Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас

І в мить, коли воно настане, губи одного торкаються губ іншого, можна навіть сказати — зливаються з ними для поцілунку, для цієї безприкладної події у світі розділености й відособлености, такої події, що при одній думці про неї сльози бринять на очах. Прошу, згадайте, Зузу, як черство ви говорили про поцілунок, цю печать, що скріплює кінець роздільного існування й гидливого бажання ні про що не знати, окрім самого себе! Сповнений відчуттям великої, життєвої симпатії, не заперечуватиму й охоче погоджуся, що поцілунок — початок нового, наступного; він є мовчазним підтвердженням того, що близькість, найтісніша близькість, нескінченна близькість, якщо така справді існує, та сама близькість, від якої за інших обставин краще вдавитися, стала уособленням всього найбільш жаданого. Любов, Зузу, все творить за посередництва люблячих, вона готова до всього, щоб зробити близькість нескінченною й абсолютною, довести її до справжнього, повного злиття двох життів, але це їй, попри всі її зусилля, хоч як це смішно й сумно, не вдається ніколи. Все-таки не може вона пересилити природу, яка хоча й створила любов, але твердо дотримується закону відособлености. А коли двоє й стають одним, то це трапляється вже не з люблячими, а поза ними: вони єдині в дитині, що з'явилась на світ від їхньої любови. Але я говорю не про дітей і не про сімейне щастя; це вже за межами моєї теми. Я кажу про любов у нових і шляхетних словах для того, щоб ви, Зузу, по-новому поглянули на неї, зрозуміли, яка вона зворушлива, і більше ніколи не згадували про неї в таких черствих виразах. Я тому кажу по пунктах, бо одним махом всього мені не сказати, й зараз знову перейду до наступного параграфа.

Любов, мила Зузу, не тільки в закоханості, коли одна відособлена плоть дивовижним чином перестає бути неприємною іншій. Її ніжні сліди й натяки на те, що вона існує у світі, видно повсюди. Коли на вулиці ви не тільки подаєте кілька монеток дитині-жебраку, що благально дивиться на вас, ще й проводите рукою без рукавички по її волоссю, в якому, напевне, водяться воші, усміхаючись, заглядаєте їй у вічі, а потім йдете своєю дорогою, відчуваючи себе щасливішими, ніж мить тому, — що це, як не ледь примітний слід любови? А ще я хочу сказати, Зузу, що ви торкаєтесь голою рукою вошивої голови жебрацької дитини й потім почуваєтесь ледь щасливішою, ніж за мить до того, — це, мабуть, ще дивовижніший вияв любови, ніж ласки, подаровані коханому тілові. Озирніться навкруги, погляньте на людей так, ніби ви бачите їх уперше! Скрізь сліди любови, нагадування про неї, визнання її прав усупереч потягові до відособлености й відрази однієї відокремленої плоті до іншої. Люди подають один одному руку — що може бути звичайного, буденнішого, умовнішого; при цьому ніхто нічого не думає, крім люблячих, — тих, що насолоджуються цим дотиком, бо більшого їм поки що не дозволено. Інші обмінюються потиском руки, не підозрюючи, що це любов, закріплена звичаєм. Їхні тіла відокремлені одне від одного відміряною відстанню — не дай боже, зайва близькість! Але, дотримуючись цієї дистанції й суворо зберігаючи відособленість, вони все ж простягають руки, й чужі долоні дотикаються, стискають одна одну, сплітаються, і це ж ніби ніщо, звичайнісіньке привітання, що не має нічого особливого, — так, напевне, багато хто думає. Та насправді, коли придивитись пильніше, це теж маленьке свято відхилення природи від своїх же законів, заперечення гидливої відособлености, потайний слід всюдисущої любови.

Моя матінка, сидячи у своєму люксембурзькому замкові, напевне, вирішила б, що я не міг так говорити, що все це красива вигадка. Але, клянусь честю, я говорив саме так. Адже слова самі злітали у мене з уст. Можливо, те, що мені вдалася настільки оригінальна промова, слід віднести на рахунок дивовижної принадливости та незвичайної своєрідности ґалереї в монастирі Белем, проте це вже неістотно. Хай там як, але, коли я скінчив, сталося щось неймовірне. Зузу простягла мені руку! Не дивлячись на мене, відвернувшись і ніби милуючись чудовим різьбленням, простягла праву руку, я потиснув її, і вона відповіла на це потиском. Але тієї ж миті різко висмикнула її з моєї руки й, сердито насупивши брови, промовила:

— А малюнки, які ви наважилися зробити? Де вони? Коли ж ви мені їх передасте?

— Повірте, Зузу, я пам'ятаю про це. І не збираюся забути. Але ви самі знаєте, я ніяк не виберу зручної нагоди…

— Брак винахідливости у виборі нагоди просто вражає, — відповідала вона. — Певне, я маю прийти вам на допомогу, якщо ви такі нетямовиті. Якби у вас було більше спостережливости, ви б давно знали й без моєї підказки, що в саду за нашим будинком, в олеандрових кущах, що утворюють ніби справжню альтанку, є лавка, на якій я люблю посидіти після сніданку. Ви могли б це знати, але звичайно, не знаєте, в чому я щоразу переконувалася, сидячи там. Маючи хоч крихту уяви й винахідливости, ви в будь-який день після сніданку могли б удати, що йдете, мабуть, могли б справді піти, а потім повернутися, розшукати мене в альтанці та вручити мені нарешті свою мазанину. Навдивовижу просто, еге ж? Геніальна ідея? Так, для вашого розуміння. Тож будьте ласкаві виконати це найближчого ж дня, гаразд?

— Неодмінно, Зузу! Справді, ця думка настільки ж проста, наскільки й блискуча. Вибачте, що я не знав про існування лавки серед олеандрів. Вона так глибоко захована, що я її не помітив. Отже, після сніданку ви зазвичай сидите там одна? Чудово! Я все зроблю точнісінько, як ви сказали. Про око розпрощаюся, і з вами теж, удаватиму, що пішов додому, а замість того з'явлюся до вас із малюнками. Ось вам моя рука.

— Залиште вашу руку при собі! Потиснути один одному руки ми можемо після повернення в місто, а без кінця тиснути їх, їй-богу, безглуздо!

Розділ одинадцятий

Звичайно, я щиро радів з майбутнього побачення, хоча мене й діймав цілком зрозумілий острах при думці показати Зузу ці ризиковані малюнки, що вочевидь переступали межу дозволеного. Адже до чарівного тіла Зази, зображеного на них у різних позах, я примальовував голівку з характерними пасмами на вухах, і думати про те, як Зузу поставиться до такого зухвалого портретування, було мені трохи лячнувато. До того ж я запитував себе, чому цьому побаченню в альтанці Кукуків неодмінно має передувати сніданок і чому я мушу розігрувати комедію, що йду додому? Якщо Зузу завжди сидить там на самоті після сніданку, то я міг би в будь-який день, ніким не помічений, прийти до олеандрової лавки, а особливо в час сієсти. Ох, якби ж то я міг з'явитись на побачення без цих триклятих і геть нездалих малюнків!

Чи тому, що я не смів цього зробити, чи з остраху перед обуренням Зузу, — бог його знає, в які форми воно могло вилитись, — або ж через те, що нові захоплюючі враження, про які зараз розповім, приглушували цю потребу в моєму серці, чуйному до всілякої новизни, — так чи інакше, але минав день за днем, а я не квапився скористатися її пропозицією. Змушений ще раз повторити, що в моїх почуттях під напливом нових вражень намітився своєрідний поворот. Підкоривши мене своєю похмурою урочистістю, певні події з години на годину змінювали моє ставлення до двоєдиного образу: одну його половину, материнську, тепер заливало сильне криваво-червоне світло, від чого інша чарівно юна дочірня половина відступала в тінь.

Напевне, я вдався до цього порівняння — світло й тінь — тому, що під час бою биків таку значну роль відіграє відмінність між частиною амфітеатру, яка сліпучо освітлена, та тією, що перебуває в затінку, причому перевага віддається, звичайно, тінистій, на якій сидимо ми, представники вищого світу, тоді як простолюд змушений пектися на нещадному сонці… Проте я заговорив про бій биків так, ніби читач знає, наскільки важливим для мене виявилося це надзвичайне, споконвічно іберійське видовище. Але писати книжку — не те саме, що говорити із самим собою. Книжка вимагає послідовности, обдуманости й не допускає раптових стрибків.

Насамперед слід сказати, що моє перебування в Лісабоні наближалося до завершення; настали вже останні дні вересня. З дня на день мав повернутися пароплав "Кап Аркона", і до мого від'їзду залишалось не більше тижня. Тож мені й заманулося в другий і останній раз відвідати музей Scкncias Naturaes на руа да Прата. Я хотів ще раз побачити білого оленя у вестибюлі, доісторичного птаха, бідолаху динозавра, гігантського мурахоїда, чарівну нічну мавпочку й, далеко не в останню чергу, наймиліше неандертальське сімейство, а також давню людину, що презентує букет квітів сонцеві, яке сходить. Так я і вчинив. Якось вранці, з серцем, сповненим вселенської симпатії, я пройшов без жодного супроводу по кімнатах і залах першого та підвального поверхів цього кукуківського творіння, не забувши, звичайно, на хвильку зазирнути до кабінету господаря, — нехай таки знає, що мене знову потягло сюди. Він, за звичаєм, зустрів мене привітно й душевно, похвалив мою прихильність до його музею й зробив мені таку пропозицію.

Сьогодні, в суботу, день народження принца Луї-Педро, брата короля. На честь цієї події завтра, тобто в неділю, о третій годині пополудні призначено Corrida de toiros, бій биків, на якому буде присутній сам принц; він, Кукук, разом зі своїми паніями й паном Уртадо теж має намір від відати це народне видовище. У нього є квитки на тіньову трибуну, в тому числі й для мене. На його думку, то над звичайно вдалий збіг обставин, що для мене, як мандрівця з освітньою метою, випала несподівана нагода бути при сутнім на португальській кориді. А що думає про це сам мандрівець?

Я думав про це не без остраху, у чому йому й зізнався.

Мене лякає вигляд крови, сказав я, та й взагалі, наскільки я себе знаю, ця традиційна різанина навряд чи принесе мені задоволення. Ось, наприклад, коні. Я чув, що бик нерідко розпорює їм черево так, що вивалюються нутрощі; дивитися на це мало приємного, та й сам бик викликатиме в мене жаль. Звичайно, можна заперечити, що видовище, яке витримують нерви паній, для мене й поготів має бути стерпним або навіть цікавим. Але пані — споконвічні іберійки і зріднилися з цим жорстоким звичаєм, тоді як я — іноземець, який не звик… і так далі в цьому сенсі.

Кукук поспішив мене заспокоїти.