Піонери - Купер Джеймс Фенімор

Тіло індіанця перенесли до печери; собаки йшли за ним, жалібно скімлячи, — видно, вже сумували за лагідним поглядом старого вождя.

Едвардс квапливо й плутано вибачився перед Елізабет, що не запрошує її до печери, вхід до якої був завалений колодами й корою, — мовляв, дівчині буде не дуже приємно в пітьмі та ще в товаристві небіжчика. Проте Елізабет надійно сховалася від потоків дощу під виступом скелі. Але ще задовго до того, як дощ перестав падати, з лісу почулися голоси людей, які гукали Елізабет, і незабаром з'явилися мешканці селища: вони на ходу затоптували чагарник, який ще тлів, і помалу наближалися до печери.

Вибравши мить, коли дощ на якусь хвилю стишився, Олівер вивів дівчину на дорогу й, прощаючись, сказав з почуттям, якого вже їй не треба було пояснювати:

— Час таємниць минув, міс Темпл. Завтра, о цій порі, я скину запону, за якою так довго, через свою слабкість, ховався сам і ховав свої діла. Але я мав романтичні бажання й примхи, — та й хто їх немає в молодості, коли нас роздирають суперечливі пристрасті?.. Однак я чую голос вашого батька: він уже близько, а мені не хотілося б, щоб мене заарештували тепер. Слава богу, ви в безпеці, і з моєї душі звалився важкий тягар…

Він не став чекати відповіді й прожогом кинувся до лісу. Елізабет, хоч і чула голос батька, що безперестанку вигукував її ім'я, дивилася вслід юнакові, аж поки той щез серед димучих дерев. Тільки тоді вона обернулась і кинулася в обійми до батька, що мало не збожеволів з горя.

Міс Темпл сіла в екіпаж, який незабаром під'їхав. Між людей швидко поширилася звістка, що Елізабет знайшли, і всі, мокрі й брудні, але раді, що дочку судді врятовано від страшної смерті, повернулися до селища[66].

РОЗДІЛ XXXIX

Дістаньмо з піхов наші гострі шаблі!

Гримить барабан про війну на землі!

О гори, що бачите нашу дорогу,

Поляжем чи вирвем ясну перемогу.

Байрон, "Паломництво Чайльд Гарольда"

Злива періщила цілий день і остаточно зупинила просування вогню; лише місцями, там, де накопичилося багато хмизу, вночі можна було бачити язики полум'я. Наступного дня ліс на відстані багатьох миль стояв чорний, деякі дерева ще курілися; чагарник і сухостій пішли вогнем, але сосни й гемлоки, як і досі, гордо височіли на горбах, і навіть менші дерева подавали кволі ознаки життя.

Оповідь про чудесний порятунок Елізабет переходила з уст в уста, обростаючи новими й новими подробицями. Подейкували ще, нібито могіканин загинув у вогні, і ця версія здалася всім ще переконливішою, коли до селища дійшла жахлива звістка: у ямі, яку він сам викопав, знайшли рудокопа Джотема Рідла, так дуже обгорілого, що надії на його порятунок майже не було.

Події останніх днів цілком заволоділи увагою мешканців селища, і фальшивомонетники, скориставшись із переполоху, в ніч після пожежі вирубали, за прикладом Натті, діру в стіні в'язниці і втекли. Коли ця новина разом з чутками про смерть Джотема й сильно перебільшеними та перекрученими описами подій на вершині гори облетіла селище, громада ухвалила, що всіх утікачів треба негайно переловити. Говорили, що існує печера, де звили кубло злочинці; а коли пішли чутки про якісь руди й дорогоцінні метали, це відразу пов'язали з підробкою грошей, і в поселенців склалося враження, нібито в краї орудує зграя злочинців, створюючи небезпеку для суспільства.

І ось у хвилину загального сум'яття хтось поширив чутку, буцім ліс підпалили Шкіряна Панчоха й Едвардс, і, отже, їх і треба притягти до відповідальності. Цю думку найревніше обстоювали саме ті, що їх необережність призвела до пожежі; і загал став вимагати, щоб винуватців було покарано. Річард, прислухавшись до голосу громади, до полудня вже сповнився рішучістю виконати те, чого вимагав закон.

Він вибрав кількох дужих юнаків і, відвівши їх убік — на очах у всіх поселенців, але на певній відстані, щоб не почули, — віддав їм якісь розпорядження. Свідомі свого обов'язку хлопці вирушили в гори так спішно, наче доля всього світу залежала від їхніх старань, і вигляд у них був такий таємничий, немов ішлося про надзвичайно важливу державну справу.

Точнісінько о дванадцятій годині барабан перед "Хоробрим драгуном" вибив великий збір, і на порозі з'явився Річард у супроводі капітана Голлістера, що з такої нагоди вбрався в уніформу командира "темплтонської піхоти": шериф зажадав від капітана допомоги, щоб успішніше виконати свій обов'язок перед законом. За браком місця ми не будемо наводити тих промов, якими обмінялися ці добродії: для нащадків їх зберегла місцева газетка, яку ще можна знайти в архівах; скажемо тільки, що шериф висловлювався в суворій відповідності з юридичними правилами, а промова капітана була по-військовому стисла й точна. Про все було погоджено заздалегідь, і на барабанний дріб швидко зібралися двадцять п'ять ополченців і вишикувались у бойовий порядок.

Оскільки цей загін складався з самих добровольців і на чолі його стояла людина, що перші тридцять п'ять років свого життя провела у військових таборах та залогах, то він в в а ткався блискучим взірцем збройних сил країни, своєю поставою та військовим умінням, за глибоким переконанням тверезо мислячих темплтонців, не поступався перед будь-яким іншим військом у світі, а за фізичними даними то й узагалі не мав собі рівних! Це твердження заперечували тільки три голоси й одна думка. Думка належала Мармедюкові, який, однак, не вважав за потрібне доводити її до відома широкого загалу. А з голосів один, до того ж досить гучний, належав дружині самого капітана: вона часто дорікала чоловікові, що той докотився до командування таким строкатим набродом після почесної посади сержанта доблесної віргінської кавалерії в останній війні.

Другим скептиком був Бенджамін Помпа. Щоразу, коли йому траплялося бачити, як парадує загін, управитель зауважував поблажливим тоном уродженця острова наших предків, що опускається до похвали американським блудним синам:

— Може, вони й здатні зарядити рушницю та вистрелити, але щодо маневрування кораблем, то капрал з "Боадіцеї" зі своєю командою міг би оточити їх і взяти в полон за пів-вахти!

Оскільки ніхто не міг спростувати цього твердження, то моряки з "Боадіцеї" дістали в Темплтоні належну частку визнання.

Третім невірою був мосьє Лекуа, який нишком зауважив шерифові, мовляв, його військо — найкраще з тих, що йому доводилося бачити, і поступається хіба мушкетерам "доброго короля Людовіка".

А що місіс Голлістер клопоталася хатніми справами, Бенджаміна не було, а мосьє Лекуа був надто щасливий, щоб прискіпуватися до будь-кого, то загін уник критики та образливих порівнянь у той вікопомний день, коли йому особливо потрібна була впевненість у своїх силах. Мармедюк, як переказували, знов був зачинився в кабінеті з Ван дер Сколом, — отже, ніщо не стояло на заваді військовим операціям.

Точно о другій годині загін узяв рушниці на плече — всі я$с один, починаючи від правофлангового, поруч із яким стояв капітан Голлістер, до останнього в шерензі солдата.

Коли всі мушкети застигли там, де їм належало бути, пролунала команда:

— Ліве плече вперед, кроком руш!

Не можна сказати, що маневр цей виконано із звичайною Швидкістю, — адже цих новачків у військовій справі чекала скора зустріч із ворогом, — але коли музики заграли натхненної мелодії "Янкі Дудла", а Річард і Дулітл першими відважно рушили по вулиці, капітан Голлістер повів за ними загін. Ветеран ішов, задерши голову під кутом у сорок п'ять градусів; на маківці стирчав маленький трикутний капелюх; свій велетенський драгунський палаш він ніс напоготів, а довгі сталеві піхви тяглися за ним по п'ятах і торохтіли вельми войовниче. Чимало зусиль доклав він, щоб примусити всі взводи (а їх було шість) іти рівно; але коли вони наблизилися до моста, загін марширував досить пристойним строєм. Так вони почали підйом на вершину; диспозиція сил залишалася така сама, ото тільки шериф і мировий суддя, які скаржилися на задишку, поступово сповільнювали ходу, аж поки опинилися в хвості колони. Навряд чи доцільно наводити тут всі маневри загону. Ми скажемо лише, що було послано розвідку, і коли Бона повернулася, то доповіла, що втікачі не тільки не відступили, як на те всі сподівались, але, очевидно, довідавшись про небезпеку, укріплюють свої позиції, готують відчайдушний опір. Повідомлення це викликало суттєві зміни не лише в планах командирів, але й у настрої солдатів — вони обмінювалися багатозначними поглядами, а Річард і Гайрам відійшли вбік на військову нараду.

За цих обставин на дорозі з'явився Біллі Кербі з сокирою під пахвою, випередивши своїх волів так само, як капітан Голлістер випередив свою армію, коли піднімалися на гору. Лісоруб вельми здивувався, побачивши озброєний загін, а шериф зрадів такому могутньому підкріпленню й зажадав, щоб Кербі допоміг їм сповнити закон. Біллі надто поважав Джонса, щоб відмовитися, і врешті-решт вирішили, що лісоруб візьме на себе обов'язки парламентера й запропонує ворожому гарнізонові здатися, перш ніж загін удасться до рішучих дій.

Військо розділилося — половина на чолі з капітаном вирушила через вершину Гори Видива, щоб вийти до печери з лівого флангу, а решта під командуванням його помічника повинна була атакувати ворога справа. Джонс і доктор Тодд — бо й лікар брав участь у поході — вийшли на прискалок якраз над печерою: вони могли бачити супротивника, лишаючись непомітними для нього. А Гайрам вирішив, що не варто підходити так близько до обложених, і тому, пішовши спочатку за Кербі, незабаром зупинився і сховався за деревом на безпечній відстані від укріплення. Більшість вояків виявила дуже високу точність окоміру — кожен зайняв таку позицію, щоб між ним і ворогом був який-небудь предмет; таким чином, лише двоє обложників, а саме капітан Голлістер і лісоруб, ішли в обложених на видноті. Ветеран відважно зупинився попереду свого війська в рішучій позі, несхитно тримаючи палаш в тому самому положенні й не зводячи очей з супротивника, а могутня постать Біллі Кербі височіла поруч — лісоруб, склавши руки, з сокирою під пахвою, стояв із незворушним спокоєм, точнісінько як його воли, коли відпочивають стоячи.

Доти супротивні сторони не обмінялися жодним словом.