Нарцис і Гольдмунд - Гессе Герман

Він дав себе бездумно вести у ніч, у ліс. Він уже більше не думав навіть про залишений монастир, не думав і про Нарциса.

Мовчки вони швидко йшли у пітьмі лісом, часом по м'якому, пухнастому мохові, часом по твердих ребрах коріння, часом над ними поміж рідкими кронами дерев просвічувало небо, часом було зовсім темно; чагарі били його по обличчю, пагони ожини чіплялися за одяг. Вона добре орієнтувалася і знаходила дорогу, рідко зупинялася, рідко вагалася. Вони йшли досить довго, поки не опинилися серед рідких сосен, що стояли далеко одна від одної, ген далеко розкинулося бліде нічне небо, ліс закінчився, вкрита луками долина зустріла їх солодким запахом сіна. Вони почалапали через маленький, безшумний потічок, тут просто неба було ще тихше, ніж у лісі: не було ані шелесту чагарів, ні сполоханої серед ночі звірини, ні потріскування хмизу під ногами.

Біля великої копиці сіна Ліза зупинилася.

— Ось тут ми й зупинимося,— сказала вона.

Вони посідали у сіно, спочатку просто глибоко дихаючи і насолоджуючись відпочинком, обоє були трохи втомлені. Вони простягнулися, прислухаючись до тиші, відчуваючи, як з їхнього чола зникає волога і їхні обличчя поступово охололи. Ґольдмунд сидів навпочіпки з приємним відчуттям утоми і, граючись, зводив докупи й розводив коліна, глибоко дихаючи, він втягував у себе ніч і запах сіна і не думав ні про минуле, ні про майбутнє. Лише поволі він дав запахові й теплу коханої звабити й зачарувати його, інколи відповідаючи на погладжування її рук і, ощасливлений, відчував, як вона поступово розпашілася коло нього й підсувалася до нього все ближче і ближче. Ні, тут не потрібно було ні слів, ні думок. Він чітко відчував усе, що було важливе і прекрасне, молоду силу і просту здорову красу жіночого тіла, його теплоту і пристрасть; він також чітко відчував, що вона бажала бути коханою інакше, як першого разу, що на цей раз вона хотіла не спокушати й навчати його, а очікувала на його власну агресивність та пристрасне бажання. Він спокійно дозволив цим струменям пройти крізь себе, щасливий, він відчував беззвучний, тихо наростаючий вогонь, що палахкотів у них обох усередині і робив їхній невеликий притулок дихаючим, палаючим осереддям мовчазної ночі.

Коли Ґольдмунд нахилився над обличчям Лізи й почав у темряві цілувати її вуста, то раптом побачив, як її очі й чоло заблищали у м'якому світлі, він зачудовано придивився і помітив, як світло замерехтіло і швидко стало яскравішим. Тоді він зрозумів і обернувся: понад краєм довгої ділянки чорного лісу зійшов місяць. Він бачив, як дивовижно ковзає біле м'яке світло по її чолу і щоках, по округлій тонкій шиї, і промовив тихо й захоплено: "Яка ти гарна!"

Вона засміялася, ніби отримала подарунок, він припідняв її, обережно стягуючи з неї одяг, допоміг його скинути й оголив її, і її плечі та груди заблищали на холодному місячному світлі. Очима й вустами він захоплено йшов слідом за ніжними тінями, вдивлявся і вкривав поцілунками. Мов зачарована, вона не рухалася, з опущеним поглядом і урочистим виразом, так, ніби навіть для неї самої врода її вперше відкрилася в цю хвилю.

Розділ сьомий

Ліза покидає Ґольдмунда. Далі він мандрує сам, відходячи все далі від монастиря та блукаючи невідомими краями. В лісі його вражає й захоплює розмаїття тваринного світу, у нього з ‘являється бажання перевтілитись у лісових мешканців. Зголоднілий, він приблукав до одного бідного селянського господарства. Йому дали поїсти і переночувати на сіні за хатою господарів. Господиня крадькома приносить Ґольдмундові трохи харчів. Вони кохаються, і потім господиня йде додому.

Розділ восьмий

Довго мандрував уже Ґольдмунд, рідко ночував він двічі на тому самому місці, всюди жінки його прагнули й ощасливлювали, від сонця він засмаг, а від мандрівок та пісненького харчу добряче схуд. Багато жінок прощалися з ним зраночку та й ішли геть, не одна з них була у сльозах, а Ґольдмунд думав собі не раз: "Чому жодна з них не лишається зі мною? Чому, коли вони вже мене кохають і заради однієї любовної ночі зраджують шлюбну вірність — чому вони тут же повертаються до своїх чоловіків, хоча й бояться, що їх там переважно чекає одне лише лупцювання?" Жодна всерйоз не прохала його залишитися, жодна ніколи не попросила узяти її з собою й не була готова через любов ділити із ним радість і нужду мандрівного життя. Він, щоправда, і не просив про це жодну з них, і жодній на таке навіть не натякав; коли він запитував своє серце, то бачив, що йому була дорогою його свобода. Він не міг пригадати жодної коханки, за якою не припинив би тужити в обіймах якоїсь іншої. І все ж таки було йому дивно і трохи сумно, що кохання всюди виглядало таким швидкоплинним: і жіноче, і його власне, і що воно так само швидко могло насититись, як і розгорітися. Хіба це було добре? Хіба було так завжди і всюди? Може, то було щось у ньому самому, можливо, то він сам був так створений, що жінки, хоча його й прагнули і вважали вродливим, та не хотіли бути разом з ним інакше, як для того короткого, безсловесного зв'язку на сіні або десь серед моху? Може, справа полягала в тому, що життя його проходило в мандрах і що осілий люд відчував страх перед життям безпритульного? А може, це у ньому, у його особі вся справа, що жінки прагнули його, як гарної ляльки й тулили до себе, а потім геть усі втікали назад до своїх чоловіків, навіть якщо там на них чекали побої? Він не знав.

Вчитися в жінок він ніколи не втомлювався. І хоча його більше тягнуло до дівчат, до зовсім юних, таких, що ще не були з чоловіком й нічого не знали, у таких він міг закохатися з усією пристрастю, та, проте, до дівчат переважно було неможливо доступитися — до тих ніжно коханих, сором'язливих та добре захищених. Але й від жінок учився від дуже радо. Кожна віддавала щось взамін, якийсь жест, якийсь особливий поцілунок, якусь особливу гру, особливий спосіб віддавати себе або чинити опір. Ґольдмунд ішов на все, він був ненаситним і податливим, мов дитина, не цурався ніякої спокуси: лише в такий спосіб він і сам був таким спокусливим. Самої його вроди не вистачило б, аби притягати до нього так легко жінок; була ще власне та дитяча безпосередність, та відкритість, та допитлива невинність любовного потягу, та беззастережна готовність до всього, чого б від нього не забажала жінка. І сам того не відаючи, він із кожною коханкою був власне таким, яким вона його хотіла і яким собі вимріяла: з однією — ніжним та терплячим, з іншою — гарячим та пожадливим, раз дитинячим, як той хлопчик, що в нього це вперше, раз умілим та досвідченим. Він був готовим і до ігор, і до боротьби, до зітхань і до сміху, до сорому й до безсоромності; він жодній жінці не робив того, чого б вона не бажала, нічого, до чого вона б його сама не спонукала. Власне це й було тим, що кожна розумна жінка із почуттями дуже швидко у нього вловлювала і що робило його їй любим та коханим.

Але він учився. Від численних коханок він за короткий час навчився не лише багатьом утіхам та любощам і набрався від них досвіду. Вчився він також жінок в усій їх різноманітності бачити, відчувати, сприймати на дотик, вдихати; у нього виробився тонкий слух на будь-який вид голосу, він навчився безпомилково визначати в багатьох жінок уже за тембром їхнього голосу, на що вони здатні в коханні. Знову й знову він захоплено розглядав, якими безкінечно різноманітними могли бути жінки, як по-різному голова могла переходити в шию, як же різноманітно з-під пасмів волосся могло виділятися чоло і як по-різному могло рухатися коліно. У темряві, із заплющеними очима, пальцями, що ніжно торкалися жіночого волосся, він учився відрізняти один його вид від іншого, один вид жіночої шкіри й легенького пушку на ній від інших. Він зауважив уже дуже рано — можливо, в тому й полягає сенс його мандрів, що його тягне від однієї жінки до іншої, аби цю здатність впізнавати й розрізняти, він мав змогу вивчати та опановувати все тонше, усе багатогранніше й глибше. Можливо, це було його призначенням: пізнати жінок та кохання на тисячу ладів та у тисячах відмінностей аж до досконалості, так як ото деякі музиканти, які не на одному інструменті вміють грати, а на трьох, чотирьох чи й на багатьох. Для чого б це мото придатися, куди воно веде, Ґольдмунд не знав — лише відчував, що це його дорога. Він, може, і був здібний до латини та логіки, хоча й не мав до цього якогось особливого, дивовижного та рідкісного обдарування — проте до кохання, до ігор з жінками такий дар у нього був, тут він учився без труда, тут не забував він нічого, тут досвід нагромаджувався й ставав упорядкованим сам собою.

Якось, коли він уже рік чи й два ходив світами, примандрував Ґольдмунд до обійстя заможного рицаря, у якого було дві юні вродливі доньки. Було це ранньої осені, ночі ось-ось мали стати холодними, минулої осені та зими він уже скуштував цього і заклопотано думав про найближчі місяці: взимку мандрувати було важко. Він попрохав про їжу та нічліг. Прийняли його люб'язно, а коли рицар почув, що чужинець грамотний і знає греку, то дозволив йому пересісти від столу для прислуги до свого столу і поводився з ним майже як із рівним собі. Обидві доньки сиділи з опущеними очима, старшій було вісімнадцять, меншій заледве виповнилося шістнадцять: звали їх Лідія та Юлія.

На другий день Ґольдмунд хотів іти собі далі. Йому годі було й сподіватися, що він зуміє завоювати якусь із цих вродливих білявих панночок, а інших жінок, заради яких він би хотів залишитися, там не було. Та от рицар відвів його після сніданку вбік і відпровадив у кімнату, облаштовану для особливих справ. Скромно розповів старий юнакові про своє зал набування ученістю та книгами, він показав йому шабатурку, повну назбираних ним рукописів, показав письмовий пюпітр, що він звелів змайструвати для себе, а ще запас найкращого паперу та пергаменту. Пізніше Ґольдмунд поступово довідався, що той побожний рицар у молодості вивчав різні науки, та потім цілком і повністю віддався військовій справі й світському життю, аж поки під час важкої хвороби Божа пересторога не змусила його податися на прощу і спокутувати свої гріхи молодості. Він дійшов до Рима і навіть до Константинополя, а після повернення додому побачив, що батько вже помер, а будинок спорожнів; тоді він там осів, оженився, втратив дружину, виховав двох доньок.