Дбайлива облога - Белль Генріх

Це справді я. Нарешті поліцейський підніс до рота рацію і промовив:

— "Вернер" восьмий. Терміново прошу "Орхідею" першу. Тим часом голландські велосипедисти поїхали далі, і прикордонники та поліцейські обступили її. "Восьмий" сказав:

— Тут якась молода жінка запевняє, нібито вона — Вероніка Тольм, і просить переказати вам, що "колеса" прибули, вона прикотила їх до кордону.

Відповіді вона не почула, але потім поліцейський простяг ДО неї рацію і кинув:

— Говоріть.

— Алло! — пролунало з рації.— Моє прізвище Гольцпуке, ви ще матимете зі мною справу не раз. Що з велосипедом?

— Він начинений. Не знаю, як саме, знаю тільки, щб треба зробити, щоб зняти запобіжники. Накажіть, щоб його десь поставили і щоб ніхто там нічого не крутив.

— Я буду через кілька хвилин. Гадаю, вам дуже хотілося б подзвонити. Я впізнав ваш голос.

— Так, мені хотілося б подзвонити... Якщо ви дозволите.

— Звичайно. Дайте мені поліцейського.

Вона повернула рацію, і з неї невиразно долинули якісь слова. Потім поліцейський узяв її за плече й промовив:

— Ходімо. Я проведу вас до телефону... А тоді...

20

Коли вона повернула ключ, витягла його з дверей і кинула в сумочку, її вразила тиша. Охоронців не було, пішли вже, очевидно, й фоторепортери та журналісти; Гольгера-старшого теж ніде не видно й не чути. Так само й Сабіни, Ерни Бройєр та її приятеля. Нікого. Рольф пішов з Гольгером-меншим до лікарні, потім мав залагодити ще деякі справи, і до першої години він не повернеться. Дощ не вщухав, хоч був уже й не такий рясний. Вона хвилю постояла й прислухалась. Ніде ані шелесь. Навіть не падали з дерев на цементовані доріжки яблука й горіхи. Здавалося, все це далеко, безкінечно далеко... Долинули голоси близнюків Польктів — їх щойно забрала мати, і тепер вони галасували дорогою додому. Про всяк випадок вона ще раз перевірила, чи замкнула двері "залки", і раптом відчула, що їй страшно пройти ці сто двадцять кроків садом. Поки вона обережно, так ніби ступає по ламкому склу, йшла доріжкою навскоси через сад, мозок її почав машинально вибудовувати логічний ряд: коли охоронців немає, то немає і Сабіни, а коли немає фоторепортерів, то немає і Гольгера-старшого, а коли... Від переляку вона аж здригнулася: з флігеля назустріч їй вийшов Роїклер. На думку їй спало: "Провісник біди!" Вони ступили одне до одного ближче, і Роїклер узяв її за лікоть. Усмішка в пастора й справді була якась вимушена, вигляд він мав зморений; від нього пахло сигарою.

— Так,— мовив він.— Спокійно. Сталося багато подій.— І заходився розповідати про те, як пішов з Ерною Бройєр до її батька й матері, а також про те, що "блудним дочкам доводиться тяжче, ніж блудним синам". Він говорив так тихо, що голос його майже пропадав. Вероніка, виявляється, сама дала про себе знати — подзвонила по телефону і настійно порадила не спускати з очей Гольгера-старшого. Та було вже пізно, бо вранці, невдовзі після того, як пішов із дому Рольф, хлопець утік, умовив одного з фоторепортерів,— їй-богу, це просто-таки божевілля! — щоб той одвіз його до Тольмсгофе-на, і поки пан та пані Тольм ховали в Гетціграті Беверло, підпалив замок.— Сталося багато подій,— повторив Роїклер.— І ніхто не постраждав.

І на завершення її зовицю з дочкою, провадив пастор, забрав якийсь поліцейський у формі: він щиро, як із колегами, привітався з охоронцями, і ті навіть не поцікавились, хто йому дав таке завдання. А тоді виявилося, що то хоч і не викрадення й закон за таке не карає, проте вчинок "сумнівний, і ще треба з'ясувати, якої адміністративної покари заслуговує той поліцейський". І Роїклер повторив утретє:

— Сталося багато подій, і ніхто не постраждав. Одначе вас тут жде один хлопець. До всього, що сталося, він не має ніякого відношення, але трохи постраждав. Це ваш приятель Генріх Шмерген. А головне, ваша зовиця Сабіна залюбки б вам, звісно, подякувала й попрощалася б із вами... Але обставини не дали зробити їй цього. Вона мусила поспішати. Вона...— Він знов усміхнувся.— Сабіна попросила мене, щоб я зачекав вас, пояснив усе й переказав, що вона з нетерпінням ждатиме зустрічі з вами. До речі, якщо ви ще не здогадалися... її коханець — поліцейський. То він батько дитини, яку вона чекає. Це вже, либонь, занадто...

— Атож,— мовила вона.— Таки занадто.

Поки вони йшли до хатини, пастор міцно тримав її за лікоть і переповідав свою довгу розмову з одним високим поліційним чином, що назвав "того пана Гендлера" дуже надійним співробітником, чия набожність стала причиною як глузувань, так і поваги з боку його колег. Потім Роїклер ще трохи порозмірковував уголос з приводу того, що четверо з вигляду чи й насправді близьких духом людей "у цьому дивовижному ансамблі — ваші батько й мати, зовиця й отой поліцейський — надумали вирватися на волю... Але тепер мені пора йти до дружини. А ви повинні подбати про хлопця— він жде вас у хаті".

Генріх Шмерген сидів перед повною недокурків попільничкою та чашкою кави й, затинаючись, розповідав про те, як їхав автобусом з Кельна до Губрайхена й читав книжку під назвою "Шлях Фіделя Кастро". Він захопився книжкою і не помітив, що люди довкола читали в газетах повідомлення про

смерть Беверло. І раптом — десь уже перед самим Губрайхе-ном — його, Шмергена, вжахнула мертва тиша. Він підвів голову й побачив, що в автобусі всі мовчки й вороже дивляться на нього й на книжку в його руках — холодними, крижаними поглядами, "так наче зараз накинуться на мене й задушать". І Шмергена охопив страх, атож, справжній страх; від того страху він мало не наклав у штани, зійшов з автобуса ще в Гурбельгаймі, а решту шляху йшов пішки, і тепер він, мовляв, хоче поїхати звідси — просто поїхати, байдуже куди.

— Будь-куди, аби лиш там можна було читати книжки, зокрема і в автобусі, і щоб тебе не поймав отакий страх. Можна ж посперечатися, а то й посваритись один з одним, можна... Вже й не знаю, що можна,— скажімо, навіть навести докази... Але оті німі вбивчі погляди... О господи! — зітхнув Шмерген.— Катаріно, мені здається, ви помиляєтесь, ми всі помиляємось... Я їду звідси, я тільки хотів з вами попрощатись, подякувати й попросити, щоб ви, може, дали мені трохи грошей... Я пошукаю країну, де можна спокійно читати в автобусі що завгодно.

— Куба? — спитала вона й прикусила губу; це запитання здалося їй підлим.

— Ні,— відповів Генріх.— Скоріше, мабуть, Іспанія. І то негайно. Я хочу поїхати негайно. Ще сьогодні ж таки, зараз. Я навіть не прощатимусь удома. Вітайте Долорес та Рольфа і дайте мені трохи грошей, тільки на перші дні. Спочатку я поїду в Голландію. Я ладен довіку робити найбруднішу роботу, навіть носити лайно, про мене. А гроші я вам пришлю...

Вона взяла з сумочки гаманець, поклала його поруч із Генріховою чашкою, відкрила й сказала:

— Бери половину.

А коли він зніяковів і завагався, вона вже рішучіше додала:

— Бери, бери, не ламайся.

Потім сама дістала купюри, витрусила на стіл дрібняки й почала розсовувати самими пучками рівноцінні купюри й монети на дві купки. П'ятдесятимаркову купюру вона розміняла, штовхнувши її ліворуч і пересунувши зліва направо двадцять п'ять марок. Нарешті нарахувала по "шістдесят вісім марок кожному", відгребла йому всі десятипфенігові монети — всього тринадцять штук — і сказала:

— Бери й це. На них можна випити чашечку кави або купити майже фунт хліба чи десяток сигарет — я не знаю, почім вони там, у Голландії. Або накупити сірників, багато сірників... Бери.— І, оскільки збентежений Шмерген усе ще вагався, запхала йому гроші до кишені куртки, додавши: — Хто просить гроші, той повинен їх і брати. Тобі ще доведеться цього навчитись... І ще дечого. Шкода, ти припав нам до душі. Та, може, ти ще повернешся.

Вона дивилась, як Шмерген іде під дощем через сад до хвіртки,— кашкет пожмаканий, комір куртки високо зведений,— і плакала. Книжку "Шлях Фіделя Кастро" він забув, і вона лежала на столі біля чашки.

Сабіна, однак, перше ніж піти, устигла ще помити овочі й начистити картоплі; залишилося тільки поставити все це на плиту й дістати з холодильника сардельки. Коли Рольф із малим підійшли до дверей, вона, Катаріна, ще плакала.

21

Гетціграт справляв таке враження, наче всіх його жителів евакуювали й тепер уже безлюдне село якнайпильніше охороняють: на кожному розі — поліцейські у формі й у цивільному, неподалік від кладовища — кінна поліція. На шкільному подвір'ї між церквою та кладовищем теж не видно було жодної душі,— певно, дітей цього дня розпустили по домівках. Жодного обличчя за вікном, жодного голосу. На базарному майдані та деяких перехрестях охорона стояла з мегафонами. Тиша. Судячи з усього, тут сподівалися навали — патлатих хлопців, жінок у довгих плащах, так званого "оточення",— але навали усе не було й не було. Він сидів цілком спокійний; Кете, поклавши вінок на коліна, нервувала. Блюртмель теж був не такий, як завжди: на всіх перехрестях він тривожно повертав голову то в один бік, то в другий, так ніби очікував щось таке, що все не наставало й не наставало. За великою вітриною м'ясної крамниці він побачив самого господаря, Брайліга,— свого шкільного товариша; поруч із Брайлігом стояла жінка-покупець.

— Тобі не завадило б усе ж таки вдягти пальто,— озвалася Кете.— Надворі холодно й вогко.

— На пальті не можна носити орденів, а я подумав, що сьогодні якраз нагода начепити їх.

Блюртмель, чоловік у протокольних питаннях тямущий, заявив, що взагалі ордени на похорон чіпляти можна, та от чи варто робити це саме на такий похорон, він не певен. Принаймні брати орденські стрічки ні в якому разі, мовляв, не треба. Кете також відраджувала його від стрічок, а проте рішення поїхати при орденах схвалила.

— Я просто дивуюся, Тольме, скільки гарних ідей тобі спало на думку за ці два дні,— сказала Кете.— Добре, що хоч від покійницької до могили Беверло не дуже далеко — метрів тридцять, щонайбільше п'ятдесят. Там поруч лежать мої батько й мати, і дід та баба, і прадід із прабабою... І Беверло там поховано стільки ж, як і Шмітців. Це одна з найстародавніших родин у наших краях. А на самому початку вони обробляли землю.

Коли Блюртмель почав допомагати їм виходити з машини, вгорі над ними закружляв, а тоді майже завис на місці вертоліт.