Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас
Ти дозволив собі крайні перебільшення й ґротескні вольності та виставив свою матір у досить смішному світлі, зображаючи, як вона, вся замурзана й майже непритомна, лежить у кріслі, а старий Радикюль поспішає до неї на допомогу з лопаткою й відерцем для попелу. Я такого відерця і в очі не бачила, воно плід твого запалу за будь-яку ціну розважити товариство, але оскільки цей запал приніс настільки втішні плоди, я не в претензії, що моя гідність зазнала певних втрат.
Звичайно, розраховані на материнське серце запевнення пані де Гюйон, що тебе всюди вважають справжнім красенем, навіть зразком юнацької вроди, теж певною мірою подивували нас. Ти, щоправда, непоганий собою і, звичайно, намагаєшся принизити свої зовнішні дані, з благодушним насміхом над самим собою, коли кажеш, що в тебе щоки-яблука і очки-щілинки. Це, звичайно, не так. Але справжнім красенем ти вважатися не можеш, і такого роду компліменти розгнівали б мене, якби я, як жінка, не знала, що бажання подобатися робить людину красивішою, як би просвітлює її зсередини, одне слово, є найкращим засобом pour corriger la nature.[200]
Але що це я забалакалася про твою зовнішність, хіба не все одно, гарний ти собою чи тільки passable![201] Адже справа не в твоїй вроді, а в твоєму душевному здоров'ї, у збереженні свого суспільного становища, про що ти нерідко змушував хвилюватися нас, твоїх батьків. У нас камінь упав з душі, коли з твого листа й навіть раніше — з твоєї телеграми — ми зрозуміли, що ця подорож стала найкращим засобом звільнити твій дух з полону бажань і прожектів, що принижують тебе, показала їх тобі в правдивому світлі, тобто як неможливі й порочні, і змусила тебе забути про них, а заодно й ту особу, яка, на наш жах, тобі всі ці бажання навіяла.
Судячи з твого листа, нашій меті посприяли ще й додаткові обставини. Я не можу не вбачати щасливого випадку в твоїй зустрічі з цим професором і директором музею, чиє ім'я звучить, щоправда, трохи кумедно; те, що тебе прийняли в його домі, теж приносить тобі чималу користь і сприяє твоєму зціленню. Розваги необхідні людині, а коли вони ще й збагачують її блискучими знаннями, як у твоєму випадку — судячи з твоєї згадки про морську лілею (рослину мені незнайому) й твоєї короткої оповіди про походження собаки й коня, — то це тим краще. Такі речі служать окрасою світської бесіди, і якщо юнак вміє непретензійно й тактовно вставити їх у розмову, вигідно вирізняють його від тих, хто володіють лише спортивним лексиконом. Не зроби з цього висновку, ніби ми невдоволені, що ти відновив занедбану тобою гру в лаун-теніс, дуже корисну для твого здоров'я.
Якщо спілкування з дамами Кукук, матір'ю і дочкою, про яких ти згадуєш не без іронії, для тебе менш цікаве й повчальне, ніж спілкування з господарем дому та його помічником, то, гадаю, мені не треба нагадувати тобі (хоча тим, що я це пишу, я вже тобі нагадую), що, постійно залишаючись лицарем, як то й личить кавалерові, ти не повинен дати їм помітити таку твою байдужість.
Отже, на все добре тобі, милий Лулу! Якщо через місяць чи півтора, коли повернеться "Кап Аркона", ти нарешті від пливеш від берегів Європи, то ми вознесемо молитви Господу, щоб дарував тобі плавання, не надто болісне для шлунка. Через довгу затримку ти прибудеш у розпал арґентинської весни й, напевне, відчуєш всю принаду літа на протилежній півкулі. Сподіваюся, ти подбаєш про відповідний гардероб? Я особливо рекомендую тобі легку фланель, бо вона найкращим чином оберігає від застуди, яку, як це не дивно, іноді навіть легше схопити в спеку, ніж у холодну погоду. Якщо тобі бракуватиме коштів, що ти маєш у своєму розпорядженні, то покладись на мене, я вже завжди зумію добитися від твого батька розумного й поміркованого збільшення.
Після прибуття до Арґентини передай дружній уклін панові консулу Меєру та його дружині.
Благословляє тебе, твоя maman.
Розділ десятий
Коли я згадую про дивовижно елеґантні екіпажі, блискучі лаковані вікторії, фаетони й оббиті шовком купе, які часом були в моєму розпорядженні, мене зворушує дитяча радість, що її приносив мені більш-менш пристойний екіпаж, помісячно найнятий мною в Лісабоні, який майже завжди чекав мене біля "Савой паласу", так що мені лише зрідка доводилося просити консьєржа зателефонувати до контори найманих екіпажів, аби його викликати. Власне, це був звичайний чотиримісний повіз, щоправда, з відкидним верхом і, мабуть, придбаний конторою в колишнього власника вже дещо вживаним. Коні й екіпаж виглядали цілком пристойно, а більш-менш добротний кучерський одяг, тобто циліндр з розеткою, синій сурдут і чоботи з вилогами, контора роздобула на мою вимогу за невелику доплату.
Я із задоволенням сідав у екіпаж; сходинку відкидав хлопчик, помічник швейцара, а кучер, знявши циліндр, кланявся мені з висоти козел. Екіпаж був мені потрібний не тільки для катання в парках і за містом заради власного задоволення, але й для того, щоб виглядати солідно, під'їжджаючи до поважних домів, куди мене навперебій запрошували після вечора у посла й тим більше після аудієнції в короля. Так, я отримав запрошення від багатія виноторговця на прізвище Салдаха та його надзвичайно огрядної дружини на garden party[202] в їхньому чудовому приміському маєтку, де, зібралося справді світське товариство, адже літній сезон уже завершувався й лісабонці поверталися в місто. Майже те саме товариство, тільки з деякими варіаціями й менш численне, зустрів я на двох обідах; один з них давав грецький повірений у справах князь Маврокордато та його класично прекрасна й при цьому надивовижу поступлива дружина, другий — у голландському посольстві — барон і баронеса Фосван Стінвік. Ці оказії давали мені можливість похизуватися своїм Червоним Левом, з яким мене всі вітали. На Авеніда мені тепер доводилося раз по раз знімати капелюха, оскільки мої світські знайомства примножилися, але все це був суто зовнішній бік життя, точніше байдужий; тоді як справжній мій інтерес був прикутий до білого будиночка там, на горі, до двоєдиного образу матері й доньки.
Чи варто говорити, що й екіпаж я завів насамперед для них. Адже таким чином я міг робити їм приємність заміських поїздок, наприклад в історичні місця, красу яких я, ще не бачивши їх, прославляв перед королем. І не було для мене нічого приємнішого, ніж дивитися на величаво породисту матір та її чарівну доньку, які сиділи на передній лавці екіпажу поруч з доном Міґелем, який іноді спеціально звільнявся для того, аби їхати з нами в який-небудь замок або монастир і давати нам роз'яснення про ці історичні пам'ятки.
Таким прогулянкам і пікнікам, що влаштовувалися раз, а то й двічі на тиждень, зазвичай передували партія в теніс і сніданок у сімейному колі Кукуків.
Незабаром моя гра стала рівнішою, незалежно від того, чи бував я партнером Зузу, чи її противником, або ж грав без неї на сусідньому корті. Дивовижні й натхненні мої подвиги теж скінчилися заодно з комічними промахами, які викривали моє невігластво в цьому виді спорту, я став просто пересічним гравцем, хоча хвилююча близькість коханої часом надавала моїм діям більше фізичного натхнення — якщо можна так висловитися, — ніж це властиво для пересічного тенісиста. Якщо б тільки мені частіше вдавалося залишатися з нею віч-на-віч! Південна суворість звичаїв на кожнім кроці чинила цьому перешкоди.
Про те, щоб зайти за Зузу й разом з нею вирушити на тенісний майданчик, не могло бути й мови; ми зустрічалися вже на місці. Побути з нею удвох на зворотному шляху теж не видавалося можливим; нас завжди хтось супроводжував, це стало вже чимось само собою зрозумілим. Про тет-а-тет у неї вдома перед обідом чи після нього у вітальні або будь де годі було й думати. Тільки в короткі хвилини відпочинку на лаві по той бік сітки, що огороджувала корт, мені зрідка вдавалося наодинці перекинутися з нею словом, і вона щоразу нагадувала мені про злощасні малюнки, вимагала, щоб я їх їй показав, точніше — віддав у повне її розпорядження. Не вступаючи з нею в суперечку з приводу її само чинних претензій на право володіти ними, я відмовлявся неможливістю знайти слушну нагоду, аби вволити її бажання. Насправді я не був певен, що в мене коли-небудь вистачить духу показати їй ці зухвалі творіння, й чіплявся за свою непевність, так само як і за її невтамовану цікавість — якщо це правильне слово, — бо приховані малюнки стали таємними, нескінченно радісними для мене ретязями, що зв'язували нас і які я ні за що на світі не хотів порвати.
Мати загальну таємницю, то ніби бути у змові з Зузу проти всіх інших — до душі це було їй чи ні — мені здавалося надзвичайно важливим та солодким. Так, я завжди з нею першою ділився своїми світськими враженнями і лише після того розповідав про них за столом у Кукуків, причому їй я все описував точніше, більш довірливо, гостріше, ніж її домашнім, радіючи, що нам можна обмінятися розуміючим поглядом, усмішкою зі спогадом про відоме лише нам самим. Наприклад, я розповів про знайомство з княгинею Маврокордато, чиї божественно прекрасні риси й постава жодною мірою не пасували до її поведінки, поведінки не богині, а субретки. Я в особах відтворив для Зузу сцену у вітальні княгині, де вона раз по раз плескала мене віялом по плечу, кокетливо висовуючи при цьому кінчик язика, моргала й узагалі робила мені найвідвертіші аванси, зовсім забувши про поважність і гідність, що мають бути притаманні жінці такої класичної краси. Сидячи на нашій лавці, ми тоді довго обговорювали цю незбагненну суперечність між зовнішністю й манерою триматися і разом дійшли висновку, що княгиня або сама не рада своїй дивовижній вроді, вважає її клопотом і своєю поведінкою бунтує проти неї, або вона викінчена дурепа й діє несвідомо: так красивий білосніжний, щойно викупаний пудель поспішає забрьохатися в глинистій калюжі.
Звичайно, всі ці подробиці я упустив, розповідаючи за столом про грецький вечір та бездоганну вроду княгині.
— … яка, звичайно, справила на вас глибоке враження, — зауважила сеньйора Марія-Пія; вона сиділа, як завжди, дуже прямо, не притуляючись до спинки стільця, а сережки її злегка погойдувались.
Я відповідав:
— Враження, сеньйоро? Ні, перший мій день у Лісабоні приніс мені такі враження від жіночої вроди, що, зізнаюся відверто, до інших я вже став нечутливим. — Я поцілував її руку та водночас, усміхаючись, зиркнув на Зузу.
