Дитячі роки одного підприємця - Сартр Жан-Поль

Проте ж кажуть, ніби ті люди якісь незвичайні і зразу бачать собі подібних, у них наче є шосте чуття. Люсьєн довго дивився на сержанта, який регулював рух перед Ієнським мостом. "Що цей поліцейський може в мені збудити? Він глянув на сині штани регулювальника й уявив його м'язисті волохаті стегна: "Невже це може на мене вплинути?" Хлопець з полегкістю зітхнув, ніби гора з плеч упала. "Це ще не дуже серйозно,— подумав він,— я ще можу себе порятувати. Він надужив мое. сум'яття, але я не справжній педераст". Люсьєн знову почав придивлятися до всіх чоловіків, які йому траплялися, і щоразу результат був негативний. "Ух — подумав він,— ну й спекотно ж!" Це була пересторога, і не більше. Не треба лише знову починати, бо погана звичка швидко захоплює, крім того, слід негайно лікуватися від комплексів. Люсьєн вирішив проконсультуватися в одного фахівця з психоаналізу, нічого не кажучи батькам. Потім він заведе коханку і стане чоловіком, як і всі.

Хлопець почав уже заспокоюватись, коли зненацька згадав про Бержера: зараз він десь у Парижі, пишається собою, перебираючи цілу низку спогадів. "Він пізнав моє тіло, губи, він мені сказав: "У тебе такий запах, якого я ніколи не забуду"; він похвалятиметься перед своїми друзями: "Я його мав", ніби я вже дівчина. Можливо, саме цієї миті він розповідає про проведені ночі... — Люсьєнове серце завмерло,— Берліакові! Якщо він це зробить, я його вб'ю. Берліак мене ненавидить, він розплеще новину всьому класові, мовляв, я загижений, друзі не подаватимуть мені руки. Я запевнятиму, що це неправда, я поскаржуся, скажу, що він мене зґвалтував!" Люсьєн скількимога ненавидів Берліака; якби не він, якби не заплямоване незмивною ганьбою сумління, все б можна було залагодити, ніхто б ні про що не дізнався, Люсьєн, зрештою, сам би забув про все. "Якби я міг нагло померти! Боже мій, прошу Тебе, вчини так, щоб я помер цеї ночі, аби ніхто нікому нічого не сказав! Господи, зроби так, щоб цей випадок було поховано навіки. Ти не повинен допустити, щоб я став педерастом! Хай там як, я в руках у Бержера,— подумав Люсьєн із люттю. — Мені треба негайно повернутися до нього і зробити все, що він забажає, сказати, що мені це до вподоби, інакше я пропав!" Люсьєн ступив кілька кроків і для обачності додав: "Господи, зроби, щоб Берліак помер також".

Люсьєн не наважувався ще раз прийти до Бержера. Протягом наступних тижнів він на кожному кроці боявся його зустріти, а працюючи у своїй кімнаті, здригався від дзвінків, уночі його опосідали жахіття; Бержер ґвалтував його посеред двору ліцею святого Людовіка, всі учні дивились і реготали. Але Бержер не зробив жодної спроби знову зустрітися з ним, мовчав і не показувався. "Йом потрібно лише моє тіло",— подумав Люсьєн розгнівано. Берліак теж зник, а Гюїгар, який інколи відвідував по неділях уроки разом із ним, стверджував, що той покинув Париж через нервову депресію. Люсьєн потроху заспокоївся: його подорож до Руана здавалася йому похмурим і гротескним сном, що не мав із ІІИМ, теперішнім, жодного зв'язку, він забув майже всі її подробиці, зберігся лише спогад про нудотний запах плоті й одеколону та відчуття нестерпної досади. Пан Флер'є не раз питав, що сталося з Л юсьєновим другом Бержером: "Треба буде запросити його до Фероля, щоб якось віддячити". — "Він поїхав до Нью-Йорка",— врешті відповів Люсьєн. Хлопець багато разів ходив кататися на Марну з Гюїгаром та його сестрою, а Гюїгар навчав його танців. "Я прокидаюся,— думав Люсьєн,— я відроджуюсь". Але ще досить часто він відчував, ніби щось давить йому на плечі, мов мішок: його комплекси. Він запитував себе, чи не з'їздити йому до Фрейда у Відень: "Я поїхав би без грошей, ішов би пішки, якщо треба, і сказав би йому: я не маю ані гроша, але я рідкісний випадок". Пополудні теплого червневого дня він зустрів на бульварі Сен-Мішель Бабуена, свого колишнього вчителя філософії. "Флер'є,— запитав Бабуен,— ви підготувалися до вступу в Центральну школу?" — "Так, пане",— відповів Люсьєн. "Вам би слід,— провадив Бабуен,— братися до літературних студій. Адже у вас були успіхи у філософії". — "Я й далі нею цікавлюся,— мовив Люсьєн. — От прочитав цього року Фрейда. До речі,— додав він, наважившись,— я все хотів вас запитати, пане: що ви думаєте про психоаналіз?" Бабуен засміявся. "Це мода,— відповів він,— яка минеться. Все, що є найкращого у Фрейда, ви знайдете вже у Платона. Зрештою,— додав він категоричним тоном,— скажу вам, що я не копирсаюсь у таких дурницях. Ви краще почитали б Спінозу". Люсьєн відчув величезну полегкість, ніби позбувся важезної ноші, і насвистував, повертаючись пішки додому. "Це був кошмар,— подумав він,— але від нього не залишилося й сліду!" Цього дня сонце було яскраве й палюче, проте Люсьєн підняв голову і глянув на нього широко відкритими очима: адже сонце світить для всіх людей і Люсьєн мав право дивитися йому просто в обличчя, він уже порятований! "Дурниці,— думав хлопець,— звичайнісінькі дурниці! Я мало не збожеволів, але тепер усе позаду". Щоправда, він завжди чинив певний опір: Бержер збив його з пантелику своїми розумуваннями, але Люсьєн, приміром, добре відчував, що педерастія Рембо — це нечестя, а коли той слимак Берліак захотів його примусити курити гашиш, Люсьєн просто заткнув йому пельку. "Я мало не пропав,— думав він,— але мене захистило моє моральне здоров'я!" За вечерею хлопець із симпатією дивився на свого батька. Пан Флер'є був плечистий, рухався важко й повільно, по-селянськи, в ньому відчувалася порода, його сірі металево-холодні очі були справжніми очима хазяїна. "Я схожий на нього",— подумав Люсьєн. Він пам'ятав, що всі в роду Флер'є, з діда-прадіда, були власниками підприємств упродовж чотирьох поколінь. "Так, наш рід процвітає!" — І він з гордістю подумав про моральне здоров'я родини Флер'є.

Люсьєн цього року не вступав до Центральної школи, і Флер'є дуже рано поїхали до Фероля. Він надзвичайно тішився можливістю знову побачити свій дім, завод, маленьке тихе містечко. Це був зовсім інший світ, і хлопець вирішив уставати рано-вранці і робити великі прогулянки околицями містечка. "Я хочу,— сказав він батькові,— наповнити свої легені чистим повітрям і запастися здоров'ям на майбутній рік, коли мені доведеться добряче напружитися". Він ходив із матір'ю до Буффардьє і до Бессе, і всі помітили, що хлопець став дорослим, ррзумним і серйозним. Гебрар і Вінкельман, які вивчали в Парижі право, приїхали до Фероля на вакації. Люсьєн часто гуляв з ними, і вони згадували свої витівки з абатом Жакемором, чудові прогулянки на велосипедах і в три голоси співали "Гармаша з Меца". Люсьєн зразу оцінив грубу відвертість і а надійність своїх давніх друзів і пошкодував, що раніше нехтував їх. Він признався Гебрарові, що зовсім не любить Парижа, але Гебрар не міг його зрозуміти: адже батьки віддали його в науку одному абатові, і той за ним добре наглядав; Гебрар ще був під враженням од відвідин Лувру і від вечора, що провів в Опері. Люсьєн, зворушений такою простотою, почувався старшим братом Гебрара й Вінкельмана і почав переконувати себе, що не шкодує, що зазнав стількох мук: адже він там набув досвіду. Люсьєн, розповідаючи їм про Фрейда і про психоаналіз, трохи забавлявся, шокуючи їх. Вони запально критикували теорію комплексів, але їхні аргументи були наївні, і Люсьєн їх швидко розбивав, потім додав, мовляв, якщо зважити те все з погляду філософії, то можна легко спростувати теорії Фрейда. Вони були від нього в захваті, але Люсьєн удавав, ніби не помічає цього.

Пан Флер'є роз'яснив Люсьєнові, як функціонує завод. Він водив його до виробничих цехів, і хлопець довго спостерігав за працею робітників. "Коли я помру,— сказав пан Флер'є,— треба, щоб ти зміг негайно перебрати на себе керівництво заводом". — "Татусю, не говори про смерть!" — розсердився Люсьєн. Кілька днів він ходив серйозний, думаючи про відповідальність, яка рано чи пізно мала випасти на його долю. Вони довго розмовляли про завдання підприємця, і пан Флер'є довів йому, що власність це не право, а обов'язок. "А вони нас дурять класовою боротьбою,— сказав він,— вигадують, що інтереси підприємців не збігаються з інтересами робітників! Візьми мене, Люсьєне. Я дрібний підприємець, таких у Парижі називають торгашами. Однак я даю змогу жити сотні робітників з їхніми родинами. Якщо в мене добре йдуть справи, вони перші від цього мають вигоду. Але якщо я буду змушений закрити завод, вони опиняться на вулиці. Я не маю права,— мовив батько із притиском,— вести свої справи кепсько. Це те, що я називаю солідарністю класів".

Більш як три тижні все йшло добре, Люсьєн майже не згадував Бержера, пробачив йому і сподівався, що більше ніколи в своєму житті його не зустріне. Часом, перевдягаючись, юнак підходив до дзеркала й дивився на себе з подивом. "Чоловікові забаглося цього тіла",— думав він. Люсьєн повільно походжав, погладжуючи ноги, і думав: "Чоловіка збуджували ці ноги". Він торкався до своїх крижів і шкодував, що не може стати кимось іншим і пестити себе, своє власне тіло, свою шовкову шкіру. Інколи Люсьєн шкодував за своїми комплексами, що, важкі й гнітючі, обтяжували й пригинали його. Тепер усе скінчилося, Люсьєн більше не вірив у них і відчував стомливу полегкість. Цей стан був ніби й приємний, а втім, радше скидався на легке, трохи огидне розчарування, яке могло в крайньому разі видатися тугою. "Я — не пропащий,— думав він,— але це тому, що мене нічого не забруднило. А Берліак — той уже втягнувся. А тро хи нерішучості — це лише плата за невинність".

Прогулюючись, Люсьєн сідав на схилі й думав: "Я спав шість років, а потім якогось дня вилетів із свого кокона". Він увесь був сповнений натхнення й утихомирено споглядав краєвид. "Я створений для дії!" — розмірковував він. Але його думки про славу майже одразу пригасали. Він стиха мовив: "Ось почекайте трохи, тоді побачите, чого я вартий". Проказував завзято, але слова викочувалися з нього, ніби порожні черепашки. "Що це зі мною?" Підступав дивний неспокій, Люсьєн не хотів собі в цьому признаватись, надто багато болю він уже завдав йому. Хлопець подумав: "Яка тиша... земля..." Жодної живої душі, крім цвіркунів, які важко тягнули по пилюзі свої жовті з чорним черевця.