку (там на розі є антикварна книгарня), яка, звиваючись, повертає праворуч і вливається у цілу низку провулків, — це, безперечно, Готичний квартал у Барселоні. Можливо, вона впадає в іншу вулицю, дуже широку, яскраво освітлену, і саме на цій вулиці, я це пам'ятаю з виразністю ясновиди, праворуч, наприкінці глухого завулка міститься театр.
Незрозуміло, що діється у цьому місці насолод, певно, якісь підозрілі й легковажні веселощі, приміром стриптиз (тому я не наважуюсь розпитувати), про який я знаю достатньо, щоб у полоні збудження захотіти повернутися туди знову. Але даремно, коло Четгем-роуд вулиці перемішуються.
Я прокидаюся з відчуттям зустрічі, що не відбулася. Мені не вдається змиритися з тим, що я не знаю, що втратив.
Іноді я опиняюсь у великому сільському будинку.
