Піонери - Купер Джеймс Фенімор

Видовище було таке тяжке, що Елізабет, не витримавши, повернулася обличчям до смертельної загрози.

— Усе це — через мою непогамовну запальність! — вигукнув у відчаї Едвардс. — Якби я мав хоч половину вашого спокою, все було б гаразд!

— Не згадуйте про це! Не треба! — мовила Елізабет. — Ми приречені на смерть… Але ні… Ви ще можете врятуватися… Ваш одяг не загориться так швидко, як моя сукня, — тікайте! Киньте мене… Може, вам пощастить знайти вихід. Тікайте! Покиньте мене… Але ні, стривайте! Ви побачите мого батька, мого бідного осиротілого батька… Скажіть йому, Олівере, щоб розрадити його горе, — скажіть, що я померла спокійно, що я пішла до своєї любої матусі, що мить цього життя — ніщо у порівнянні з вічністю, що ми ще зустрінемося, і що, — прошепотіла вона, — я дуже, дуже любила його — мов бога…

Юнак вислухав ці зворушливі слова, але мовчав і не зрушав з місця. Нарешті він відповів:

— І ви наказуєте мені покинути вас! Покинути на краї могили! О, міс Темпл, як погано ви мене знаєте! — Він став на коліна й охопив руками її розмаяну одіж, ніби намагаючись захистити дівчину від вогню. — Відчай погнав мене в ліси, але у вашому товаристві я став не таким диким. Якщо я забув своє ім'я і родину, то тільки через те, що ваш образ витіснив їх з моєї пам'яті. Якщо я забув свої образи, то лиш тому, що ви навчили мене милосердя. Ні, ні, Елізабет, хай краще я помру разом з вами, але покинути вас я не можу!

Елізабет не поворухнулась і нічого не сказала. Її думки вже були далеко від землі. Релігійні почуття пом'якшили той біль, який вона пережила, згадавши батька й подумавши про неминучу розлуку з ним, і на порозі вічності дівчина ніби втрачала слабкість, властиву її статі. Але, слухаючи слова Едвардса, вона знов ставала жінкою. Вона боролася з цим почуттям і усміхнулася від думки, що скидає з себе й жіноче марнославство — це останнє земне почуття, яке ще не хотіло її полишати, коли це життя з усіма його спокусами знов увірвалося в її серце разом з людським голосом, що гучно кричав:

— Де ти, дівчино? Відгукнися, заспокой старого, коли ти ще жива!

— Чуєте? — вигукнула Елізабет. — Це Шкіряна Панчоха, він шукає мене!

— Так, це Натті! — закричав Едвардс. — Ми ще можемо врятуватись!

Цієї ж миті в очі їм блиснуло сліпуче полум'я, яскравіше за вогонь пожежі, і пролунав оглушливий вибух.

— Порох! Бляшанка з порохом! — вигукнув той самий голос, явно наближаючись до них. — Сердешна дитина загинула!

Через хвилину постать Натті майнула у випарах, що стелилися над річищем струмочка, і він з'явився на терасі — без шапки, з обпаленим волоссям, почорніла від диму картата сорочка була вся в дірках, а завжди червоне обвітрене обличчя старого зробилось аж темно-червоне від жару.

РОЗДІЛ XXXVIII

Прийшов до мене з краю тіней

Жахливий привид мого батька.

Томас Кемпбелл, "Гертруда з Вайомінгу"

Розлучившись із міс Темпл, Луїза Грант цілу годину з гарячковим нетерпінням чекала повернення подруги. Але час минав, а Елізабет усе не поверталася; тривога Луїзи Переросла в жах — в її уяві малювалися різні лісові небезпеки, — всі, крім тієї, що насправді загрожувала життю Елізабет. Небо темнішало, величезні хмари диму нависли над долиною, але Луїза, думаючи про лісових звірів, не помічала тих зловісних ознак. Вона стояла на узліссі, трохи вище від того місця, де Дорога звертала до гори, й могла бачити не тільки селище, але й путівець. Нечисленні перехожі про щось тривожно гомоніли й раз у раз поглядали на вершину гори; нарешті Луїза помітила, що й у селищі люди виходять з домів і позирають у тому ж напрямку.

Стурбована Луїза не знала, що робити, коли раптом почула чиюсь швидку, але обережну ходу. Вона хотіла була втекти, але з кущів вийшов Натті. Старий засміявся й лагідно взяв за руку перелякану дівчину.

— Я радий, що ти тут, — мовив він, — бо на тому боці гори пожежа. Там один дурник, приятель того негідника, що завдав мені стільки лиха, длубається в землі, шукає руду. Я йому сказав, що ті мудрагелі, які хотіли зловити старого мисливця в лісі вночі, покидали свої смолоскипи, від них загорівся ліс, і порадив йому тікати звідти якнайшвидше. Але він не послухав мене, і тепер урятувати його може лиш чудо. Коли він не спечеться живцем у своїй ямі, то, значить, він з породи саламандр. А чого це ти так перелякалася, дівчино? Наче знов пум побачила! Хотів би я з ними зустрітися — вони б допомогли мені розрахуватися скоріше, ніж бобри. Але де ж це добра дочка лихого батька? Чи вона забула, що обіцяла старому?

— Вона там, на горі! — розпачливо вигукнула Луїза. — Шукає вас, щоб віддати порох!

Вражений цією новиною, Натті аж відступив на кілька кроків.

— Господи, вона на Горі Видива, а там усе в огні! Послухай, дитинко, якщо ти любиш її, біжи мерщій у селище й бий на сполох! Поселенці вміють давати раду вогневі, тож, може, її ще врятують. Біжи! Благаю тебе, біжи щодуху!

Ледве сказавши ці слова, Шкіряна Панчоха кинувся в чагарі. Коли Луїза побачила його востаннє, він так швидко брався під гору, як спроможний лише той, хто звик ходити в горах.

— Невже я все-таки тебе знайшов?! — вигукнув старий мисливець, виринувши з диму перед Елізабет і Едвардсом. — Тепер швидко ходімо, для розмов немає часу.

— Яв надто легкій сукні, — відповіла Елізабет. — Я не можу в ній наблизитися до вогню!

— Я подумав про твою тоненьку одіж, — сказав Шкіряна Панчоха і розгорнув щось схоже на ковдру з оленячої шкури; старий вкутав нею дівчину з голови до ніг. — А тепер ідіть слідом за мною, і то швидко, бо йдеться про життя чи смерть усіх нас.

— А Джон! Що станеться з Джоном? — крикнув Едвардс. — Невже ми покинемо старого воїна на погибель?

Натті подивився туди, куди показував Олівер, і побачив індіанця, що сидів непорушно, хоч сама земля вже горіла у нього під ногами. Мисливець швидко підійшов до Джона й сказав по-делаварському:

— Вставай і ходімо звідси, Чингачгуку! Чи ти хочеш згоріти, як мінг, приречений на спалення? А я думав, моравські брати тебе чогось навчили. Леле, та ж порох вибухнув у нього під самими ногами, і спина вся обпечена! Іди ж за мною, чуєш? Ходімо!

— А навіщо могіканинові йти звідси? — похмуро відповів індіанець. — Колись він був орлом, а тепер його очі потьмяніли. Він дивиться на долини, він дивиться на води, він дивиться на мисливські угіддя, — але ніде не бачить делаварів. Повсюди лише білі. З далекої країни кличуть мене предки; кажуть: іди до нас! Жінки, молоді воїни, все моє плем'я — всі кличуть: іди. Великий Дух кличе: йди! Дай могіканинові померти.

— Але ти забуваєш про свого друга! — вигукнув Едвардс.

— Марно умовляти індіанця, коли він вирішив померти, — урвав його Натті, схопив мотузку, яку змайстрував Олівер із стяжок ковдри, напрочуд вправно прив'язав собі до спини байдужого до всього індіанця і попрямував туди, звідки щойно прийшов, наче за марницю йому були і власний похилий вік, і важка ноша. Ледве всі встигли перебігти терасу, як одне з усохлих дерев, що хиталося вже кілька хвилин, упало, сповнивши повітря попелом та іскрами, і саме на те місце, де вони тільки-но стояли.

— Йдіть по м'якому грунту! — крикнув мисливець, коли дим оповив їх і нічого не стало видно. — Тримайтеся білого диму! Гей, хлопче, пильнуй її, прикривай оленячою шкурою, — то скарб, а не дівчина, іншої такої не знайдеш!

Скоряючить наказові Шкіряної Панчохи, Елізабет і Едвардс ішли за ним уздовж в'юнкого струмочка, і хоч прохід вів серед пойнятих вогнем стовбурів і згори падало палюче гілля, їм пощастило вийти на безпечне місце. Лише людина, що прожила все життя в лісі, могла знайти прохід в густому диму, де дихати було важко і не можна було нічого розгледіти. Завдяки досвідченості Натті втікачі незабаром опустилися на іншу терасу, якої вогонь ще не досяг.

Почуття Едвардса й Елізабет, коли вони вирвалися із смертельної небезпеки, легко можна уявити, але важко описати. Та найдужче радів сам старий мисливець; він засміявся своїм дивним сміхом і, не спускаючи зі спини могіканина, мовив:

— Я так і знав, що це французів порох, дівчино! Наш, зернистіший, горів би цілу хвилину, а цей одразу ж спалахнув.

Ірокези не мали такого доброго пороху, коли ми під рукою сера Вільяма ходили на канадські племена. Чи розповідав я тобі, хлопче, про одну сутичку, коли…

— Благаю тебе, Натті, не розповідай нічого, поки ми не будемо в цілковитій безпеці. Куди нам тепер іти?

— Звісно, на прискалок над печерою; там безпечно, ну, а в разі потреби заховаєтеся в самій печері, — коли схочете, звичайно.

Юнак здригнувся — ця пропозиція, здавалося, його занепокоїла; але, стривожено оглянувшись, він швидко запитав:

— А чи будемо ми в безпеці на скелі? Може, пожежа підійде й туди?

— Та нізащо! — відказав Натті з упевненістю людини, якій не вперше мати діло з такою небезпекою. — От якби ви ще десять хвилин простояли на тому місці,де я вас знайшов, від вас лишився б тепер тільки попіл. А там можете стояти хоч усе життя, й нічого вам огонь не зробить, — хіба що камінь загориться, як дерево!

Заспокоєні цими словами, вони пішли до тієї місцини, що про неї казав Натті. Там він посадив індіанця, прихиливши його спиною до скелі. Елізабет теж опустилася на землю й затулила обличчя руками, а серце її, здавалося, ось-ось вискочить із грудей від тих почуттів, що сповнювали його.

— Ви повинні чимось підкріпитись, міс Темпл, — шанобливо мовив Едвардс, — а то ви зомлієте.

— Ні, не треба, облиште мене, — відповіла Елізабет, глянувши на юнака сяйливими очима. — Я надто схвильована, щоб говорити. Я така вдячна, Олівере, богові й вам за цей чудесний порятунок!

Едвардс наблизився до краю скелі й гукнув:

— Бенджаміне! Де ти, Бенджаміне? Хрипкий голос відповів, наче з-під землі:

— Тут, містере Олівер, сиджу в цій ямі. А парко, як у кухаря в казані. Мені набрид цей кубрик, і коли Шкіряна Панчоха не вирушить невдовзі у плавання по боброві шкури, то я повернуся в док, відбуду свій карантин, помирюсь із законом і протринькаю свої останні грошенята.

— Принеси із струмка склянку води, — вів далі Едвардс, — і влий туди трохи вина. Тільки не барись, прошу тебе.

— Я таких слабеньких напоїв не визнаю, містере Олівер, — відповів управитель, вибираючись із печери. — Рештки ямайського рому пішли на пригощення Біллі, коли він узяв мене на буксир учора вночі, — ото коли ви пішли не тим курсом.

Але осьо є якась червоненька юшка, що тільки на слабкий шлунок.