Місячна долина - Лондон Джек
Бий мене сила божа, а мені таки почало подобатися ходити за плугом. Тепер мені вже не буде страшно питати такої роботи, з усяким плугом управлюсь: я втямив, що тут до чого.
Годиною пізніше, відмахавши добрих три милі, вони відступили з дороги, почувши за собою гуркіт мотора. Але автомобіль не обігнав їх. Бенсон, що сидів сам-один у машині, зупинив її.
— Куди ж це ви простуєте? — запитав він Біллі, скинувши пильним оком на Сексон.
— До Монтері, якщо це вам по дорозі,— усміхнувся Біллі.
— Я можу вас підкинути аж до Вотсонвіля. Пішки з таким вантажем ви йшли б туди кілька днів. Залазьте. — І звернувся просто до Сексон: — Хочете сісти спереду?
Сексон глянула на Біллі.
— Давай, — кивнув той головою. — Спереду гарно. Це моя дружина, містере Бенсоне, — місіс Робертс.
— Ого, то це ви забрали в мене свого чоловіка, — добродушно дорікнув їй Бенсон, підтикаючи плед Сексон під коліна.
Сексон узяла на свої плечі провину і з цікавістю стала дивитись, як він керує машиною.
— А злиденний був би з мене фермер, якби я мав стільки землі, скільки ви переорали на своєму віку, поки прийшли до мене, — підморгнув Бенсон через плече до Біллі.
— Я перед тим тільки один раз у житті брався за плуг, — визнав Біллі.— Але треба ж колись і повчитись.
— За два долари на день?
— Чому б пак і ні: дурний дає, розумний бере, — ввічливо відрізав Біллі.
Бенсон зареготався від щирого серця.
— А ви кмітливий учень, — похвалив він Біллі.— Я одразу тоді помітив, що ви з плугом далекі знайомі. Але ви взялися як слід. З десятьох перехожих робітників, що питають у мене щодня роботи, і один не оратиме так добре, як оце ви принатурилися вже на третій день. Але найбільший ваш козир, що ви знаетесь на конях. Того першого дня я напівжартома сказав вам узятися за віжки. Ви досвідчений, я б навіть сказав — природжений коняр.
— Він з кіньми дуже лагідний, — докинула Сексон.
— Цього ще мало, — відказав Бенсон. — Ваш чоловік знає, як до коня підійти. Це трохи тяжко пояснити. Одне слово — він знає як. Це майже вроджене. Лагідність потрібна, але тверда рука — ще більше. А ваш чоловік саме вмів тримати коней. Ну, хоча б ота перша спроба з четвернею. То була не легка річ. Лагідністю там би не зарадив. Там треба було твердості. І він одразу взяв коней у руки, я це зрозумів. Він не вагався ані хвилини, не вагалися й коні. Вони відразу відчули тверду руку. Вони знали, що завдання треба виконати і що саме вони мають його виконати. Вони зовсім не боялися вашого чоловіка, ні, вони просто знали, що за ними сидить хазяїн. У той мент, коли він узяв у руки віжки, він узяв у руки й коней. Він тримав їх у руках і скеровував туди, куди хотів: повертав праворуч і ліворуч, уперед і назад, підганяв, попускав, осаджував, — і коні знали, що вийде все, як слід. Може, коні й дурні, але глузду їм не бракує. Вони пізнають руку справжнього коняра, хоч я не беруся пояснити, яким робом вони з порогу це відчувають.
Бенсон замовк, трохи зніяковілий через свою балакучість, і зиркнув на Сексон, чи вона слухає й розуміє його. Вираз її обличчя й очей задовольнив Бенсона, і він додав з коротким смішком:
— Коні — моє слабке місце. Не думайте, що мені миліша за них оця смердюча трандибалка. Я б радніш провіз оце вас парою добрих рисаків. Але то відібрало б забагато часу, і навіть гірше — я б увесь час непокоївся за них. А ця машинерія що! Ані нервів, ані тобі ніжних сухожиль. Жени щодуху — й край.
Вони пролітали милю по милі, і невдовзі між Сексон і Бенсоном розгорілася жвава розмова. Сексон одразу зрозуміла, що перед нею ще один тип новочасного фермера. Досвід останніх днів дав їй змогу вільно розмовляти на цікаву для неї тему, і вона сама навіть дивувалася, що так багато розуміє з того, що каже Бенсон. На його прямі запитання вона докладно розповіла йому про їхні з Біллі плани і коротко згадала про оклендське життя.
Минаючи розплідники біля Морган-Гілу, Сексон на превелике своє диво почула, що позаду вже двадцять миль — адже це було більше, ніж вони збиралися пройти за цілий сьогоднішній день. А машина все гула й гула, пожираючи відстань, що бігла назустріч.
— А я дивувався, чого б то такому доброму хлопцеві, як ваш чоловік, блукати шляхами, — признався Бенсон.
— Я знаю, — усміхнулася Сексон. — Біллі мені переказував ваші слова. Ви гадали, що він, мабуть, з чесних робітників, та тільки на чомусь спіткнувся.
— Але ж я тоді ще не знав про вас. Тепер я розумію. Хоча мушу сказати, що в наші дні це дивина — зустріти молоде подружжя, яке з клунками за плечима подалося б у безвість шукати землі. Ага, поки не забув, скажу вам одну річ. — Він обернувся до Біллі.— Я допіру казав вашій дружині, що на моєму ранчо для вас завжди знайдеться робота. В мене є затишний будиночок на три кімнати, до ви могли б оселитися. Не забувайте цього.
Окрім усього іншого, Сексон дізналася й те, що Бенсон скінчив агрономічний коледж при Каліфорнійському університеті — вона навіть і не знала, що існує така галузь науки! Щодо державної землі Бенсон висловився без особливої надії.
— Вільна державна земля ще є,— сказав він, — але з тих чи тих причин непридатна. Якщо в тій місцевості, куди ви йдете, і є добрий грунт, то ринок збуту недосяжний. Я щось не чував, щоб там проходила залізниця.
— Ось ми скоро проїжджатимемо Пагарською долиною, — сказав він, коли вони поминули Гілрой і мчали до Сарджента. — І я покажу вам, що можна зробити з грунтом; і того досягли не агрономи з вищою освітою, а прості, темні чужинці, з яких наші зарозумілі американці так глузують. Ви самі побачите. Це одна з найцікавіших околиць у нашому штаті.
В Сардженті Бенсон на кілька хвилин залишив Сексон і Біллі в машині, а сам пішов залагодити якісь справи.
— Це тобі не те, що плуганитися пішки! — мовив Біллі.— Ще зовсім рано, а коли він нас висадить, ми ще встигнемо пройти не одну милю. Та все-таки, коли ми влаштуємося й забагатіємо, я залишуся при конях. Кінь мені наймиліший.
— Машина добра тільки тоді, коли поспішаєш, — згодилася Сексон. — Звичайно, якщо ми станемо дуже, дуже багаті…
— А знаєш, Сексон, — урвав її Біллі, запалившись якоюсь новою думкою, — я переконався в одному: я тепер не боюся залишитися без роботи на селі. Спершу мені було таки страшнувато, хоч я й мовчав. А коли ми вийшли з Сан-Леандро, я зовсім впав у розпач. Тепер же он, бач, аж у двох місцях — у місіс Мортімер і в Бенсона — я можу на роботу стати і до того ж на постійну. На селі для кожного робітника знайдеться робота.
— О, ні,— поправила Сексон, гордовито всміхнувшись, — ти трохи помилився. Робота знайдеться для кожного путящого робітника. Заможні фермери не беруть наймитів з милосердя.
— Ще б пак; вони ж не при благодійному закладі,— засміявся Біллі.
— А тебе вони беруть, бо ти путящий робітник. І це їм з першого погляду видно. Справді, Біллі, он скільки всякого робочого люду ми здибали вже дорогою. Але хіба хоч одного з них можна до тебе зрівняти? Я до них придивлялася. Всі вони якісь кволі тілом і розумом.
— Еге ж, братва ця досить убога, — скромно погодився Біллі.
— Тепер не відповідна пора оглядати Пагарську долину, — сказав Бенсон, знову сидячи поруч із Сексон, коли Сарджент лишився далеко позаду. — Але все-таки варто подивитись. Подумайте лиш: дванадцять тисяч акрів під самими яблунями! Знаєте, як звуть тепер цю Пагарську долину? Новою Далмацією! Нас виперли звідти, нас, спритних янкі, виперли далматинські імігранти й показали, що вони спритніші. А які вони були вбогі, приїхавши, — чисто злидні. Спершу вони наймалися на поденщину, коли збирали фрукти. Далі почали потроху скуповувати яблука на пню. І що більше вони вибивали грошей, то більшали і їхні оборудки. Скоро вони стали брати садки в довготермінову оренду. А тепер уже й землю скуповують. Вони не забаряться заволодіти геть усією долиною і випруть з неї останнього американця.
О, наші спритні янкі! Та ці обідранці слов'яни вже в перших своїх операціях з нами мали дві або й три тисячі відсотків прибутку. Тепер вони задовольняються сотнею відсотків. А коли їхній прибуток двадцять п'ять — п'ятдесят відсотків — то справжнє лихо.
— Це так само, як у Сан-Леандро, — озвалася Сексон. — Перші тамтешні власники майже всі зникли. Настав час інтенсивного господарювання. — (Сексон дуже сподобалося це речення). — Справа не в тому, щоб мати багато акрів, а в тому, хто скільки заробить на одному акрі.
— Я скажу й більше, — провадив далі Бенсон, енергійно кивнувши головою. — Дехто з них, як от Лук Скурич, ведуть справу із великим розмахом. Дехто має вже з чверть мільйона. Я знаю десятьох, що варті півтораста тисяч кожен. Вони розуміють, як узятися до яблук, це їхній хист. Вони знаються на деревах так, як ваш чоловік на конях. Для них кожне дерево — жива істота, як для мене кінь. Вони знають кожне дерево, його вдачу, всю його історію, все, що коли сталося з ним. Вони немов чують його пульс. Вони вам скажуть, чи дерево почуває себе сьогодні теж само добре, як учора. А коли йому гірше, то вони знають, чому саме, і запобіжать дальшому лихові. Глянувши на дерево в цвіту, вони вам любісінько скажуть, скільки ящиків яблук воно зародить, і навіть більше — якого гатунку й форми будуть ті яблука. Та вони знають кожнісіньке окреме яблуко і знімають його з гілки обережно, любовно, ніколи не кидають, а запаковують і відвантажують так само ніжно й любовно. Зате яблуко з'являється на ринок не гниле й не побите і бере добру ціну.
Так, це більше, ніж інтенсивне господарювання. Ці слов'яни з Адріатики до того ще й непогані гендлярі. Вони вміють не тільки викохувати яблука, а й продавати їх. Нема ринку збуту? Дурниця! Утворіть ринок! Отак вони й роблять, тоді як у наших урожай гниє під деревами. Ось хоча б Пітер Менгол. Щороку він їздить до Англії і везе з собою сотню вагонів жовтих ньютонівських пепінок. Та ці далматинці продають наші пагарські яблука у південній Африці і збивають собі добру грошву!
— А що ж вони роблять з цією грошвою? — спитала Сексон.
— Та відкуповують у американців Пагарську долину!
— Ну й потім?
Бенсон зирнув на Сексон.
— Потім вони почнуть відкуповувати в американців якусь іншу долину. Американці розтринькають гроші, і їхні діти гнитимуть по містах, як зігнили б і ви з чоловіком, якби не вибралися звідти.
Сексон аж здригнулася, подумавши: "Як зігнила Мері, як зігнив Берт, як гниє Том та інші гниють…"
— О, наша країна велика, — провадив далі Бенсон. — Тільки ми не великий народ.
