Дитячі роки одного підприємця - Сартр Жан-Поль
Люсьєнові не хотілося, щоб Буассе, Вінкельман та Костіль, які сиділи позаду нього, дивилися йому в потилицю. Люсьєн відчував свою потилицю, хоча не міг її бачити, часто навіть зовсім забував про неї. Але коли він ревно відповідав панові абату і декламував напам'ять монолог Дона Дієго, інші сиділи в нього за спиною, втупившись йому в потилицю, і могли глузувати з нього досхочу: "Яка вона, ця Жердина, худюща, шия тримається, либонь, на двох мотузках". Люсьєн намагався говорити голосніше, щоб виразити приниження Дона Дієго. Із своїм голосом він чинив, що хотів, але потилиця завжди була там, байдужа й невиразна, мов відпочиваючи, і Буассе дивився на неї. Люсьєн не зважився пересісти на інше місце, бо остання парта призначалася для ледарів, дарма що потилиця й лопатки йому постійно свербіли і він змушений був увесь час чухатися. Люсьєн вигадав нову гру: вранці, коли сам мився під душем, уже як дорослий, уявляв, що хтось дивиться на нього через замкову шпарину,— то Костіль, то дядько Буліго, то Жермена. Тоді він крутився на всі боки, щоб дати їм змогу вивчити себе як слід, а інколи повертався задом до дверей і ставав рака, щоб ліпше й кумедніше його випнути; пан Буффардьє підкрадався до нього навшпиньки, аби уткнути йому клізму. Одного разу, коли він сидів у вбиральні, то почув якесь шарудіння: це Гертруда натирала мебльовим воском коридорний буфет. Серце в нього ледь не зупинилося, він обережно прочинив двері і вийшов, штани з'їхали на закаблуки, а сорочка обкрутилася довкола стану. Він змушений був стрибати, щоб рухатися вперед, не втрачаючи рівноваги. Жермена лагідно глянула на нього. "Ви що, біжите в мішку?" — спитала вона. Люсьєн розгнівано підтягнув штани й чкурнув до свого ліжка. Пані Флер'є була засмучена, вона часто казала своєму чоловікові: "Маленьким він був такий привабливий, а тепер, поглянь, який незграбний; як шкода!" Пан Флер'є кидав на Люсьєна неуважний погляд і відповідав: "Це такий вік!" Люсьєн не знав, що діяти з своїм тілом, хоч за що б він брався, йому завжди здавалося, що тіло відразу починало існувати з усіх сторін водночас, незалежно від його волі. Люсьєн потішався, уявляючи себе невидимим, потім узяв за звичай підглядати у замкову шпарину, щоб помститися за себе і побачити, яке тіло в інших людей, коли на них ніхто не дивиться. Він підгледів, як його мати підмивалася. Вона із сонним виглядом сиділа на біде і, певно, зовсім забула про своє тіло і навіть про обличчя, бо думала, що ніхто її не бачить. Одна лише губка шурувала туди-сюди по цьому покинутому тілі; в матері були ліниві рухи, і здавалося, що губка зараз замре на півдорозі. Мати натерла губку шматочком мила, і її рука щезла між ногами. Обличчя в неї було спокійне, майже сумне, очевидно, вона думала про щось інше — про Люсьєнове навчання або про пана Пуанкаре. І весь цей час вона була просто великою рожевою масою, обважнілим тілом, яке опустилося на фаянсовий біде. Іншого разу Люсьєн, знявши черевики, видерся на мансарду і підглядав за Жерменою. Вона була в довгій зеленій льолі, яка спадала їй до п'ят, і розчісувалася перед маленьким круглим люстерком, лагідно всміхаючись до свого відображення. На Люсьєна напав божевільний сміх, і він змушений був швидко спуститись. Після цього хлопець перед дзеркалом у вітальні посміхавсь і навіть кривлявся, а потім його заполонив моторошний страх.
Скінчилося тим, що Люсьєн зовсім заснув, але ніхто цього не помітив, окрім пані Коффен, яка називала його своїм сплячим красенем; велика повітряна булька, якої він не міг ні ковтнути, ні виплюнути, завжди змушувала його тримати рота трохи розтуленим, це було його позіханням; коли був сам, булька виростала, ніжно пестячи йому піднебіння і язик; рот розтулявся щонайширше і по щоках текли сльози, це були дуже приємні хвилини. Люсьєн не вдавався більше до ігор, коли залишався у вбиральні, зате уподобав часто чхати, це його збуджувало, і якусь хвильку потому він розглядався довкола веселим поглядом, а відтак знову впадав у сплячку. Люсьєн навчився розпізнавати всілякі сни: взимку хлопець сідав перед каміном і витягував голову до вогню; коли вона ставала добре розпашілою, підрум'яненою, то відразу ж порожніла; він називав це "заснути через голову". У неділю вранці, навпаки, засинав через ноги: ставав у ванну і повільно опускався, а сон, хлюпочу чи, здіймався вздовж його ніг і боків. Над водою, що вкривала сонне тіло, геть-чисто біле й роздуте, мов варена курка, здіймалася невелика біла голівка, набита вченими словами, Tempi urn, Templi, Templo1, землетрус, іконоборці. У класі сон являвся білий, подірявлений проблисками: "Що, ви хочете, щоб він постав супроти трьох?" Перший — Люсьєн Флер'є. "Що таке третій стан? Ніщо". Перший — Люсьєн Флер'є, другий Вінкельман. Пеллеро був перший з алгебри; він мав лиш одне яєчко, друге не опустилося; йому платили два су, щоб побачити, і десять, щоб помацати. Люсьєн дав десять су, нерішуче простягнув руку і, не торкнувшись, пішов, але потім дуже страждав і був збуджений більше години. Він знав гірше геологію, ніж історію, першим був Вінкельман, другим Флер'є. В неділю він катався на велосипеді з Костілем і Вінкельманом. Велосипеди котилися по м'якому поросі серед рудих випалених сонцем ланів; ноги в Люсьєна були невтомні й м'язисті, але дрімливий запах доріг паморочив йому голову, він згинався над кермом, очі йому червоніли і мало не заплющувались. Хлопець тричі підряд завоював перше місце. Його нагородили книгами "Фабіола, або Катакомбна церква", "Геній християнства" і "Життя Кардинала Лавіжері". Костіль, повернувшись із літніх вакацій, вивчив весь "De profundis marpioni-bus"2 та "Гармаша з Меца". Люсьєн вирішив переплюнути його й простудіював у батьковому медичному Лярусі статтю "Матка", а тоді розводився перед хлопцями про жіночу анатомію, навіть малював на дошці, та Костіль заявив, що це гидко; але після цього вони не могли більше чути про труби, щоб не залитися сміхом, і Люсьєн не без утіхи думав, що в усій Франції не знайдеться учня другого класу, а, можливо, й третього, який би так знався, як він, на жіночих органах.
Переїзд до Парижа подіяв на хлопця, як спалах магнію. Люсьєн не міг спокійно заснути після кіно, автомобілів, вулиць. Він уже відрізняв "вуазена" від "пакарда", "іспано-сюїза" від "роллс-ройса" і говорив при нагоді про розкішні лімузини; вже більше року хлопець носив довгі штани. Щоб винагородити сина за успіхи в навчанні, батько послав його до Англії; Люсьєн милувався на луги, залиті водою, і на білі стрімчаки, боксував із Джоном Латімером і вивчив оуег-arm-stroke3, але одного ранку цін прокинувся млявий, знову все почалося спочатку; до Парижа він вернувся геть сонний. Клас початкової математики в ліцеї Кондорсе налічував тридцять сім учнів. Восьмеро з них запевняли, ніби вже знають, що таке жінка, й обзивали інших святенниками. Ці розумаки зневажали Люсьєна до першого листопада, але у Свято Всіх Святих Люсьєн пішов прогулятися з Гаррі, наймудрішим із тих мудрагелів, і ніби ненароком виявив свої анатомічні знання, такі переконливі, що Гаррі був просто ошелешений. Люсьєна не взяли до гурту розумак,— батьки не дозволяли йому гуляти ввечері,— проте він дорівнявся до них авторитетом.
1 Храм, храму, храмові (лат.).
'"З кишень мандавошкових" (лат.) — пародія на молитву "Oeprufundis".
По четвергах тітка Берта приходила з Pipi снідати на вулицю Рейнуар. Вона стала огрядною, сумною і весь час зітхала, але її шкіра й далі була дуже ніжна і біла, тому Люсьєнові кортіло побачити її зовсім голою. Він мріяв про таке ввечері в ліжку; це станеться якогось зимового вечора в Булонському лісі, її знайдуть голою в кущах із схрещеними на грудях руками, з сиротами на шкірі. Він уявляв, як якийсь підсліпкуватий перехожий, торкнувши її кінцем свого ціпка, скаже: "Що воно таке?" Люсьєн із своїм кузеном погано розуміли один одного: Pipi став гарним юнаком, надміру елегантним, він вивчав філософію в ліцеї Лаканаля й нічогісінько не тямив у математиці. Люсьєн не міг утриматися від думки, що Pipi ще сім років тому був накладав повні штани і, йдучи перевальцем, ніби качур, безневинно дивився на свою матір, промовляючи: "Та ні, мамо, це не я зробив, слово честі". Люсьєн відчував якусь відразу, коли торкався руки Pipi, дарма що поводився з ним дуже ввічливо і пояснював йому математичні задачі, великих зусиль коштувало йому притлумити своє роздратування, бо Pipi був не досить тямущий. Але Люсьєн ніколи не втрачав самовладання, завжди зберігав поважний і спокійний тон. Пані Флер'є завважувала, що Люсьєн вельми тактовний, зате тітка Берта не виказувала йому жодної вдячності. Коли Люсьєн пропонував Pipi пояснити якусь задачу, вона, трохи зашарівшись, починала соватись на стільці і говорила: "Та ні, ти дуже милий, мій маленький Люсьєне, Pipi вже великий хлопець. Він може й сам, якщо захоче вирішити задачу; не треба його привчати покладатися на інших". Одного вечора пані Флер'є різко сказала синові: "Ти, може, думаєш, Pipi тобі вдячний за те, що ти йому робив? Ще б пак, годі ілюзій, мій маленький хлопчику: він вважає, що ти гнеш кирпу, мені тітка про це сказала". Вона говорила своїм мелодійним голосом, зберігаючи на обличчі смиренний вираз, проте Люсьєн бачив — вона мало не скаженіла від гніву. Він був трохи заінтригований, але не знайшов, що відповісти. Наступні дні у хлопця було чимало роботи, тож уся ця історія вивітрилася в нього з голови.
У неділю вранці він раптом відклав ручку, якою писав, і запитав себе: "Невже я хизуюся?" Була одинадцята година, Люсьєн, сидячи за столом, роздивлявся рожеві фігурки на кретонових шпалерах; лівою щокою він відчував легке тепло першого квітневого сонця, правою густе важке тепло від радіатора. "Невже я хизуюся?" Відповіді він не знаходив. Люсьєн спочатку спробував пригадати свою останню розмову з Pipi і безсторонньо оцінити власну поведінку. Він схилився над Pipi і, посміхаючись, сказав: "Розумієш? Якщо нічого не тямиш, друже Pipi, то так і скажи,— почнемо знову". Трохи згодом він дав хука, розводячись про делікатні речі і, сказавши весело: "В пору для мене". Це був батьків вислів, який дуже подобався Люсьєнові.
