Дитячі роки одного підприємця - Сартр Жан-Поль
"Ти мене тої ж миті розбудиш,— сказав Люёъон,— щоб перевірити, чи я все пригадаю, що робив". Увечері Люсьєн, який ніякеє міг заснути, почув пронизливе хропіння і став будити Pipi. "Занзібар!" — вигукнув Pipi. "Прокинься, Pipi, ти ж мусиш стежити, як я вставатиму". "Облиш мене, я хочу спати",— промимрив Pipi сонним голосом. Люсьєн почав його торсати й щипати, запустивши руку під сорочку; Pipi хвицьнув ногами, прокинувся й лежав із розплющеними очима, безтямно посміхаючись. Люсьєн згадав про велосипед, якого тато обіцяв йому купити, почувся гудок локомотива, а потім одразу ввійшла служниця й смикнула за ковдру: була восьма ранку. Люсьєн ніколи не знав, що робив уночі. Це знав лише Господь Бог, тільки він, Господь Бог, був усевидючий. Люсьєн опустився на коліна для молитви, намагаючись бути поважним, щоб мама його в кінці служби похвалила, але Господа Бога він ненавидів: Господь Бог більше знав про Люсьєна, ніж Люсьєн сам про себе. Він відав, що хлопець не любив ні мами, ні тата, що він лише прикидався слухняним, а вечорами в ліжку грався своїм пісюном. На щастя, Господь Бог не міг усього запам'ятати, бо в нього стільки таких хлопчаків на світі! Коли Люсьєн, вдаряючи себе по лобі, приказував: "Сніданок", Господь Бог одразу ж забував те, що бачив. Люсьєн намагався також переконати Господа Бога, що він справді любить свою маму. Час од часу він подумки казав: "Як я люблю свою любу маму!" В душі у нього був один потаємний куточок, який не дуже вірив у це, і Господь Бог, звичайно, бачив цей куточок. Отже, вигравав Бог. Але часом можна цілком вірити в те, що кажеш. Якщо промовляти дуже швидко й виразно: "Ой, як я люблю свою маму",— то знову бачиш мамине обличчя і відчуваєш повне розчулення, уявляєш туманно-туманно, що Господь Бог тебе бачить, а потім про це думаєш іще більше, все розпливається в ніжності, й з'являються слова, які витанцьовують у вухах: мама, мама, МАМА. Це, звичайно, тривало лише якусь мить і нагадувало те, як Люсьєн намагався втримати в рівновазі стілець на двох ніжках. Але якщо саме в цю мить сказати "Пакота", Господь Бог був би обдурений: він бачив лише Добро, і те, що він бачив, врізалося назавжди в його пам'ять. Проте, Люсьєн стомлювався від цієї гри, бо вона вимагала надто великих зусиль, а, врешті, ніколи не знаєш, чи Господь Бог програв, чи виграв. Люсьєн більше не звертав уваги на Бога. Коли він уперше причастився, пан кюре сказав, що це найслухняніший, найпобожніший хлопчик з усіх, що вивчали Катехізис. Люсьєн схоплював науку швидко і мав чіпку пам'ять, але в голові в нього було ще повно туману.
Неділя видалася сонячна. Туман уже розвіявся. Коли Люсьєн прогулювався з татом дорогою на Париж, він був зодягнений в дитячий матроський костюмчик, і якщо назустріч траплялися татові робітники, то вони кланялися татові і Люсьєнові. Тато порівнювався з ними, і вони, вітаючись, схиляли голови: "Добридень, пане Флер'є", а також "Добридень, паничу". Люсьєн дуже любив робітників, бо це були великі люди, не такі, як інші. По-перше, вони його називали паничем. А по-друге, носили кашкети і мали великі порепані руки з обламаними нігтями. Вони були відповідальні й шанобливі. Не слід було смикати за вуса дядька Буліго: тато насварив Люсьєна. Але дядько Буліго, розмовляючи з татом, скидав кашкета, а тато і Люсьєн своїх не скидали, і тато говорив грубим голосом, зверхньо й бундючно: "Ну, дядьку Буліго, чекаєте свого синочка? Коли в нього буде відпустка?" — "В кінці місяця, пане Флер'є, дякую, пане Флер'є". Дядько Буліго здавався цілком щасливим і не міг собі дозволити ляснути Люсьєна по заду, обзиваючи його жабою, як той бридкий пан Буф-фардьє. Коли Люсьєн зустрічав дядька Буліго, то розчулювався і намагався стати добросердим. Якось, повернувшись із прогулянки, тато посадив Люсьєна на коліна і пояснив йому, що таке хазяїн. Люсьєн поцікавився, як тато розмовляє з робітниками на заводі, і тато йому показав, як він це робить, його голос зовсім змінився, "Невже і я стану хазяїном?" — запитав Люсьєн. "Ну, звичайно, мій любий, саме задля цього я й пустив тебе в світ". — "І кому я буду наказувати?" — "Коли я помру, ти станеш хазяїном мого заводу і, керуватимещ моїми робітниками".— "Але ж вони теж повмирають". — "Та ні, ти керуватимеш їхніми дітьми, отож треба, щоб ти знав, як їх примусити шанувати й любити тебе". — "А як, тату, примусити їх мене любити?" Батько трохи подумав і відповів: "Перш за все треба, щоб ти знав кожного з них по імені". Люсьєн не на жарт замислився і, коли до них прийшов син майстра Морель і розповів, що його батькові відрізало два пальці, Люсьєн говорив з ним серйозно і чуйно, дивлячись йому просто в очі, називаючи його по імені. Мама згодом сказала, що пишається своїм маленьким сином, таким добрим і чуйним. А потім настало перемир'я, тато вечорами читав уголос газету, всі говорили про росіян, німецький уряд і про репарації, тато показував Люсьєнові на мапі країни. Люсьєн прожив найнудніший рік у своєму житті, йому більше подобалося, коли йшла війна; тепер у всіх був такий вигляд, ніби вони залишилися без діла, і сяйво, яке завжди яскріло в очах пані Коффен, згасло. У жовтні 1919 року пані Флер'є віддала Люсьєна навчатися до школи Сен-Жозефа.
У кабінеті абата Жерома було добре натоплено, Люсьєн стояв біля крісла пана абата, заклавши руки за спину, і страшенно нудьгував. "Чи скоро піде звідси мама?" Але пані Флер'є ще не збиралася додому. Вона сиділа на самому краєчку зеленого крісла, випнувши свої чималенькі груди, і дуже швидко говорила. Коли вона гнівалася й не хотіла цього виказувати, її голос ставав напрочуд мелодійним. Пан абат говорив спроквола, і слова, які він вимовляв, здавалися набагато довшими в його роті, ніж в устах інших людей, він їх ніби обсмоктував, мов льодяники, перед тим як відпустити на волю. Він розповідав мамі, що Люсьєн чемний хлопчик, увічливий і працьовитий, але абсолютно байдужий до всього, а пані Флер'є сказала, що дуже розчарована, бо гадала, що зміна середовища піде йому на користь. Вона запитала, чи він грається разом із іншими дітьми. "На жаль, ні, пані,— відповів абат. — Навіть ігри, здається, його зовсім не цікавлять. Правда, іноді він буває непогамовним і навіть шаленим, але швидко стомлюється; гадаю, йому не вистачає наполегливості". Люсьєн подумав: "Це вони про мене говорять". Він був темою розмови двох дорослих людей, так само як війна, німецький уряд чи Пуанкаре; вони повагом викладали одне одному свої міркування. Однак ця думка його навіть не потішила. У Люсьєнових вухах настирливо лунали маленькі мелодійні мамині слова, а також обсмоктані й набридливі слова пана абата, йому захотілося плакати. На щастя, пролунав дзвоник і його відпустили. Але на уроці географії він почувався дуже втомленим і попросився в абата Жанена в убиральню, щоб трохи розвіятися.
Прохолода, самотність і приємний запах з нужника заспокоїли Люсьєна. Для годиться він присів навпочіпки, проте справляти нужди йому не хотілося; потім підвів голову і почав читати написи, якими рясніли двері. Синім олівцем було виведено: "Барато кнопка". Люсьєн усміхнувся: справді, Барато був дуже малий, як кнопка, хоча й казали, що він може ще трішки підрости, але хтозна, бо його батько був майже карлик. Цікаво, чи Барато читав цей напис,— мабуть, ні, інакше стер би його. Барато, певно, слинив би пальця й тер літери доти, доки вони зовсім не щезли б. Люсьєн трохи розважився, уявляючи, як Барато прийде до нужника о четвертій годині, як спускатиме свої коротенькі велюрові штанці і прочитає: "Барато кнопка". Можливо, Барато ніколи не замислювався над тим, що він невеликого зросту. Люсьєн твердо вирішив із завтрашнього ранку називати його кнопкою. Він підвівся і прочитав на стіні праворуч інший напис, зроблений тим же синім олівцем: "Люсьєн Флер'є жердина". Він ретельно витер напис і повернувся до класу. "А й справді,— подумав він, дивлячись на своїх друзів, вони набагато менші, ніж я". І хлопець відчув себе якось незатишно. "Жердина". Після уроків він сидів за своїм маленьким столиком з екзотичного дерева. Жермена поралася на кухні, мами ще не було вдома. Він узяв чистий аркуш і написав "Жердина", виводячи кожну літеру. Але це слово видалось йому надто звичним і не збудило в ньому жодних емоцій. Він погукав: "Жермено, я б хотів, щоб ви написали на цьому аркуші: "Люсьєн Флер'є жердина". "Чи ви збожеволіли, пане Люсьєн?" Хлопець обхопив її шию руками. "Жермено, моя маленька Жермено, будь ласка!" Жермена засміялася і витерла свої масні руки об фартух. Коли вона писала, він намагався не дивитися на неї, потім відніс аркуш до своєї кімнати і довго його розглядав. Почерк у Жермени був кострубатий, Люсьєнові мов причувся сухий голос, що йому нашіптував на вухо:
"Жердина". Він подумав: "Я таки великий". І раптом відчув страшенний сором: такий великий, як Барато малий, а всі сміються з нього позаочі. Здавалося, ніби його хто зурочив: досі для нього було природним дивитися на своїх друзів згори, а тепер він відчув, що його прирекли бути великим до самої смерті. Ввечері він запитав у свого батька, чи можна стати меншим, якби цього захотіти з усіх сил. Пан Флер'є відповів, що ні, всі в родині Флер'є були великі й дужі і Люсьєн ще виросте. Хлопець був у розпачі. Коли мати вклала його спати, він підвівся й пішов поглянути на себе в люстро. "Я великий". Але виглядав Люсьєн досить добре, його зріст не впадав у вічі, він не видавався ні великим, ні малим. Хлопець трохи підсмикнув льолю і подивився на свої ноги; тоді уявив, як Костіль каже Ебрарові: "Поглянь лишень, у нього не ноги, а жердини", і це його дуже розсмішило. Люсьєнові стало холодно, аж затрусило, і хтось сказав: "У жердини сироти на шкірі!" Люсьєн ще вище підсмикнув поділ своєї льолі, і всі побачили пуп та все його причандалля, а тоді він побіг до свого ліжка й шаснув під ковдру. Коли засунув руку під сорочку, то уявив, що Костіль його бачить і каже: "Погляньте-но, що вона робить, та Жердина!" Люсьєн неспокійно завовтузився і, важко дихаючи, повернувся в ліжку: "Жердина! Жердина!",— доки відчув під своїми пальцями довге гостре свербіння.
У подальші дні йому все кортіло попросити в пана абата дозволу пересісти на задню парту.
