Дитячі роки одного підприємця - Сартр Жан-Поль

Берліак зашарівся й хутко встав. "Хто б це міг бути?" — подумав Люсьєн. Берліак, тиснучи незнайомцеві руку, став так, щоб затулити Люсьєна; він говорив тихо і швидко, той відповів дзвінким голосом: "Та ні, мій малий, ні, ти завжди будеш тільки блазнем". Одночасно незнайомець став навшпиньки і з спокійною впевненістю намагався розгледіти Люсьєна через Берліакову голову. Йому було близько тридцяти п'яти років, він мав бліде обличчя і чудове біляве волосся. "Це, очевидно, Бержер,— подумав Люсьєн схвильовано,— який він гарний!"

Берліак узяв блондина за лікоть нерішучим, але владним рухом:

— Ходімо зі мною,— сказав він,— я йду до свого зубного лікаря, це за два кроки.

— Але мені здається, що ти з товаришем,— відповів той, не зводячи з Люсьєна очей,— ти мав би познайомити нас.

Люсьєн підвівся, всміхаючись. "Звичайні хитрощі!" — подумав він, щоки в нього палали. Шия у Берліака втяглася в плечі, і в Люсьєна промайнула думка, що він зараз відмовиться. "Ну ж, познайом нас",— мовив незнайомець весело. Але як тільки він це сказав, кров прилила до Люсьєнових щік, він ладен був провалитися крізь землю. Берліак відвернувся й забурмотів, ні на кого не дивлячись:

— Люсьєн Флер'є, товариш по ліцею, пан Ашіль Бержер.

— Пане, я в захопленні від ваших творів,— стиха мовив Люсьєн.

Бержер взяв хлопця за руку своїми довгими випещеними пальцями й примусив його знову сісти. Запала мовчанка, Бержер окинув Люсьєна теплим ніжним поглядом, увесь час тримаючи його за руку.

— Ви чимось стривожені? — спитав він лагідно. Люсьєн прокашлявся і спідлоба зиркнув на Бержера.

— Так, справді стривожений! — відповів він чітко. Йому здавалося, що його випробовують перед якимось посвяченням. Берліак на хвильку завагався, відтак гнівно повернувся і знову сів на своє місце, пожбуривши капелюха на стіл. Люсьєн палав бажанням розповісти Бержерові про свій намір накласти на себе руки; це якраз та людина, з якою можна було говорити про такі речі відверто й без довгих вступів. Але Берліак заважав йому почати розмову; Люсьєн ненавидів Берліака.

— У вас є ракі? — запитав Бержер офіціанта.

— Ні, в них нема,— сказав Берліак запопадливо,— це миле гніздечко, але тут нема чого випити, крім вермуту.

— Що це жовте там у вас у карафці? — запитав Бержер невимушено і якось мляво.

— Це "Біле Розп'яття",— відповів офіціант.

— Гаразд, принесіть його.

Берліак завовтузився на стільЦі. Він, здавалося, роздирався між бажанням розхвалити свого друга і страхом піднести його своїм коштом. Хлопець завершив понуро й гордо:

— Він хотів застрелитись.

— Туди к бісу! — вигукнув Бержер. — Я так і думав.

Знову запала мовчанка. Люсьєн скромно опустив очі, міркуючи, чи скоро Берліак забереться геть. Бержер раптом глянув на свого годинника.

— А твій зубний лікар? — запитав він. Берліак неохоче підвівся.

— Проведи мене, Бержере,— попросив він,— це за два кроки.

— Та ні, доки ти повернешся, я побуду з твоїм другом. Берліак ще якусь мить постояв, тупцяючи на місці.

— Йди собі,— сказав Бержер владно,— ми на тебе тут почекаємо. Коли Берліак пішов, Бержер устав із свого місця і безцеремонно сів біля

Люсьєна. Хлопець почав докладно розповідати йому про свій намір накласти на себе руки, а також про те, що відчував потяг до своєї матері, має садистсько-анальний комплекс і, по суті, нічого не любить і все в ньому — сама комедія. Бержер мовчки слухав, пильно дивлячись на нього проникливим поглядом, і Люсьєнові стало приємно, що його нарешті розуміють. Коли він закінчив, Бержер по-дружньому обняв його за плечі, і Люсьєн вдихнув запах одеколону й англійського тютюну.

— Знаєте, Люсьєне, як я називаю ваш стан? Люсьєн глянув на Бержера з надією і не розчарувався.

— Я його називаю сум'яття,— сказав Бержер.

Сум'яття: слово починалося ніжно й біло, як місячне сяйво: звукосполучення "ття" в кінці тяглося, мов довгий спів мідного рога.

— Сум'яття... — мовив Люсьєн.

Він раптом споважнів і захвилювався, як тоді, коли довірився Pipi, що став сновидою. В барі було потемки, але двері, які широко відчинялися на вулицю, впускали променистий світлий весняний туман; вишукані Бержерові парфуми дивно контрастували з важким запахом похмурої зали, духом червоного вина і вологого дерева. "Сум'яття... — розмірковував він. — До чого воно тепер мене зобов'язує?" Він до кінця так і не второпав, чи це додає йому якоїсь гідності, чи це просто нова хвороба; перед очима в нього невгамовно розтулялися й стулялися Бержерові губи і постійно виблискував золотий зуб.

— Я люблю істот у сум'ятті,— вів своєї Бержер,— і бачу, ви маєте надзвичайний шанс. Оскільки це вам .дано. Бачите всіх оцих свиней? Вони всі сидять, це влаштовані. Не завадило б їм підпустити рудої мурашні, щоб трохи їх роздрочити. Ви знаєте, що вони роблять, ці сумлінні комахи?

— Вони поїдають людей,— відповів Люсьєн.

— Так, вони очищають людський кістяк від м'яса.

— Знаю,— сказав Люсьєн, а потім додав: — А я? Що я повинен робити?

— Ради Бога, нічого,— заспокоїв Бержер, кумедно ніяковіючи. — А, головне, не сідайте. Можна хіба що,— провадив він, сміючись,— на палю. Ви читали Рембо?

— Н-ні,— запинаючись мовив Люсьєн.

— Я дам вам "Осяяння". Слухайте, нам треба зустрітися ще раз. Якщо ви вільні в четвер, завітайте до мене о третій годині, я мешкаю на Монпарнасі, вулиця Кампань-Прем'єр, 9.

Наступного четверга Люсьєн пішов до Бержера і провідував його майже щодня цілий травень. Вони домовилися говорити Берліакові, що бачаться раз на тиждень, бо прагнули казати йому правду і водночас якомога менше завдавати болю. Берліак став зовсім нестерпний і, глузуючи, запитував Люсьєна: "Він твій коханець? Він тебе приголомшив неспокоєм, а ти його самогубством; ну що ж, велика гра!" Люсьєн заперечив: "Я хотів би тобі нагадати,— сказав він, червоніючи,— що ти перший заговорив про моє самогубство". — "О! — вигукнув Берліак,— я сказав це тільки для того, щоб тобі не було соромно це зробити самому". їхні зустрічі порідшали. "Все, що мені в ньому подобалося,— сказав якось Люсьєн Бержерові,— він запозичив у вас, тепер я це розумію". — "Берліак мавпа,— мовив Бержер, посміхаючись,— саме це мене завжди вабило в ньому. Ви знаєте, що його баба по матері єврейка? Це багато що пояснює". — "Справді,— погодився Люсьєн. А за хвилину додав: — А втім, він милий".

Бержерове помешкання захаращували незвичайні й кумедні предмети: дзиґлики, обшиті червоним оксамитом, що стояли на різьблених із дерева жіночих ніжках, статуетки муринів, кований залізний пояс цноти із шпичаками.

жіночі гіпсові перса, в які були покладені чайні ложечки; на письмовому столі велетенська воша із бронзи і череп ченця, вкрадений із цвинтаря в Містрі, що правив за прес-пап'є. Стіни пообклеювані оголошеннями, які повідомляли про смерть сюрреаліста Бержера. Та незважаючи на все те помешкання немов повивали розважність і затишок. Люсьєн залюбки витягувався на канапі, яка притулилася в глибині курильні. Надто вражала його величезна кількість дивовиж, які Бержер зберігав на етажерці: загуслі флюїди, чхальний порошок, колючі шипшинові ворсинки, нетонучий цукор, кал диявола, панчішна підв'язка нареченої. Бержер розповідав про кожний предмет, послід диявола брав пальцями й уважно і значуще його розглядав. "Ці дивовижі,— казав він,— мають неабияку революційну вартість; вони непокоять. Деструктивної сили в них більше, ніж у повному зібранні творів Леніна". Люсьєн, вражений і зачарований, придивлявся до цього гарного змарнілого обличчя з запалими очима, довгих тонких пальців, що граціозно тримали підроблені екскременти. Бержер часто розповідав про Рембо і про "систематичне сум'яття усіх почуттів". "Коли ви зможете, проходячи майданом Згоди, побачити виразно негритянку, яка стоїть навколішках і смокче обеліск, то можете собі сказати, що здерли декорації і що ви врятовані". Бержер дав Люсьєнові "Осяяння", "Пісні Мальдо-рора" і твори маркіза де СаДа. Хлопець щиро намагався їх зрозуміти, але багато речей йому не давалися, і він був шокований, оскільки Рембо виявився педерастом. Люсьєн сказав про це Бержерові, а той лише засміявся: "Ну то й що, мій маленький друже?" Люсьєн дуже збентежився. Він зашарівся і якусь хвилину палав несамовитою ненавистю до Бержера, аж згодом, притлумивши свої почуття, підняв голову і відверто зізнався: "Я сказав дурницю". Бержер погладив його по голові: він, здавалося, був зворушений: "Ох, які в тебе великі затуманені очі,— сказав Бержер,— мов у сарни... Так, Люсьєне, ви сказали дурницю. Педерастія Рембо — це головне й геніальне збочення його чуттєвості. Саме йому ми завдячуємо прекрасними творами поета. Вірити, що є специфічні об'єкти сексуального потягу і що тими об'єктами є жінки, бо в них між ногами є стулень,— це мерзенна й добровільна помилка конформістів. Погляньте!" — Він дістав із письмового столу дюжину пожовклих фотографій і кинув їх Люсьєнові на коліна. Хлопець побачив бридких голих повій, які посміхалися беззубими ротами, розтуливши ноги, мов губи, і виставляючи між стегнами щось дуже схоже на порослий мохом язик. — "Я придбав комплект за три франки в Бу-Саада,— сказав Бержер. — Якщо ви цілуєте зад одній із таких жінок, то вважають, що ви синок із добропорядної родини і живете, як і слід юнакові. І лише тому, що це жінки, зрозуміло? Перш за все вам треба усвідомити, що геть усе може бути об'єктом сексуального потягу: швейна машинка, зонд, кінь або ж черевик. Я,— провадив він, посміхаючись,— кохаюся з мухами. Я знав морського піхотинця, який спав з качками. Він їх клав головою в шухляду, і, міцно тримаючи за лапки,— й подумати тільки! — Бержер грайливо ущипнув Люсьєна за вухо і кінчив: — Качка після цього здихала, і її з'їдали піхотинці". У Люсьєна після таких розмов паленіла голова, йому здавалося, що Бержер геній, але бувало, він прокидався серед ночі мокрий від поту, з головою, сповненою всіляких потворних і нахабних примар, і запитував себе, чи справді Бержер впливає на нього добре. "Як тяжко бути самотнім! — зітхав він, заламуючи з відчаю руки. — Як тяжко не мати нікого, хто б підказав, порадив, сказав, чи я на правильному шляху!" Якщо він іде до краю, якщо потурає собі, втішаючись сум'яттям усіх своїх почуттів, то чи не втратить він грунту під ногами, чи не втопиться? Одного дня, коли Бержер довго йому розповідав про Андре Бретона, Люсьєн промурмотів, як уві сні: "Так-то воно так, але якщо після цього я не зможу повернутися назад?" Бержер здригнувся: "Повернутися назад? Хто каже повертатися назад? Якщо ви збожеволієте, це ж чудово! Потім, як сказав Рембо, "прибудемо іншими бридкими трударями".