Піонери - Купер Джеймс Фенімор

Постать його складалася лише з прямих і ламаних ліній. Але одяг йому шила жінка, котра, як полковий кравець, діяла відповідно до певних правил крою, за якими одна конфігурація мала служити для всіх існуючих людських постатей. Отож, коли Дулітл, нахилившись, виткнувся вперед, з другого боку дерева показалося все зайве, що було в його одязі, й Натті блискавично прицілився. Менш обізнаний стрілець цілив би в одяг, але Шкіряна Панчоха добре знав і свого супротивника, і його кравчиню; отже, коли пролунав постріл, Кербі, що, затамувавши подих, стежив за Натті, помітив, як від дерева відскочила тріска, а та частина штанів, що була трохи вище просторих складок, різко сіпнулася. Ще жоден ворог не викривав своєї присутності так поквапливо, як Гайрам, що прожогом вискочив із-за дерева. Ступивши з надзвичайною обережністю два чи три кроки й схопившись однією рукою за ушкоджену частину тіла, а другу простягши вперед, він з грізним виглядом рушив, люто вигукуючи:

— Щоб тебе чорти вхопили! Начувайся — тобі це так не минеться! Я тебе затягаю по судах!

Прокляття з боку такої пристойної людини, як сквайр Дулітл, та хоробрість, з якою він вискочив на відкрите місце, усвідомлюючи, певне, що Натті саме розрядив рушницю, так підбадьорили військо, що солдати дали випал по верхівках дерев туди ж, куди потрапив і заряд з гарматки. Наснажені гуркотом, які самі й зчинили, вояки пішли в атаку, а Біллі Кербі, вирішивши, що жарт, хоч і добрий сам по собі, зайшов надто далеко, збирався вже видертися на бастіон, коли з другого боку на ньому з'явився раптом суддя Темпл і вигукнув:

— Я вимагаю тиші й миру! Навіщо кровопролиття і вбивство? Невже, щоб вершити правосуддя, треба вдаватися до помочі всяких озброєних гультіпак! Адже немає ні заколоту, ні війни!

— Це загін ополченців! — крикнув шериф зі скелі віддалік. — Вони…

— Скажи краще: загін розбійників! Я наказую припинити все це.

— Стривайте! Не проливайте крові! — почувся голос з вершини Гори Видива. — Не стріляйте! Все владнається мирно — ви ввійдете в печеру!

Подив справив бажаний ефект. Натті, що встиг перезарядити рушницю, спокійно сів собі "на колоду, а "легка піхота" припинила воєнні дії і нетерпляче дожидала, що ж буде далі.

Не минуло й хвилини, як на схилі гори показався Едвардс у супроводі майора Гартмана, що на диво прудко, як на людину його віку, ішов слідом за юнаком. Вони швидко дісталися до прискалка й хутко ввійшли в печеру. Всі мовчали, вражено дивлячись їм услід.

РОЗДІЛ XL

Антоніо. Я онімів!

Бассаніо. Ти лікарем була, і не впізнав я?

Шекспір, "Венеціанський купець"

Протягом тих п'яти чи шести хвилин, поки юнак і майор були в печері, суддя Темпл, шериф і більшість добровольців піднялися на прискалок, де вояки почали розводитись про можливі наслідки операції та про свої особисті в ній заслуги. Та раптом усі замовкли: від печери йшли Олівер і майор Гартман.

Вони несли якогось чоловіка, що сидів у примітивному кріслі, застеленому невичиненими оленячими шкурами. Крісло вельми шанобливо й обережно поставили на землю. Волосся в чоловіка, що сидів у ньому, було довге й біле мов сніг; одіж, поношена й латана, але дуже охайна, була пошита з такої тканини, яку могли носити лише люди заможні; на ногах були мокасини, прикрашені найвигадливішим індіанським орнаментом. Обличчя чоловіка було сповнене поважності й гідності, але безвиразний погляд, яким він повільно й байдуже обвів присутніх, виказував, що він уже зійшов на дитячий розум.

Натті йшов за тими, хто ніс крісло — таку несподівану тут річ, — і зупинився неподалік, позад нього. Спершись на рушницю, він стояв серед своїх переслідувачів, і відвага його посвідчувала, що його хвилює справа набагато важливіша, ніж його особиста безпека. Майор Гартман, без шапки, стояв поруч із старим, і очі його, завжди такі веселі й життєрадісні, були сповнені тепер глибокого суму. Едвардс невимушено, але з любов'ю, поклав руку на бильце, хоч серце його було так переповнене почуттями, що він не міг говорити.

Всі уважно дивилися на старого, але ніхто не вимовив ані слова. Нарешті той обвів присутніх своїм бездумним поглядом, спробував підвестися, на його змарнілому обличчі майнула млява усмішка, і він промовив тремтячим, глухим голосом:

— Прошу сідати, панове. Військова нарада розпочнеться негайно. Всі, хто любить нашого доброго короля, раді будуть почути, що колонії лишилися йому вірними. Сідайте, панове, сідайте. Військо зупиняється на ночівлю.

— Він марить! — сказав Мармедюк. — Хто пояснить, як це все розуміти?

— Ні, сер, — твердо відказав Едвардс, — це не марення, а стареча безпомічність, і залишається тільки з'ясувати, хто в цьому винен.

— Може, панове пообідають з нами, сину мій? — мовив старий, повертаючи голову на голос, який, видимо, добре знав і любив. — Замовте обід, гідний офіцерів його величності, — ми ж маємо чудову дичину.

— Хто цей чоловік? — швидко запитав Мармедюк: голос старого пробудив у ньому цікавість і якийсь ще не ясний йому самому здогад.

— Цей чоловік, — намагаючись говорити, спокійно, почав Едвардс, але голос його дедалі дужчав, — це той, хто, як ви бачили, животів у печері, позбавлений всього того, що робить життя таким бажаним, і хто був колись радником і другом тих людей, які правили цією країною. Цей чоловік, такий тепер безсилий і безпорадний, був воїном настільки сміливим і могутнім, що відважні індіанці назвали його Пожирачем. Вогню. Це той, у кого тепер немає навіть кутка, де б він міг прихилити голову, а колись був власником величезного багатства, — так, судде Темпл, він був законним власником цієї землі, на якій ми стоїмо. Цей чоловік був батьком…

— Отже, це, — не тямлячись від хвилювання, вигукнув Мармедюк, — отже, це майор Еффінгем, що пропав безвісти?

— Справді, той, що пропав, — відказав юнак, дивлячись йому просто в очі.

— А ви? А ви?.. — ледве вимовив суддя.

— Я — його онук.

Запала глибока тиша. Всі дивилися на них, і навіть старий німець із непокоєм дожидав, що ж буде далі. Нарешті Мармедюк підвів голову, яку похилив не з сорому, а подумки дякуючи богу, із сльозами радості схопив юнака за руку й вигукнув:

— Олівере, тепер я розумію… Я прощаю тобі все — і твою різкість, і твої підозри; лиш одного не можу тобі подарувати: як ти міг допустити, щоб ця стара немічна людина страждала, живучи в таких умовах, коли не тільки мій дім, але і все, що я маю, у вашому розпорядженні?

— Він вірний, як шталь! — вигукнув майор Гартман. — Хіба я не казать тобі, хльоптше, що Мармедюк Темпл — вірний другі не зраджувать у біді?

— Справді, судде Темпл, завдяки цьому достойному джентльменові думка моя про вас дуже змінилася. Коли я зрозумів, що неможливо відправити мого діда назад, туди, звідки його привіз відданий старий слуга, без того, щоб його не викрили, я виїхав на Могок, щоб відшукати його давнього товариша, на совість якого я міг покластися. Він і ваш друг, судде Темпл, і коли те, що він стверджує, правда, то мій батько і я надто суворо судили про вас.

— Твій батько дійсно загинув під час аварії корабля? — лагідно запитав Мармедюк.

— Так. Після кількох років марних зусиль і трохи не абсолютної бідності він залишив мене в Новій Шотландії і вирушив одержати компенсацію за збитки, яку присудили нарешті британському офіцерству. Він пробув в Англії рік і вертався в Галіфакс, щоб обійняти там призначений йому урядовий пост у Вест-Індії. Він мав намір заїхати туди, де жив мій дід від початку до кінця війни, щоб забрати його з собою.

— А ти? — схвильовано вигукнув Мармедюк. — Я думав, що й ти загинув разом з батьком!

На щоках в юнака проступив рум'янець. Едвардс глянув на здивовані обличчя добровольців й нічого не відповів. Мармедюк обернувся до капітана Голлістера, який щойно підійшов до товариства, й сказав:

— Відведіть людей назад у селище, і хай вони йдуть по домівках — шериф перебрав міру. Докторе Тодд, прошу вас оглянути рану містера Дулітла. Річарде, подбай, щоб сюди прибув мій екіпаж. Бенджаміне, повертайся додому та берись за свої домашні справи.

Хоч ці вказівки й не дуже сподобалися присутнім, але невиразне почуття, що вони переступили межу дозволеного, й звична пошана до розпоряджень судді змусили всіх скоритися.

Коли вони пішли і на прискалку залишилися найбільш зацікавлені особи, Мармедюк, показуючи на старого майора Еффінгема, мовив його внукові:

— Може, краще занести твого діда до печери, поки не приїде мій екіпаж?

— Даруйте, сер, але на свіжому повітрі йому легше, і він дихав би ним частіше, якби ж то не страх, що його викриють. Я не знаю, що й робити, судде: чи можу я, чи маю право погодитися на те, щоб майор Еффінгем оселився у вашому домі?

— Вирішуй сам, — відповів. Мармедюк. — Твій батько був другом моєї юності. Він довірив мені всі свої статки. Він настільки покладався на мене, що не зажадав ніякого документа, — та ти, певне, й сам чув про це?

— Звичайно, сер, — відповів Едвардс, чи то вірніше, Еффінгем, як ми називатимемо його надалі.

— Ми мали різні політичні переконання. Якби перемогли колонії, твій батько нічого не втратив би, оскільки нікому не було відомо, що його багатство у мене. Якби гору взяв король, то неважко було б поновити права такого вірнопідданого, як полковник Еффінгем. Це тобі зрозуміло?

— Поки що все правильно, — відповів юнак з тією самою недовірою в погляді.

— Слухай, слухай, хльоптшику, — мовив німець. — Суття Темпл — найтшесніший тшоловік.

— Чим скінчилася війна — тобі відомо, — вів далі Мармедюк, — Твій дід лишився у Коннектікуті, а твій батько достатньою мірою допомагав йому, і він міг жити так, як це личить людині його становища. Мені це було добре відомо, хоч я ніколи не підтримував близьких стосунків з твоїм дідом, навіть у кращі часи. По війні твій батько повернувся з військами в Англію, де почав клопотатися про відшкодування збитків. А збитки й справді були великі, бо всі його маєтки були конфісковані й продані з молотка, і я законним чином придбав їх. Хіба не природно було з мого боку бажати, щоб твій батько мав якнайменше перешкод, коли для нього настане час одержати назад усю свою маєтність?

— Ніяких перешкод і не було, крім однієї: надто багато з'явилося претендентів.

— Але ніхто не зміг би змагатися із законним власником, і я відкрито заявив, що користуюсь капіталом, з часом і завдяки моїм власним зусиллям збільшеним у сто разів, лише як опікун.