Місячна долина - Лондон Джек
На півдорозі до краю ущелини, де висока загорожа з колючого дроту, підкріплена каміняччям, закривала вихід до моря, вона вперше помітила невеличкий пляжик.
З трьох боків пляж так щільно обступили круті скелі і ще затуляли чагарникові зарості, що тільки з моря й далося б його побачити. Від моря пляж захищала черідка вузьких скелястих брил, з чверть милі завдовжки, об які вдарявся пінявий прибій, до берега докочуючись уже лагідними хвилями. Ще далі від землі стриміло з води чимало уламків скель: це вони зустрічали своїми грудьми натиск океанських валів, що розліталися мільйонами пінявих бризок у повітрі. Чорні скеляччя, густо обліплені мушлями, раз у раз проступали між хвиль, і на них лежали й ревли, вилискуючи на сонці мокрими тілами, морські леви, а в повітрі з пронизливим криком кружляла сила-силенна морських птахів.
Від загорожі донизу збігав крутий схил з десять футів завдовжки, і Сексон і не стямилась, як уже сиділа внизу на м'якому сухому піску.
— Чуєш, це така краса! — захоплено зустрів її Біллі.— І яке чудове місце, щоб отаборитись! А ось тут під деревами кришталевий струмок. Ти тільки глянь, який добрячий хмиз, скільки тут… — Він розглянувся довкола й перевів погляд на море, де очі його бачили більше, ніж могли сказати уста, — …всього, що хочеш! Ми б могли тут пожити… Ти тільки глянь, які тут мушлі. Я певний, що й риби тут можна наловити. Що, якби ми тут отаборилися на кілька день? Це ж однаково наші вакації… А я б тим часом сходив назад до Кармела по вудочки та гачки…
Сексон пильно вдивилася в його радісне обличчя і зрозуміла, що він уже цілком відірвався від міста.
— І вітру не чути, — провадив він. — Ані подиху!.. А глушина ж яка! Наче ми з тобою за тисячу миль від людського житла…
Свіжий свавільний вітер, що гуляв по голих пагорбах, сюди зовсім не зазирав. Тут було тепло й затишно, а в повітрі стояв запашний дух розквітлих кущів. Де-не-де серед чагарів виглядали молоді дубки й інші дерева, назв яких Сексон не знала. Вона перейнялася Біллиним захватом, і, побравшися за руки, вони побігли оглядати околицю.
— Отут ми направду можемо погратися в Робінзона Крузо! — скрикнув Біллі, коли вони перетяли смугу збитого піску, що його заливає припливом. — Слухай-но, Робінзоне! Отаборімося тут. Звичайно, я твій П'ятниця, і слово твоє — закон.
— Але що ми зробимо з Суботою? — удавано жахнувшись, відповіла Сексон і показала на свіжий слід людської ноги на піску. — Може, це дикун-людожер?
— На жаль — ні. Це не боса нога, а підошва тенісних капців.
— Але хіба дикун не міг здерти тенісні капці з утопленика або з якого з'їдженого матроса? — заперечила вона.
— Матроси не носять тенісних капців, — одразу дав їй одкоша Біллі.
— Ти щось забагато знаєш, як на П'ятницю, — нагримала вона. — Але байдуже, — принось речі, і будемо розташовуватися. Та й дикуни з'їли, можливо, не матроса, а пасажира.
За годину вони вже розташувалися затишним привалом. Постіль було постелено, купа трісок та дрюччя, нанесених морем, лежала біля багаття, а в кавнику над вогнем почала співати кава. Сексон гукнула на Біллі, що порався коло викинутої хвилями дошки, намагаючись приладнати її замість стола. Сексон показала рукою на море: на найдальшому прискалку стояв чоловік у самих купальних трусах. Він дивився в їхній бік, а вітер розвівав йому темне волосся. Коли він почав перебиратися по скелях назад до берега, Біллі звернув увагу Сексон, що на ногах у нього тенісні капці. За кілька хвилин він зіскочив з останньої брили на берег і попрямував до них.
— Ти ба! — прошепотів Біллі до Сексон. — Такий щуплявий, а які має м'язи. Тут, здається, всі здорово полюбляють фізичні вправи.
Сексон зирнула на незнайомого: обличчям він нагадував давніх піонерів і скидався на тип, досить поширений серед старих солдатів. Ще молодий віком — років тридцять, не більше, як вирішила Сексон, — він мав лице дуже вузьке, з гострими вилицями, високим чолом і довгим дзьобатим носом. Губи його були тонкі й чутливі, але очі! — таких очей Сексон зроду не бачила ані в піонерів, ані у ветеранів, ані в будь-кого: вони були темно-сірі, аж мало не карі, і дивилися в далечінь гостро й проникливо, немов досліджуючи глибінь простору. Сексон неясно відчувала, що десь уже бачила це обличчя.
— Здорові були! — привітався він. — Ви тут затишно, я бачу, влаштувалися. — Він кинув на землю неповну торбину. — Мушлі. Тільки всього. Вода ще занадто висока.
У Біллі вирвався якийсь невиразний вигук, і обличчя йому заніміло від крайнього подиву.
— Бий мене сила божа, якщо я не тішуся нашій зустрічі! — вихопилося в нього. — Вашу руку! Я завжди казав, що тільки спіткаю вас, обов'язково стисну вашу руку… Чи ти ба!
Біллі не міг стримати себе: почавши легеньким смішком, він урешті зареготався на ввесь рот.
Незнайомець зчудовано подивився на нього, стискуючи йому руку, а тоді перевів запитливий погляд на Сексон.
— Ви вже пробачте, — гоготів Біллі, трясучи від щирого серця незнайомцеві руку. — Але на мене такий сміх напав. Бий мене сила божа, — ось я прокинуся часом уночі, нарегочуся, і знову засинаю. Хіба ти його не впізнаєш, Сексон? Та це ж отой самий фертик… А ви таки нічогенько вмієте загилювати, еге?
І тут Сексон раптом згадала. Це він стояв поруч із Роєм Бланшаром біля авто тоді, коли вона блукала хвора й непритямна незнайомими кварталами Окленда. Але й тоді вона бачила його не вперше.
— А пам'ятаєте гулянку каменярів у Візл-парку? — спитав Біллі.— А перегони? Та вашого носа я впізнаю серед мільйона носів! Адже ви той самий молодчага, що кинув ціпка Тімоті Макменесові під ноги й заварив таку колотнечу, якої ані Візл-парк, ані який інший парк у світі ніколи й не бачив!
Незнайомець тепер і собі засміявся. Він реготав усе дужче, аж мусив спершу постояти на одній нозі, тоді на другій, а потім і зовсім сісти — на колоду, принесену морем.
— А ви там були? — спромігся він нарешті промовити до Біллі.— Ви це бачили? Бачили? — І обернувся до Сексон: — А ви?
Вона кивнула.
— А знаєте, — почав Біллі, коли вони вже пересміялися, — мені так кортить довідатися, на якого біса ви те зробили? Навіщо? Я стільки разів запитував себе…
— І я теж, — відповів той.
— Адже ж ви не знали Тімоті Макменеса, правда?
— Ні, навіть не бачив його, ні перед тим, ані опісля.
— То навіщо ж ви те зробили? — домагався Біллі.
Молодик засміявся, але стримав себе цим разом.
— Хай мені всячина, якщо я знаю! В мене є один тямущий приятель, він пише мудрі наукові книжки, а от його весь час пориває шпурнути яйце в електричний вентилятор, щоб побачити, що з того вийде. Мабуть, так воно й зі мною вийшло — тільки мене перед тим зовсім не поривало щось там шпурляти. Коли я вгледів ці ноги, що неслися повз мене, — я просто просунув між них тростинку, та й годі. Я й не замірявся того робити. А от узяв та й зробив. Тімоті Макменес, певно, здивувався не більше за мене.
— А спіймали вас? — спитав Біллі.
— А хіба по мені видно, що мене можна спіймати? Я тоді так злякався, як ніколи в житті. Навіть сам Тімоті Макменес не спіймав би мене тоді. Але що скоїлося по тому? Я чув, що знявся неймовірний шарварок, та не мав часу озиратися.
Тільки за чверть години, — після того, як Біллі розповів усе про колотнечу у Візл-парку, — вопи всі втрьох перезнайомилися. Молодика звали Марк Гол, а мешкав він у одному з будиночків серед кармельських сосен.
— А як ви дісталися до Бірсової бухти? — поцікавився Гол. — Адже з дороги нагорі її зовсім не видно.
— Так ось як вона зветься, — зауважила Сексон.
— Ми її так назвали. Один з наших товаришів пролітував тут якось і на честь його ми назвали бухту. Я вип'ю склянку вашої кави, якщо дозволите, — звернувся він до Сексон. — А потім покажу вашому чоловікові цю місцевість. Ми дуже пишаємося нашою бухтою. Ніхто з чужих ніколи сюди не заходить.
— Ну, а м'язи оці ви набули уже ж не втікаючи від Макменеса, — зауважив Біллі між двома ковтками кави.
— Масаж м'язів, коли вони напружені,— була загадкова відповідь.
— Еге, — відповів замислено Біллі.— А з чим його їдять?
Гол засміявся.
— Зараз я вам покажу. Напружте перший-ліпший м'яз і зробіть йому масаж пальцями — ось так і так.
— Оце уся причина? — недовірливо запитав Біллі.
— Так! — гордо відповів той. — Ось торкніться мене, де хочете, і переконаєтесь. Під кожним м'язом, що ви бачите, криється п'ять інших, і перший м'яз керує ними.
Біллі слухняно помацав Голові груди з правого боку.
— Ви, я бачу, розумієтесь на анатомії, що вибираєте місце без м'язів, — буркнув той.
Біллі переможно всміхнувся, і раптом вразився, коли під його пальцями набух м'яз. Біллі надушив його міцніше, але ні, то був справжній твердий м'яз.
— Масаж м'язів, коли вони напружені,— гордовито заявив Гол. — Де не візьмете — однаково.
І де Біллі не мацав — скрізь набухали малі й великі м'язи, тремтіли й спадали, аж доки все Голове тіло не вкрилося тріпотливими горбками м'язів.
— Зроду я не бачив такого! — захоплено промовив, нарешті, Біллі.— А свого часу я ж надивився на дужих хлопців! Та ви увесь — жива міць!
— І це зробив масаж м'язів, коли вони напружені, товаришу. Лікарі списали мене. Друзі казали на мене — хирлявий пацюк, шолудивий поет і все таке інше. А потім я покинув місто, перебрався до Кармела й почав лікуватися свіжим повітрям та масажем.
— Джім Гезард не так набув собі м'язи, — зауважив Біллі.
— Ще б пак — він щасливий, бестія! Він народився з готовими м'язами. А я свої сам собі створив. У цьому й різниця. Я — мистецький твір. А він — печерний ведмідь. А тепер ходімо, я покажу вам усе навколо. Краще розберіться. Залишіться тільки в черевиках і штанях, якщо у вас немає трусів.
— Моя мати була поетеса, — поінформувала Сексон, поки Біллі роздягався в кущах; вона-бо чула, що Гол назвав себе поетом.
Але той не виявив ніякої цікавості, і вона зважилася додати:
— Деякі її вірші було надруковано.
— А як її звали? — запитав неуважно Гол.
— Деєл Віллі Браун. Вона написала: "Вікінгові мандри", "По золото", "Вірність", "Кабальєро", "Могили Літл-Медоу" і ще багато інших. Десять з них уміщено в збірникові "Сторінки минувшини".
— В мене є ця книжка вдома, — відказав він, тепер уже зацікавившись. — Ваша мати була піонерка, — звісно, це ще не за моїх часів.