Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас

Погода з самого ранку стояла по-осінньому м'яка й сонячна. Донна Марія-Пія мала годину сієсти. Я не сумнівався, що знайду Зузу в садку за будинком, куди вела посипана рінню доріжка. Посеред маленького газону цвіли жоржини та айстри. В глибині, праворуч, олеандрові кущі захисним півколом огортали лавку. Моя люба сиділа там у затінку олеандрів у сукні, схожій на ту, в якій я побачив її вперше, вільній, як вона любила, в синю смужку, з поясом з тієї ж матерії та мереживним шиттям на коротких рукавах. Вона читала книжку і, звичайно, чула мої обережні кроки, проте не відірвалась від неї й не звела на мене очей, поки я не став перед нею. Моє серце закалатало.

— О, — зойкнула вона, розтуливши губи, її чарівне обличчя кольору слонової кістки здавалося блідішим, ніж завжди. — Ви ще тут?

— Знову тут, Зузу, я вже побував у місті й потайки повернувся сюди, щоб виконати свою обіцянку.

— Дуже приємно, — сказала вона. — Пан маркіз згадав про своє зобов'язання, — нарешті! Ця лавка поступово перетворилася на якусь чекальню… — вона сказала зайве й прикусила язичка.

— Як ви могли подумати, — поквапно заперечив я, — ніби я забув про нашу домовленість, що відбулася в тій дивовижній ґалереї? Можна мені підсісти до вас? Ця лавка в кущах набагато затишніше місце, ніж всі інші, на корті наприклад. Боюся, що тепер я знову закину теніс і розучусь грати…

— Ну, у Меєрів-Новара в Арґентині, напевне, є тенісний корт.

— Можливо. Але інший. Мені важко розлучатися з Лісабоном, Зузу. Я щойно попрощався з вашим шановним батьком. Як чудово він сьогодні говорив про народні священнодійства. Вчорашня корида справила на мене, м'яко кажучи, курйозне враження.

— Я майже не дивилась на арену. Та й ваша увага не була нероздільною — як завжди. Але до справи, маркізе! Де мої dessins?[210]

— Ось, — відповів я. — Ви самі цього побажали, Зузу… Зрозумійте, це продукт моїх мрій, який творився, так би мовити, несвідомо…

Вона тримала в руках ці кілька аркушів, розглядаючи верхній. На ньому рукою закоханого було намальовано тіло Заза в різних позах. Диски сережок були подібні й пасма на вухах теж. Обличчя мало менше схожости, але що тут означало обличчя!

Я сидів так прямо, як донна Марія-Пія, до всього готовий, на все згодний, заздалегідь глибоко схвильований усім, хай би що сталося. Кров прилила їй до обличчя, заледве вона побачила власну чарівну наготу. Вона схопилася, швидко, круто, вздовж і впоперек розірвала ці шедеври й пустила тремтливі клаптики паперу за вітром. Звичайно, так і мало статися. Але от чого не повинно було трапитися і все-таки сталося, то ось що: якусь мить вона з відчайдушним виразом обличчя дивилася на шматки паперу, які впали на землю, але раптом її очі наповнилися слізьми, вона знову опустилась на лавку, обвила руками мою шию, сховала палаюче личко на моїх грудях; короткі уривчасті зітхання виривалися у неї майже нечутно, проте вони мені сказали все; в той же час — і це було найзворушливіше — маленький кулачок безперервно й ритмічно молотив по моєму плечу. Я поцілував її руку на моїй шиї, притяг до себе обличчя, вкриваючи поцілунками її губи, й вони відповіли мені, точнісінько як у моїх мріях, саме так, як я того жадав, як уявляв собі це, коли вперше побачив її, мою Зазу на площі О Русіу. І хто ж, про бігаючи очима ці рядки, не позаздрить мені за цю солодку мить? Не позаздрить тій, яка вперше спізнала любов, хоча вона й молотила мене кулачком. Але який несподіваний поворот долі! Яка мінливість щастя!

Зузу нараз відсахнулася, розімкнула наші обійми. Перед олеандрами й лавкою, перед нами, стояла її мати.

Мовчки, немов нас вдарили по губах, які щойно були в пристрасному єднанні, дивилися ми на величну пані, на її велике бліде обличчя з суворим ротом, з насупленими бровами й крилами носа, що широко роздувалися, аж погойдувались підвіски з чорного бурштину. Точніше — на неї дивився тільки я; Зузу притиснула підборіддя до грудей і посилено молотила кулачком, тепер вже по лавці, на якій ми сиділи.

Читач повірить мені, що я був менше збентежений появою матері, ніж можна було припустити. Вона постала переді мною так несподівано, ніби з'явилася на мій поклик, і до зрозумілої моєї розгублености раптом домішалася радість.

— Мадам, — чемно сказав я, підвівшись. — Прошу пробачення за те, що потурбував вас у годину відпочинку. Все це сталося якось само собою і не переступило меж благо пристойно…

— Мовчіть! — звеліла володарка своїм напрочуд звучним, по-південному ледь хриплим голосом і звернулась до Зузу: — Сюзанно, ти зараз підеш в свою кімнату і залишишся там, поки тебе не покличуть!

Потім вона перевела погляд на мене:

— Маркізе, я хочу поговорити з вами, ходімо зі мною.

Зузу вже бігла по газону, який, напевне, й зробив кроки сеньйори нечутними. Сеньйора ж ішла тепер доріжкою, посипаною рінню, і я, підкоряючись її повелінню, прямував за нею, тобто йшов не поруч з нею, а трохи оддалік і збоку. Так ми увійшли в будинок, потім у вітальню, звідки одні двері вели до їдальні. За нещільно причиненими дверима навпроти було, мабуть, приміщення інтимного характеру. Рука суворої господині будинку причинила їх.

Наші погляди зустрілися. Вона була не те що вродлива, а дуже гарна собою.

— Луї, — сказала вона, — передовсім мені слід було б запитати, чи вважаєте ви, що саме так вам належить віддячити нам за нашу португальську гостинність? Ні, мовчіть! Я жодним чином не хочу обтяжувати себе цим запитанням, а вас відповіддю на нього. Я покликала вас сюди не для того, щоб дати вам можливість висловити безглузді вибачення. Ними ви не спокутуєте ваших безоглядних вчинків. Жахливо безоглядних. Все, що вам тепер залишається й личить, — це мовчати, надавши більш зрілій людині взяти на себе турботу про вас та направлення вас на істинний шлях з безвідповідально дитинних манівців, яким ви забрели так далеко у вашій юнацькій необачності. Ну чи можна було стільки набаламутити й нашкодити, піддавшись згубному прагненню юности до юности! Про що ви думали? Що вам потрібно від цієї дитини? Забувши про вдячність, ви вносите хаос і сум'яття в дім, що гостинно відчинив перед вами свої двері з поваги до вашого імени та через інші якості, в дім, де панують порядок та розум і все вже давно сплановано. Сюзанна рано чи пізно, скорше за все в найближчому майбутньому, стане дружиною дона Міґеля, гідного асистента дона Антоніо Хосе, — такою є непорушна воля її батька. Як же нерозумно ви вчинили, дозволивши своїм бажанням звернутися до цієї дівчинки! Ваш вибір і ваші вчинки негідні чоловіка, це хлоп'яцтво. Ще добре, що в цю історію вчасно втрутився зрілий розум. Одного разу в розмові ви сказали про доброту зрілости, про ту доброту, з якою вона вимовляє ім'я юности. Для того щоб зустріч юности зі зрілістю стала щасливою, потрібні рішучість і відвага, і якби юність виявила ці якості, замість того щоб шукати втіхи в дитинному, вона не мала б тепер забратися геть, як мокрий пудель, не взявши з собою за океан навіть солодкого спогаду…

— Маріє! — крикнув я.

— Оле! Гейо! Аге! — несамовито тріумфуючи, вигукнула вона.

Вихор первісних сил поніс мене в край блаженства. І я бачив, як під моїми пекучими ласками ще вище, ще бурхливіше, ніж тоді, під час кривавої іберійської гри, здіймалися її королівські груди.

Примітки

1

Саме так, потрясаюче, чудово (фр.). — Прим. перекладача.

2

Калька від gouter — куштувати.

3

Цього місяця (лат.).

4

Донька-господиня (лат.).

5

Напередодні 29 вересня (за католицьким церковним календарем).

6

Добрий вечір, пане комісаре! Я й усе моє майно до ваших послуг. Перед вами чесна молода людина, яка глибоко поважає закон, я нічого від вас не приховав. Запевняю вас, що вам ніколи ще не доводилося перевіряти більш невинний багаж (фр.).

7

Еге! Та ви, здається, кумедний хлопчина. Але говорите ви добре. Ви що, француз? (фр.).

8

І так і ні. Майже. Наполовину, я б сказав. У всякому разі, я пристрасний шанувальник Франції й непримиренний противник відторгнення Ельзасу-Лотаринґії (фр.) — Ельзас і Лотаринґія, дві східні провінції Франції, були відторгнуті Німеччиною 1872 року, за Франкфуртським мирним договором (прим. перекладача).

9

Мсьє, я вас довше не затримую. Можете закривати валізу й продовжувати свій шлях до столиці світу з найкращими побажаннями від французького патріота (фр.).

10

Малюк. Старий (фр.).

11

Нехай Господь благословить вас, дитино моя (фр.).

12

Назву бульвару Boulevard des Capucines, названого на честь черниць-капуцинок, часто неправильно перекладають як Бульвар Капуцинів (прим. перекладача).

13

Дивовижно (фр.).

14

Пане консьєрже (фр.).

15

Звичайно, пане директоре (фр.).

16

Службовець-волонтер (фр.).

17

На багажному ліфті (фр.).

18

Ось хто я такий (фр.).

19

Успіху (фр.).

20

Французька лайка, що ситуативно відповідає вислову "Хай йому біс" (фр.).

21

Ага, ось і ти! Нам уже не терпілося, щоб тут був повний набір! (фр.).

22

Тут — Гей, красеню! (фр.).

23

Для бідного хворого з четвертого [дортуару] (фр.).

24

Тут — Поки що без уніформи? (фр.).

25

Номер дев'яносто два, вулиця Небесних Сходів (фр.).

26

Це його прізвисько (фр.).

27

Есташ, ти ніколи не навчишся керувати цією ґондолою (фр.).

28

Для тебе, чи що, буду старатися! (фр.).

29

Диви, філософ (фр.).

30

Тут — Але то байдуже (фр.).

31

Гарненька жінка (фр.).

32

Ох, пане генеральний директоре, невже ви серйозно запитуєте мене, чи розмовляю я французькою? Тисячу разів перепрошую, але мене це насмішило. Адже це, власне, майже моя рідна мова — мова моєї матері, точніше, батька, тому що мій бідний батько — царство йому небесне! — плекав у своєму ніжному серці надзвичайну любов, можна сказати, пристрасть, до Парижа й користувався кожною нагодою, щоб якнайдовше пожити в цьому чудовому місті, де він знав усі закутки. Запевняю вас, він знав навіть такі глухі вулички, як, наприклад, вулицю Небесних Сходів, і по-справжньому вдома відчував себе тільки в Парижі. І що з цього випливає? А те, що я отримав, переважно, французьке виховання. Розмову я сприймав лише як французьку розмову. Балакати для мене означало балакати французькою, — ох, мсьє, адже ця мова — то сама елеґантність, сама цивілізація, дотепність, ось уже справді розмовна мова, та що там, це мова, створена для бесіди… Все моє щасливе дитинство я балакав французькою з чарівною демуазель з Веве — з швейцарського Веве, — яка дбала про мої манери й належне виховання.