Нарцис і Гольдмунд - Гессе Герман

І все ж таки — як добре порадив цей вічно поглинутий роздумами мрійник, і справді, як добре, здавалося, він знав Ґольдмунда!

Під кінець, коли його ще раз запитали про сьогоднішні події, Нарцис сказав: "Такого сильного потрясіння, якого нині зазнав Ґольдмунд, я не домагався. Я йому нагадав про те, що він сам себе не знає, що він забув своє дитинство і свою матір. Якесь із моїх слів мало його вразити і проникнути в темряву, проти якої я вже давно боровся. Він був ніби збитий з пантелику, дивився на мене так, ніби вже й не знає ні мене, ні себе самого. Я часто казав йому, що він спить, що він не прокинувся цілком і повністю. А тепер він збудився, я в цьому не сумніваюся".

Його відпустили, без догани, але тимчасово заборонили відвідувати хворого.

Тим часом отець Ансельм наказав покласти хворого в ліжко і сидів біля нього. Йому здавалося, що повертати Ґольдмунда до притомності сильнодійними засобами недоцільно. Юнак мав дуже вже поганий вигляд. Старий із добрим зморшкуватим обличчям приязно дивився на хлопця. Наразі він спробував у нього пульс і послухав його серце. Звичайно, думав він, хлопчисько з'їв щось не те, що треба, жменьку кислиць чи ще щось таке немудре, ми це вже проходили. Язика побачити він не міг. Ґольдмунд йому дуже подобався, але його друга, цього не по літах дозрілого, занадто молодого вчителя, він терпіти не міг. І на от, маєш тобі. Ну та ясно, що Нарцис був причетний до цієї дурної історії. І навіщо треба було такому жвавому, яснооокому юнакові, такій милій дитині природи зв'язатися з цим чванливим ученим, цим марнославним грамотієм, якому його грека була важливіша за все, що є на світі живого!

Коли через тривалий час двері відчинилися й увійшов абат, отець усе ще сидів і пильно вдивлявся в обличчя непритомного. Яке ж то було миле, юне, незлобиве обличчя, і от хтось сидить біля нього, хоче допомогти і, ймовірно, не зможе цього зробити. Звичайно, що причиною могли бути кольки, він призначить гаряче вино, ще, може, ревінь. Та чим довше він вдивлявся у бліде, аж позеленіле, перекошене обличчя, тим більше його підозри схилялися до іншої причини, значно тривожнішої. В отця Ансельма був досвід. Протягом свого довгого життя він надивився на шаленців. Він вагався висловити підозру навіть собі самому. Він почекає й спостерігатиме. Але ж, подумав він розгнівано, якщо цього юнака справді було зачаровано, то винного не треба буде шукати дуже далеко і йому буде непереливки.

Абат підійшов ближче, оглянув хворого, обережно підняв йому догори одну повіку.

— Можна його розбудити? — запитав він.

— Я би ще почекав. Серце здорове. Ми не можемо нікого допускати до нього.

— Це небезпечно?

— Не думаю. Ніяких поранень, ніяких слідів удару чи падіння. Він непритомний, можливо, це були просто кольки. При сильних болях людина втрачає свідомість. Якби це було отруєння, він би мав гарячку. Ні, він знову прийде до тями й буде жити.

— А це не могло статися через стан його душі?

— Я не можу цього заперечувати. Хіба ми щось знаємо? Можливо, він пережив сильний переляк? Вістку про смерть? Затяту суперечку, якусь образу? Тоді б усе можна було пояснити.

— Цього ми не знаємо. Потурбуйтеся, щоб до нього нікого не впускали. Я прошу Вас залишатися з ним, поки він не прийде до тями. Якщо йому стане гірше, то покличте мене, навіть серед ночі.

Перед тим як піти старий чоловік ще раз нахилився над хворим; він подумав про його батька і про день, копи до нього привели цього вродливого, веселого хлопця з білявим волоссям, і як вони всі відразу його полюбили. І йому було приємно бачити його тут, у монастирі. Проте Нарцис мав рацію: хлопець нічим не нагадував свого батька! Ох, як же багато всюди клопоту, якими ж невідповідними є наші вчинки! Може, він щось прогавив у цьому бідному хлопцеві? Чи мав він доброго духівника? Хіба було добре, що в монастирі в справах цього учня не розбирався ніхто, крім Нарциса? Хіба міг йому допомогти той, хто ще сам був послушником, сам не був ані братом, ані свячень не прийняв, і в усіх думках та поглядах якого було щось таке неприємно зверхнє. Одному Богові відомо, може, й Нарцисом уже віддавна піклувалися неправильно? Одному Богові відомо, чи він за маскою послуху не ховав чогось лихого, може, він був язичником? І за все, чим ці обидва юнаки могли колись стати, за все він був відповідальним.

Коли Ґольдмунд прийшов до себе, було темно. Він відчував, що в голові в нього порожньо і йому паморочиться. Відчував, що лежить у ліжку і не знав, де він; він про те не думав, йому було байдуже. Де ж він побував? Звідки прийшов, що то була за чужа йому країна пережитого? Він десь побував, дуже-дуже далеко, щось бачив, щось надзвичайне, чудове, жахливе і незабутнє — і все-таки забув його. Що ж це перед ним там виникло, таке велике, болісне, блаженне, і потім знову зникло?

Ґольдмунд уважно вслухався в себе, туди, де сьогодні щось прорвалося, щось трапилося — що це було? Потворні клубки образів перекочувалися перед ним, він бачив собачі голови, три собачі голови, і вдихав запах троянд. О, як йому було боляче! Він заплющив очі. О, як жахливо боляче йому було! Він знову заснув.

Він прокинувся знову, і коли ще швидкоплинний світ снів тільки зникав, він щось побачив, знову відшукав образ і здригнувся, ніби у стані якоїсь болісної насолоди. Він бачив, він знову став зрячим. Він бачив Її. Він бачив Велику, Променисту, з повними квітучими вустами, із сяючим волоссям. Він бачив свою матір. Одночасно йому здавалося, що він чує чийсь голос: "Ти забув своє дитинство". Чий же це був голос? Він прислухався, замислився і пригадав. Це був Нарцис. Нарцис? І за одну мить, одним різким поштовхом все знову повернулося: він пригадав собі, він знав. О мати, мати! Гори уламків, моря забуття зникли, пропали; королівськими, світло-синіми очима втрачена знову дивилася на нього, ота невимовно кохана.

Отець Ансельм був задрімав у кріслі поруч ліжка і тепер прокинувся. Він почув, як хворий заворушився, почув, як він дихає. Він обережно підвівся.

— Хтось тут є? — запитав Ґольдмунд.

— Це я, не турбуйся. Я засвічу.

Він приніс підвісний ліхтар, світло падало на його приязне, вкрите зморшками обличчя.

— Я що, хворий? — запитав юнак.

— Ти знепритомнів, сину мій. Дай мені свою руку, подивимося на твій пульс. Як ти себе почуваєш?

— Добре. Дякую Вам, отче Ансельме. Ви дуже добрі. Мені більше нічого не треба, я просто втомлений.

— Ну та звісно, що втомлений. Незабаром ти знову заснеш. Перед тим зроби ковток гарячого вина, воно ось тут напоготові. Ми разом вип'ємо до дна келих, мій хлопче, за справжню дружбу.

Він дбайливо тримав під рукою невеликий глечик із гарячим вином, поставивши його в посудину з гарячою водою.

— Отже, ми обоє трохи поспали,— засміявся лікар.— Ти можеш подумати: гарний той медбрат, який не може бути весь час бадьорим. Ну так, усі ми люди. А тепер вип'ємо ще цього чудо-напою, хлопчику мій, немає нічого кращого вночі, ніж така маленька пиятика. Тож на здоров'я!

Ґольдмунд засміявся, цокнувся і покуштував. Тепле вино було приправлене корицею та гвоздикою і підсолоджене, такого він ще ніколи не пив. Йому спало на думку, що він одного разу вже був хворий, тоді ним заопікувався Нарцис. А тепер оце отець Ансельм був люб'язним із ним. Йому дуже подобалося, було дуже приємно, було чудово лежати отак при світлі ліхтаря й серед ночі зі старим отцем пити солодке тепле вино.

— Тебе болить живіт? — запитав старий.

— Ні.

— Так, а я думав, що у тебе кольки, Ґольдмунде. Отож це не має із ними нічого спільного. Покажи-но язика. Ну от; добре, ваш старий Ансельм знову нічого не знав. Завтра ти гарнесенько лежатимеш у ліжку, я прийду й огляну тебе. Вино вже випив? От так добре, тобі від нього повинно стати добре. Дай-но глянути, чи там ще є трохи. Буде ще по півкелиха кожному, якщо поділимо по-справедливому. Ти нас усіх перелякав, Ґольдмунде! Лежиш там у кружґанку, ніби труп дитини якийсь! Тебе справді не болить живіт?

Вони засміялися й порівну поділили решту вина для хворих, отець жартував, і Ґольдмунд вдячно й розвеселіло поглядав на нього. Очі його знову посвітлішали. Потім старий пішов прилягти.

Ґольдмунд ще якийсь час не засинав, образи знову повільно піднялися в нього ізсередини назовні, знову спалахнули слова його товариша і ще раз з'явилася у його душі білява промениста жінка, його мати; неначе подув теплого і чистого повітря, її образ пройшов через нього, немов хмарка, хмарка життя, тепла, ніжності і такого хвилюючого поклику. О, мати! О, як так могло статися, що він її забув!

Розділ п'ятий

Забутий образ матері знову повертається до Ґольдмунда у снах. Він бачить у снах своє забуте дитинство, світ снів повністю заволодів його уявою. Ґольдмунд розповідає про це Нарцисові. Той намагається пояснити Ґольдмундові, що покликанням Ґольдмунда є не монастир. Він передбачає, що Ґольдмунд не буде монахом і що його чекає нелегке, але повне яскравих вражень життя. Друзі розмовляють про своє майбутнє. Нарцис збирається прийняти вічні обіти, а Ґольдмунд відчуває, що незабаром покине Маріябронн.

Розділ шостий

Одного дня отець Ансельм покликав Ґольдмунда до своєї аптеки, у ту чудову комірку, де дивовижно пахло цілющим зіллям. Тут Ґольмунд добре орієнтувався. Серед листків паперу отець показав йому добре збережену висохлу рослину й запитав, чи він її знає і чи може точно описати, який вона вигляд має десь у полі. Так, сказав Ґольдмунд, він може, рослина називається звіробій. Він повинен був точно описати всі її прикмети. Старий монах був задоволений і дав своєму юному другові завдання зібрати після обіду велику в'язку таких рослин, вказавши місця, де вони росли особливо рясно.

— Отримаєш за це вільний від уроків пополудень, мій любий, ти ж нічого не матимеш проти цього, та й нічого не втратиш. Наука — це не тільки ваша дурна граматика, знання природи — це теж наука.

Ґольдмунд подякував за таке любе завдання — кілька годин збирати квіти замість того, щоб сидіти у школі. Щоб його радість була зовсім повною, він випрохав у стайничого коня Блеса. Відразу після обіду Ґольдмунд вивів його зі стайні, і той бурхливо привітав його. Хлопець скочив на коня і поскакав собі задоволено назустріч теплому світлому дневі.