Піонери - Купер Джеймс Фенімор

Найголосніше кричав Кербі, нахваляючись, що зловить утікачів і принесе Натті в одній кишені, а Бенджаміна — в другій.

— Треба їх оточити! — кричав він. — Розходьтеся в різні боки, хлопці, щоб перетяти їм шлях до гір! За чверть години вони будуть у горах, і тоді стережіться довгої рушниці!

На цей заклик відгукнулися десятки людей, оскільки не лише констеблі, а й відвідувачі обох пивниць кинулися навздогін: хто всерйоз, а хто, щоб трохи розважитися.

Повернувши до своїх воріт, Елізабет побачила, що Біллі Кербі зупинився біля воза, й подумала, що Бенджаміна спіймали. Коли дівчата квапливо йшли алеєю, вони раптом помітили дві людські постаті, що обережно, але швидко скрадалися в тіні дерев, і за якусь мить перед ними стояли Едвардс і мисливець.

— Міс Темпл, може, я більш ніколи не побачу вас, — схвильовано почав юнак. — Дозвольте подякувати вам за вашу добрість. Ви не знаєте, не можете знати, чому я так дивно поводився, але…

— Тікайте, рятуйтеся! — вигукнула Елізабет. — Селище уже все на ногах. Не можна, щоб вас побачили тут в таку хвилину, та ще й зі мною.

— Ні, я мушу поговорити з вами, нехай мене навіть і схоплять.

— Шлях до моста вже відрізано. Раніше, ніж ви встигнете сховатися в лісі, ваші переслідувачі будуть там. Хіба…

— Хіба що? — вигукнув юнак. — Ваша порада вже раз урятувала мене; кажіть, я підкорюся вам беззастережно.

— Вулиця тепер порожня, — помовчавши, сказала Елізабет. — Перебіжіть на той бік і на березі озера побачите човен мого батька. В ньому ви дістанетеся до будь-якого місця в горах.

— Але судді Темплові може не сподобатися така сваволя.

— Дочка його відповість за це.

Юнак щось прошепотів так тихо, що почула тільки Елізабет, і хотів уже піти й зробити, як вона сказала, коли підійшов Натті й мовив:

— Ви не забудете про порох, діти? Треба йти по боброві шкури, а я й" мої собачки старі, припас нам потрібен найкращий.

— Ходімо, Натті, — нетерпеливився Едвардс.

— Йду вже, йду, хлопче. Хай бог благословить вас за вашу добрість до старої людини.

Дівчата постояли, дивлячись услід старому і юнаку, тоді пішли в дім.

А Біллі Кербі тим часом, зупинивши волів, упізнав свій власний віз: Едвардс узяв його, без відома господаря, біля моста, де воли терпляче ждали на свого хазяїна, поки той розважався.

— Гей, золотенькі! — здивовано вигукнув лісоруб. — Як ви сюди потрапили? Я ж залишив вас біля моста!

— Тримайтеся курсу, — пробурмотів Бенджамін і навмання вдарив батогом, який опустився просто на плече Біллі.

— Лиха година, хто це ще такий? — загорлав Кербі, здивовано обертаючись. Але в темряві не розгледіти було обличчя, що ледь видніло над возом.

— Хто я? Стерновий на цій посудині й тримаю курс прямо, як бачиш. Так, так, міст у мене по носу, а тюрма — за кормою, от що значить добре стернувати, хлопче! Тримайтеся курсу!

— Ану, кинь батога, Бенні Помпо, а то, їй-богу, дам натруски. Куди це ти зібрався на моїй запряжці?

— На якій ще запряжці?

— Та на моїх волах і моєму возі.

— Слухай, Кербі, ти повинен знати, що Шкіряна Панчоха і я, Бенні Помпа… Ти знайомий з Беном?.. Отже, Бенні і я… ні, я і Бенні… А, хай йому всячина, коли я знаю напевно, хто саме, але хтось із нас замовив вантаж бобрових шкур, і ось ми винайняли воза, щоб відправити ті шкури додому. А я кажу тобі, містере Кербі, що ти не вмієш веслувати; ти вправляєшся з веслом, як корова з мушкетом чи панночка з шваброю.

Біллі збагнув, у якому стані стюард, і хвилину йшов поряд із возом, про щось міркуючи; тоді взяв батіг у Бенджаміна, що вже встиг заснути, й погнав волів по вулиці, а тоді через міст, у гори, до того порубу, де мав працювати наступного дня; дорогою він не зустрів нікого, крім констеблів, з якими перемовився кількома словами про втікачів.

А Елізабет простояла біля вікна майже годину, прислухаючись до віддалених вигуків переслідувачів і дивлячись на смолоскипи, що метушилися на схилі гори. Але незабаром останній гурт повернувся, розчарований і стомлений, і в селищі запанувала тиша, така сама, як тоді, коли Елізабет виходила з воріт дому, прямуючи до в'язниці.

РОЗДІЛ XXXVI

"І я б ридав, та не хотів", —

Так вождь онеїдів сказав, —

"Щоб воїна погребний спів

Жаль у собі нікчемний мав".

Томас Кемпбелл, "Гертруда з Вайомінгу"

Рано-вранці наступного дня Елізабет і Луїза, пам'ятаючи доручення Шкіряної Панчохи, зустрілися, як було домовлено, і вирушили до мосьє Лекуа. Хоч мешканці селища вже прокинулися, в крамниці людей було небагато — сам ґречний господар, Біллі Кербі, якась покупниця і хлопець-помічник.

Мосьє Лекуа з очевидною втіхою читав якогось листа, а лісоруб стояв із сокирою під пахвою, засунувши одну руку за пазуху, а другу — в кишеню куртки, і добродушно дивився на француза, немовби поділяючи його радість. У нових поселеннях панувала свобода манер, незалежно від суспільного становища людей, їхньої освіти й виховання. Коли дівчата ввійшли до крамниці, господар, не помітивши їх, саме звертався до Біллі:

— Ах, мосьє Біль! Цей лист зробив мене найщасливішою людиною! Ah, ma chиre France![63] Я знов побачу тебе!

— Я рада чути, мосьє, що ви отримали приємну звістку, — мовила Елізабет. — Але, сподіваюся, ви не назавжди полишаєте нас?

Галантний крамар заговорив тепер французькою мовою і сповістив Елізабет, що має надію незабаром повернутися на батьківщину. Однак хвилювання не заважало йому, за звичкою, обслуговувати покупців, і він, розповідаючи прегарній гості про зміну в житті своїх співвітчизників, устиг відпустити лісорубові порцію тютюну.

В листі йшлося про те, що мосьє Лекуа, який, не мавши за собою провини, втік від страху перед революційним урядом, міг повернутися до Вест-Індії, а француз сподівався посісти колишнє почесне місце в суспільстві, хоч як звик до теперішнього свого становища й вів торгівлю з великою вправністю.

Ми не будемо повторювати всі ті милі речі, якими обмінялися обидві сторони, а також безконечні запевнення француза, нібито йому дуже шкода буде втратити товариство міс Темпл. Під час цього обміну милими речами Елізабет вибрала хвильку й непомітно купила порох у хлопця-помічника, якого звали Джонатаном.

Дівчата вже зібралися йти, але мосьє Лекуа, вирішивши, мабуть, що не все сказав, з дуже поважним виглядом попросив у спадкоємиці згоди поговорити з нею віч-на-віч, посилаючись на якусь вельми серйозну причину. Елізабет погодилася, призначила час візиту, й дівчата нарешті вибралися з крамниці, куди вже почали сходитися покупці і де їх зустрічали так само ґречно, як і завжди.

Елізабет і Луїза мовчки дійшли до моста, й тут міс Грант зупинилася, бажаючи, але, видимо, не наважаючись щось сказати.

— Що з вами, Луїзо? Ви, часом, не захворіли? — стурбовано запитала Елізабет. — Може, повернемося додому, а із старим зустрінемося іншим разом?

— Ні, я здорова, тільки мені лячно… О, я не можу знов іти на ту гору! Ні, мені несила зробити це!

Це зізнання було цілковитою несподіванкою для Елізабет, яка, хоч і не мала забобонного страху перед небезпекою, що її вже не існувало, проте вважала, що дівчині не зовсім годиться самій блукати в лісі. Вона трохи помовчала, вагаючись; потім, розуміючи, що треба діяти, а не розмірковувати, твердо сказала:

— Тоді я мушу йти сама. Я не можу довіритися нікому, крім вас, у такій справі, бо можна наразити Натті на небезпеку. Почекайте мене на узліссі, аби ніхто не побачив, що я гуляю в горах сама. Мені б не хотілося, щоб пішли недоречні плітки, коли… коли… Почекаєте мене, люба моя?

— Та хоч цілий рік, коли б тільки недалеко від людей, — відповіла схвильовано Луїза. — Але не просіть мене йти на ту гору!

Переконавшись, що подруга справді не може йти, Елізабет залишила її неподалік від дороги в такому місці, де її не було видно випадковим перехожим, а сама вона могла бачити всю долину, і рушила далі вже сама. Йшла вона легкою, але твердою ходою, по тій дорозі, яка так часто згадувалась у нашій оповіді, побоюючись, що може запізнитися, бо затрималась у крамниці Лекуа, а путь до вершини гори була неблизька. Коли дівчині траплялася невеличка галява серед густого чагарника, вона зупинялася перепочити й тоді, забувши?: а хвильку про мету своєї подорожі, зачаровано дивилася на долину, що простиралась під її ногами. Через тривалу посуху зелень узялася буро-жовтими плямами, й краєвид, дарма що той самий, втратив уже свіжість і веселість, якими пишав на початку літа. Навіть небо, здавалося, страждало від спеки так само, як і земля: сонце сховалося за імлою, що повисла в повітрі, мов тонкий серпанок з диму. Лише де: не-де крізь цю завісу проглядала бліда синява, а на крайнебі темною масою ворушилися хмари, ніби природа збиралась на силі, щоб послати нарешті живлющі потоки людям на благо. Повітря було сухе й гаряче, дихати було важко, але Елізабет поспішала нагору, незважаючи ні на що, бо добре уявляла собі, як засмутиться і в якому безпорадному становищі опиниться старий мисливець, коли не отримає від неї допомоги.

На вершині гори, що її суддя у свій час нарік Горою Видива, була невеличка галява, розчищена для того, щоб краще бачити звідти селище й долину. Тут Елізабет повинна була зустрітися з Натті, і саме сюди вона йшла так швидко, як могла, попри крутизну й численні уламки скель, повалені стовбури та сухі гілки. Але всі ці перешкоди відступили перед рішучістю дівчини, й за кілька хвилин до призначеного часу вона стояла на галяві. Трохи відпочивши на колоді, Елізабет озирнулася, шукаючи свого старого друга, але його ніде не було видно. Вона подумала, чи з обережності він не ховається десь поблизу серед дерев, але й там нікого не було. Стомившись і не знаючи, що вже й думати, Елізабет вирішила покликати мисливця.

— Агов, Натті! Шкіряна Панчохо! — гукнула вона кілька разів, повертаючись то в один, то в другий бік, але у відповідь лише луна озвалась у пересохлому лісі.

Елізабет наблизилася до краю галявини й раптом почула якісь дивні звуки, ніби хтось ударяв рукою себе по губах, із силою видихаючи повітря. Не сумніваючись, що то сигнал Шкіряної Панчохи, вона пішла на звуки й незабаром, спустившись на кілька десятків футів, опинилася на терасі, наякій місцями з розколин у скелях, там, де нашарувався грунт, росли дерева. Елізабет підійшла до краю тераси, що майже прямовисно обривалася вниз, і зазирнула в провалля.