Місячна долина - Лондон Джек

Зі зруйнованої шопи по тім боці струмка він притягнув кілька дощок і зробив невеличкого помоста для постелі, а зверху накидав сухого листя замість матраца. Потім ще підпер брезента кількома патиками й позв'язував усе шматками мотузки та дроту.

Сексон захоплено прислухалася до перших крапель дощу. Але Біллі зацікавився лиш абияк: надто мізинець дошкуляє, заявив він. Ні Біллі, ані Сексон не знали, чим зарадити лиху і все жартували: а що, як буде гнойовик?

— А може, це запалення нігтя? — несміливо зауважила Сексон.

— А що воно таке?

— Я й сама гаразд не знаю. Пам'ятаю, ще коли я була зовсім маленька, така пригода трапилася місіс Кеді — і теж з мізинцем. Здається, вона до нього пластиря прикладала, а тоді мазала якоюсь маззю. Він страшенно болів, і зрештою ніготь геть увесь зліз. Після цього їй стало багато краще, і незабаром виріс новий ніготь. Давай я тобі зроблю поліпку з гарячого хліба.

Але Біллі не схотів, запевняючи, що на ранок йому полегшає. Нарешті Сексон тривожно задрімала, відчуваючи, що Біллі поруч неї й на мить не заплющує очі. За кілька хвилин рвучкий подув вітру збудив її, і вона почула тихий стогін Біллі. Спершися на лікоть, вона почала вільною рукою легенько водити йому по чолі й очах — так, як вона це вміла, — щоб заколисати його й навіяти сон.

Потім вона знов задрімала. Але скоро й прокинулася: цим разом її збудив не вітер, а Біллі. В темряві вона не могла нічого розгледіти, і тільки відчула, що він стоїть у якійсь дивовижній позі. Біллі виліз із-під укривал і стояв навколішках, припавши головою до дощок, а плечі йому здригалися з ледь витримуваного болю.

— І як сіпає, кляте! — озвався він на її голос. — Це гірше за тисячу зубних болів! Але хай болить… аби тільки ряднини не зірвало. Подумай, чого тільки не зазнали наші

предки… — виривалося в нього між стогонами. — Мій батько мандрував через гори, і його товариша зім'яв там ведмідь, — обідрав ногу мало не до кістки. Харчі всі вони поїли до крихти, тож треба було рушати далі. Коли батько садовив товариша на коня, той зомлів і він мусив прив'язати його до сідла. Отак їхали вони аж п'ять тижнів, і він усе витримав… Тоді ще отой Джек Кіглі! Йому розірвалася рушниця, й усю праву руку геть відшматувало, а мисливське собача, що було з ним на полюванні, з'їло в нього на очах його власні три пальці. А Джек був сам-самісінький серед болота і…

Але Сексон так і не почула, що було далі з Джеком. Скажений порив вітру зірвав мотузки, зламав раму, і їх накрило брезентом. Ще за хвильку брезент, раму, мотуззя — все чисто змело в темряву і злива затопила Сексон та Віллі.

— Один рятунок! — прогримів він їй на вухо. — Збирай усе й гайда в стару шопу!

Вони змокли до рубця, поки переносили речі, бо довелося поночі двічі переходити по камінцях через струмок до колін у воді. Стара шопа текла як решето, але вони все-таки знайшли більш-менш сухий куток, де розстелили свою аж ніяк не суху постіль. Відлине страждання шматувало серце Сексон. Добра година пішла в неї, щоб навіяти на Біллі дрімоту, легенько проводячи рукою по його чолі. Сама вона тремтіла з холоду й нервового збудження, але рада була не спати хоч би й цілісіньку ніч, аби тільки він на часинку забув про свій біль.

Час минав; нараз, коли, на думку Сексон, вже звернуло з півночі, крізь розчинені двері ввірвався електричний промінець, наче від маленького прожектора. Біла пляма черкнула по стінах шопи і спинилася на Біллі й Сексон. З-поза освіту почувся гострий голос:

— Ага! Ось ви, голубки! Ану вилазьте!

Біллі сів, мружачи очі від світла. Голос незнайомця пролунав ближче, повторюючи свою вимогу.

— Хто це тут? — спитав Біллі.

— Я, — була відповідь. — І я прийшов не жарти з вами жартувати!

Незнайомець стояв тепер на відстані якогось ярда від і них, проте їм нічого не було видно за смугою світла, що час від часу гасло, коли палець втомлювався натискати на кнопку ліхтарика.

— Ну, ворушіться! Вилазьте! — скомандував голос. — Згортайте свою постіль і гайда за мною. Мені вас треба.

— Та хто в чорта ви такий? — озвався Біллі.

— Я констебль. Ходім!

— Але чого вам від нас треба?

— Вас, звісно. Вас обох.

— З якої причини?

— Волоцюзтво. А тепер хутчій! Мені ніколи панькатися з вами цілу ніч.

— Забирайтеся відси самі! — йому Біллі.— Я не волоцюга. Я робітник!

— Може, так, а може, й ні, не знати, — відповів констебль. — Це вже ти сам уранці розкажеш судді Ньюсбаумерові.

— Ах, ти… смердюче паршиве щеня, ти думаєш мене вигнати звідси! — почав Біллі.— Ану, поверни на себе світло, хай я подивлюся на твою репану пику. Вигнати мене! Мене! Ось як я встану та намну тобі боки, то від тебе мокро стане… ти…

— Ні, ні! — злякалася Сексон. — Не роби бешкету, Біллі. Це скінчиться в'язницею…

— Її правда, — ствердив констебль. — Послухайся своєї приятельки.

— Вона моя дружина, тож гляди, обережніш язиком, — застеріг Біллі.— А тепер ушивайся, як не хоч лиха напитати!

— Я вже бачив таких, як ти! — огризнувся констебль. — І я маю, чим тебе переконати. Ану лиш кліпни оком!

Пляма світла пересунулася набік, і з темряви виступила рука, в якій зловісно зблиснув револьвер. Ця рука здавалася чимсь відокремленим від тіла, ніби вона існувала сама по собі: вона то зникала, мов привид, то знову виринала, коли палець натискував кнопку ліхтарика. Очі їм прикипали до руки й револьвера, а за мить усе поглинала цілковита темінь, і потім вони знову бачили руку й револьвера.

— Тепер, я думаю, ви підете? — вищирився на них констебль.

— А ось зараз побачиш… — почав Біллі.

Саме в цю мить світло згасло. Констебль хутко шарпнувся, і ліхтарик глухо вдарився об підлогу. Біллі з полісменом разом кинулися шукати ліхтарика, але Біллі намацав його перший і навів струмінь світла на констебля. Перед ним стояв сивобородий чоловік у мокрому

цератовому плащі. Він був зовсім старий і нагадав Сексон одного з тих ветеранів, що беруть участь у поминальних процесіях у День покладення вінків{37}.

— Віддай! — гаркнув констебль.

Біллі тільки пирхнув у відповідь.

— Ну, то я прошию тобі шкуру наскрізь!

Він навів револьвера просто на Біллі, але Біллин палець на кнопці ліхтарика ані ворухнувся, і в барабані зблиснули кінчики куль.

— Ах ти, старе бородате опудало! Тобі хіба по кислиці стріляти! — відказав Біллі.— Бачив я таких, як ти! Всі ви хоробрі, як леви, з затурканими бідаками, а дай вам справжнього чоловіка, то втікаєте, мов зайці. Ану, потисни на гачок! Ех ти, паскудний страхопуде, та ти ж хвоста між ноги й дременеш навтіки, тільки я рота розкрию!

І не довго думавши, Біллі так гримнув, що Сексон мимохіть зареготалася, побачивши констеблів переляк.

— Востаннє попереджаю, — процідив констебль крізь зуби, — віддай ліхтарика і йди за мною добром, а ні, то тут тобі й кінець.

Сексон злякалася за Біллі, але не дуже. Вона була певна, що полісмен не наважиться стріляти, і всю її пройняли знайомі трепетні гордощі: її Біллі такий хоробрий! Хоч не бачила його обличчя, вона знала, що воно зловісно холодне й безвиразне, як і тоді, коли він бився з трьома ірландцями.

— Не тебе першого я вб'ю на своєму віку, — погрозився констебль. — Я старий вояк і крові не боюся…

— Сором вам, — перебила його Сексон, — ганьбити мирних людей, що не вчинили нічого злого!

— Ви не маєте права ночувати тут, — стояв на своєму констебль. — Це не ваша власність. Це проти закону. А хто проти закону, той іде до в'язниці, куди підете й ви обоє незабаром. Не одного волоцюгу засадив я на тридцять днів за спання в оцій шопі. Для вашого брата це найкраща пастка. Я добре до вас придивився і бачу, що ви саме з цієї породи. — Він обернувся до Біллі.— Ну, я вже досить з тобою воловодився. Підеш ти добром за мною чи ні?

— Слухай-но, стара поторочо, — відповів Біллі.— По-перше: ти нас нікуди звідси не витягнеш. А по-друге: сю ніч ми переночуємо ось на цьому самому місці.

— Віддай ліхтарика! — рішуче гукнув констебль.

— Геть к бісу, бороданю! Тебе ніхто не тримає. Чеши відси, чуєш? А свою блимавку шукай он там у болоті!

Біллі навів світло на двірний отвір і загилив ліхтарика, мов м'яча. Навколо стало темно, наче в льосі, лиш чути було, як порушник їхнього спокою люто скрегоче зубами.

— А стрельни-но тепер, побачимо, що з цього вийде, — грізно промовив Біллі.

Сексон спіймала Біллину руку й гордо стиснула її. Констебль буркнув якусь погрозу.

— Це що? — гримнув на нього Біллі.— Ти ще досі тут? Слухай, бороданю, мені набридло твоє патякання. Забирай ноги на плечі й гайда! А ні, то я сам тебе викину. А якщо й далі тут лазитимеш, то ще заробиш. А тепер — чеши відси!

За ревом бурі не було чути нічого. Біллі скрутив цигарку. Коли він чиркнув сірником, у шопі констебля вже не було. Біллі засміявся.

— Я так розлютувався, що й про мізинця забув. А тепер от знову починає нити.

Сексон примусила його лягти і знов узялася за свій заспокійливий масаж.

— До ранку не варто рушати, — сказала вона. — А як розвидніє, поїдемо трамваєм до Сан-Хозе, наймемо кімнату, поснідаємо чимсь гарячим і купимо в аптеці, що там треба для пальця.

— А як же з Бенсоном? — нерішуче заперечив Біллі.

— Я йому зателефоную з міста. Це коштуватиме лишень п'ять центів. У нього є телефон, я бачила. Та хоч би тобі палець і не болів, ти б усе одно не міг би орати за дощем. Нам обом з тобою треба підлікуватися, — бач, як ми скалічіли. Поки стане на погоді, моя п'ятка загоїться, і ми зможемо рушити далі.

РОЗДІЛ V

За три дні, в понеділок рано, Сексон і Біллі доїхали трамваєм до кінцевої зупинки і звідти подалися вдруге до Сан-Хуана. На дорозі стояли калюжі, але з блакитного неба світило вже сонце, а земля зеленіла молоденькою травкою. Сексон почекала Біллі коло Бенсонових воріт, коли той пішов до хазяїна по свої зароблені шість доларів.

— Він брикався, як бик, що я йду, — розказував Біллі, повернувшись. — Спершу й слухати не хотів. Казав, що за кілька днів дасть мені роботу біля коней і що, мовляв, не щодня трапляються хлопці, доладні вправитися з четвернею, і що він був би дурний мене відпустити.

— А ти йому що?

— Я просто сказав, що мені треба йти далі. А коли він спробував мене переконати, я йому відповів, що зі мною моя жінка, а їй аж свербить рушати.

— А хіба тобі не свербить, Біллі?

— Чом ні? Тільки я не такий гарячий, як ти.