Дитячі роки одного підприємця - Сартр Жан-Поль

Люсьєн гидував цвіркунами, бо вони завжди немов здихали. По другий бік шляху сірувата земля, нужденна, потріскана, спускалася вниз до річки. Ніхто не бачив Люсьєна, ніхто його не чув; він скочив на рівні, і йому здалося, що його рухи не зустрічали жодного опору, зникла навіть сила тяжіння. Тепер юнак стояв під складками сірих хмар і ніби розчинився у порожнечі. "Яка тиша..." — подумав він. Це було більше, ніж тиша, це було небуття. Довкола Люсьєна розкинулися надзвичайно сумирні й лагідні поля — безлюдні, вони геть змаліли й немов тамували віддих, щоб не потривожити його. "Коли гармаш із Меца вернувся в гарнізон..." Звук згасав на його губах, як полум'я, коли бракне повітря; Люсьєн залишився сам, без тіні, без відлуння, посеред цієї скупої природи, такої ненав'язливої. Він стрепенувся і спробував відновити низку своїх думок. "Я створений для дії. Головне, в мене є сила: я можу наробити дурниць, та не зайду далеко, бо знов опаную себе". Люсьєн подумав: "Я морально здоровий". Але запнувся, скривившись від огиди, таким здалося йому безглуздим говорити про "моральне здоров'я" на цьому безлюдному шляху, всіяному кволими комахами. Спересердя Люсьєн наступив на цвіркуна, відчув під своєю підошвою пружну балабушку, а коли підняв ногу, цвіркун іще був живий, хлопець сплюнув. "Я в безвиході. Я в безвиході. Як і торік". Він згадав Вінкельмана, який називав його "ас над асами", пана Флер'є, який поводився з ним, мов із дорослим, пані Бес, яка йому казала: "І цього великого хлопця я називала "моя лялечка", тепер я не посмію більше на нього тикати, він мене лякає". Але вони були далеко, і йому здалося, ніби справжній Люсьєн зник, залишилась тільки його біла й збентежена личинка. "Хто я такий?" Кілометри й кілометри пустища, пласка порепана земля, без жодної билинки, без жодного запаху і раптом, зненацька, просто з тієї сірої кори виткнувся, мов жердина, паросток, такий химерний, що навіть не мав тіні позаду себе. "Хто я такий?" Це питання переслідувало його ще з торішніх вакацій, можна було навіть сказати, що воно очікувало на Л юсьєна на тому самому місці, де він його покинув; або, швидше, це було не питання, а стан. Люсьєн стенув плечима. "Я надто доскіпливий,— подумав він,— я надто копирсаюсь у собі".

У подальші дні Люсьєн намагався вже не копирсатися в собі: він став милуватися речами, довго споглядав підставки для яєць, круглі серветки, дерева, вітрини крамниць; лестив матері, просячи показати йому срібний посуд. Але, розглядаючи срібло, Люсьєн думав, що він ніби дивиться на срібло, а за його поглядом тремтить тоненький жвавий серпанок туману. А коли Люсьєн розмовляв із паном Флер'є, той серпанок, уже густий і пружний, що облудно мінився, породжуючи ілюзію світла, прослизав позаду уваги, якої він надавав батьковим словам; той туман — це він сам. Час од часу, дратуючись, Люсьєн припиняв слухати, обертався й пробував схопити серпанок і зазирнути йому в обличчя, але натрапляв лише на порожнечу, туман знову залишався позаду.

Жермена прийшла до пані Флер'є в сльозах: її брат захворів на бронхопневмонію. "Моя нещасна Жермена,— мовила пані Флер'є,— ви завжди казали, що він такий міцний!" Вона дала їй місяць відпустки, а замість неї найняла доньку одного робітника заводу, малу Берту Мозель, якій виповнилося сімнадцять років. Вона була невеличка, з білявими косами, закрученими довкола голови, і трохи накульгувала. Оскільки дівчина прибула із Конкарно, пані Флер'є попросила її носити чепчика з мережива: "Це буде дуже славно". З перших днів у її великих голубих очах щоразу, коли вона зустрічала Люсьєна, світилося покірливе й палке захоплення, і Люсьєн зрозумів, що вона в нього закохалася. Він із нею поводився досить вільно і не раз запитував: "Вам у нас подобається?" Зустрічаючи Берту в коридорі, Люсьєн інколи загравав із нею, ледве торкаючись її, щоб побачити, яке враження це справляло на дівчину. Вона його розчулювала, і він черпав із цього кохання неоціненну розраду; хлопець часто з хвилюванням уявляв, який образ його самого постає в Бертиній голові. "Адже я зовсім не схожий на молодих робітників, з якими вона водиться". Якось Люсьєн запросив Вінкельмана до себе, і той зизнав, що Берта досить-таки гожа. "Ти малий щасливець,— підсумував він,— бувши тобою я б за неї взявся". Але Люсьєна опосіли вагання: від неї тхнуло потом, і її чорна блузка була поточена під пахвами. Через вересневу негоду пані Флер'є пополудні поїхала автомобілем до Парижа, і Люсьєн залишився сам у своїй кімнаті. Він лежав на ліжку і почав був уже позіхати. Хлопець уявляв себе примхливою легенькою хмаринкою, завжди однаковою і завжди іншою, завжди ладною аби розтанути в повітрі. "І навіщо я існую?" Він лежав тут, перетравлював їжу, позіхав, слухав, як дощ порощить у шибки, а в його голові був той білий густий туман, який розпадається на клапті: що далі? Його буття просто ганьба, і навіть та відповідальність, яка згодом упаде на нього, аж ніяк не зможе слугувати виправданням цього буття. "Зрештою, я не просив, щоб мене народжували",— мовив він подумки. Люсьєн проймався жалем до самого себе, пригадав свої дитячі турботи, свою довгу дрімоту, і вона постала перед ним у новому світлі: в глибині душі він відчув, що життя, цей важкий і непотрібний дарунок, і далі пригнічує його, він несе його в руках, не відаючи, що народився". Але Люсьєн був надто пригнічений, щоб далі розвивати свої думки; він підвівся, запалив цигарку й спустився на кухню просити в Берти, щоб заварила чаю.

Вона не бачила, як він увійшов. Люсьєн торкнувся її плеча, і Берта різко відсахнулася. "Я вас злякав?" — запитав він. Дівчина злякано дивилася на хлопця, зіпершись руками на стіл, її груди високо здіймалися; зрештою вона всміхнулася і сказала: "Я не думала, що тут хтось є". Люсьєн поблажливо всміхнувся до неї і мовив: "Чи не були б ви такі ласкаві заварити мені чаю?" —

"Зараз, пане Люсьєне",— відповіло дівча й подалося до кухонної плити: присутність хлопця, здавалося, її обтяжувала, та й Люсьєн почувався непевно, стоячи за крок від дверей. "Ну,— запитав він по-батьківському,— вам подобається в нас?" Берта повернулася до нього спиною і налила з-під крана в каструлю води, дзюркіт заглушив її відповідь. Люсьєн хвильку зачекав, і коли вона поставила каструлю на газ, знову запитав: "Ви вже курите?" — "Інколи",— відповіло дівча недовірливо. Він одкрив свою пачку "Кравени" й простягнув їй. Люсьєн був невдоволений, йому здавалося, що він скомпрометував себе; не варто було давати їй цигарку. "Ви хочете... щоб я закурила?" — мовила Берта здивовано. "Чом би й ні?" — "Пані мене сваритиме". Люсьєнові стало неприємно від своєї співучасті. Він засміявся і відповів: "А ми їй не скажемо". Берта, беручи пальцями за кінчик цигарку і встромляючи її до рота,почервоніла. "Пропонувати їй вогонь чи ні? Мабуть, це зайве". Люсьєн запитав її: "Ну то що, закурите?" Дівчина його дратувала, вона стояла непорушно, її червоні й покірні руки задерев'яніли, губи, округлені довкола цигарки нагадували куряче гузно можна було подумати, що вона встромила в рота термометр. Нарешті, взявші' з бляшанки сірника, Берта чиркнула ним, кілька разів затягнулася, кліпаючі' очима, й промовила: "Це приємно", потім хутко витягла цигарку з рота і невправно затисла між пальцями. "Новонароджена жертва",— подумав Люсьєн. Мало-помалу дівчина трохи відтанула, коли він її запитав, чи любить вона свою Бретань, Берта стала розповідати про різні види бретонських чепчиків і навіть заспівала тихим і фальшивим голосом пісеньку з містечка Роспордена. Люсьєн її мило передражнив, але дівчина не зрозуміла жарту й розгублено втупилася в нього, цієї миті вона була схожа на кролика. Хлопець сидів на дзиґлику й почувався абсолютно спокійно. "Таж сядьте",— запросив він її. "О ні, пане Люсьєне, при вас я не можу собі дозволити". Він схопив її під пахви і всадовив собі на коліна. "Ну, як?" — запитав хлопець. Дівчина піддалася, мурмочучи: "На ваших колінах?!" — з захватом і докором водночас, кумедно вимовляючи слова, і Люсьєн з тугою подумав: "Я надто себе зв'язую. Я ніколи не повинен заходити так далеко". Він мовчав, дівчина сиділа в нього на колінах, тепла й ніжна, і Люсьєн чув, як б'ється її серце. "Вона моя,— подумав він,— я можу з нею робити що завгодно". Він її відпустив, узяв чайник і піднявся до своєї кімнати: Берта не поворухнула й пальцем, щоб його затримати. Перед тим, як випити чаю, Люсьєн помив руки пахучим материним милом, бо вони тхнули пахвами.

"Що, коли я пересплю з нею?" Подальші дні Люсьєн був цілком поглинутий цією маленькою проблемою; Берта всякчас трапляла йому на очі й дивилася на нього великими сумними очима спанієля. Мораль перемогла: Люсьєн зрозумів, наскільки це ризиковано, адже вона може завагітніти від нього, бо йому бракує досвіду (а презервативів у Феролі не купиш, оскільки його тут усі знають), крім того, він накличе великі неприємності на пана Флер'є. Хлопець дійшов думки, що згодом він може втратити на заводі авторитет, якщо донька одного з його робітників почне вихвалятися, що спала з ним. "Я не маю права до неї доторкатися". Протягом останніх вересневих днів він уникав зустрічей з Бертою на самоті. "Чого ти чекаєш?" — запитав його Вінкельман. "Я не хочу цього,— відповів коротко Люсьєн,— я не люблю кохатися з покоївками". Вінкельман, який уперше почув про кохання з покоївками, легенько свиснув і вмовк.

Люсьєн був дуже задоволений із себе: він повівсь як слід, і це повинно спокутувати його попередні прорахунки. "Цю квіточку можна було зірвати",— трохи з жалем говорив він подумки. Але, міркуючи далі, подумав: "Я майже нею володів: вона віддавалася, але я її не захотів". І відтепер він уважав, що вже пізнав жінку. Це маленьке вдоволення тішило його кілька днів, а потім теж розвіялося в тумані. На початку жовтня він знову почувався таким же пригніченим, як і торік на початку навчального року.

Берліак не повернувся, і ніхто нічого про нього не знав. Люсьєн побачив чимало незнайомих облич: його сусід праворуч, якого звали Леморданом, провчився рік у математичній школі в Пуатьє. Він був старший за Люсьєна, а його чорні вусики надавали йому вигляду справжнього чоловіка.