Піонери - Купер Джеймс Фенімор

І якби душу віддав ти, я б гірко тебе оплакував до кінця днів своїх, хоч їх і лишилося небагато…

— Е, Шкіряна Панчохо, — відказав Кербі, звертаючись до підсудного так собі вільно й невимушено, наче це зовсім і не в суді, — коли вже на те пішло, то…

— Продовжуйте допит, пане прокурор.

Ван дер Скол, якому була зовсім не до вподоби така дружня балачка свідка й підсудного, заявив судові, що він не має більше запитань.

— Отже, ви не злякалися, містере Кербі? — запитав оборонець.

— Я! Звісно, ні, — відповів Біллі, самовдоволено оглядаючи свою могутню постать. — Не так мене й легко залякати.

— Так, ви, здається, мужня людина. А де ви народилися?

— У штаті Вермонт. Край гористий, і грунт там поганенький, але лісів багато, все буки та клени.

— Так, і мені доводилось чути таке, — лагідно підтвердив адвокат. — Там, у своїм краю, ви теж звикли мати справу з рушницею?

— Я другий стрілець у тутешній окрузі. Я поступаюся лише перед Натті — після того, як він убив голуба на льоту.

Шкіряна Панчоха підвів голову, засміявся, тоді простяг лісорубові зморшкувату руку й сказав:

— Ти ще молодий, Біллі, і не зустрічав таких удатних стрільців, яких знав я. Але ось моя рука — я не маю на тебе зла.

Ліппет розсудливо чекав, поки скінчиться цей вияв дружніх почуттів, але тут втрутився суддя.

— Тут не місце для таких розмов, — сказав він. — Продовжуйте допит, містере Ліппет, а то я викличу інших свідків.

Адвокат стрепенувся, удавши, ніби сам він у діях свідка й підсудного не добачив нічого недоречного, й незворушно вів далі:

— Отже, ви залагодили справу миром?

— Він віддав мені шкуру — то з якого дива мені сваритися із старим? Як правду сказати, я й сам не вважаю, що вбити оленя великий злочин.

— І ви розпрощалися друзями? Ви не збиралися позивати його до суду?

— Та ні ж бо. Він віддав шкуру, і я на нього не сердився. То тільки сквайр Дулітл так уже образився на старого.

— Я закінчив, сер, — мовив Ліппет і сів на місце з виглядом людини, впевненої у своєму успіхові.

Настала черга Ван дер Скола звернутися до присяжних, і він почав свою промову.

— Панове присяжні засідателі! Мені слід було б протестувати проти навідних запитань пана адвоката (під навідними я розумію такі питання, які підказують відповідь), але я певен, що наш закон справедливий і безсторонній і на нього не вплинуть ніякі адвокатські хитрощі (я маю на увазі законні хитрощі), якими пан адвокат хоче виправдати підсудного. Він намагався переконати вас, панове, всупереч вашому здоровому глуздові, що наставляти рушницю на констебля (обраного чи призначеного) — всього лиш безневинний жарт, який не загрожує безпеці суспільства (я маю на увазі державу, панове). Але дозвольте привернути вашу увагу до деяких особливостей цього дуже прикрого випадку.

І прокурор змалював події так плутано, що збив з пантелику своїх шановних слухачів. А закінчив він свою промову ось цими словами:

— Тепер, панове присяжні засідателі, пояснивши вам суть злочину, в якому винна ця нещасна людина (нещасна з огляду на своє невігластво і на свою провину), я звертаюся до вашої совісті, аніскільки не сумніваючись, що ви усвідомлюєте, як важливо (незважаючи на намагання адвоката, підбадьореного вашим першим вироком, переконати всіх у безперечності свого успіху), — наскільки важливо покарати злочинця і відстояти гідність закону.

Далі виступив суддя Темпл. Промова його була коротка; він викрив хитрощі адвоката й виклав факти ясно в їх незаперечній вірогідності.

— Ми живемо, панове, — закінчив він, — на самому краю цивілізованого суспільства і тому повинні якомога суворіше пильнувати законів. Якщо ви вірите свідченням проти підсудного, то вам доведеться ухвалити обвинувальний вирок; якщо ж ви думаєте, що ця стара людина не мала наміру заподіяти зло констеблеві, то судіть її, але будьте милосердні.

Присяжні, як і попереднього разу, не вийшли із зали й, трохи порадившись, ухвалили:

— Винен.

Це не викликало подиву: всі свідчення, більшу частину яких тут не наведено, доводили провину Шкіряної Панчохи. Судді теж, мабуть, не сумнівалися в такому рішенні, бо радилися одночасно з присяжними і невдовзі оголосили вирок.

— Натаніель Бампо… — почав суддя і зробив звичайну в таких випадках паузу.

Старий мисливець, який знов був задумався, схиливши голову на груди, схопився на рівні й вигукнув по-військовому:

— Тут!

Суддя підніс руку, закликаючи до тиші, й сказав:

— Ухвалюючи цей вирок, суд брав до уваги як ваше незнання законів, так і необхідність покарання за їх образу. З огляду на ваш похилий вік суд не присудив вас до биття канчуками, хоч це й передбачено законом. Однак, оскільки гідність закону вимагає публічної покари за таку провину, то суд ухвалює посадити вас на годину в колодки. Крім, того, суд присудив вас до штрафу в сумі ста доларів і до місячного ув'язнення в місцевій тюрмі. Якщо ж протягом вищезгаданого строку штраф не буде сплачено, термін перебування у в'язниці подовжується аж до повної виплати штрафу. Я вважаю за свій обов'язок, Натаніелю Бампо.

— А де ж я візьму такі гроші? — урвав його мову Шкіряна Панчоха. — Де мені їх узяти? Премію за пум ви відібрали, бо я вбив оленя. Де ж старому в лісах знайти стільки золота й срібла! Ні, ні, судде, обміркуйте все, що я сказав, і не примушуйте мене пробути в тюрмі дні, що мені лишилося ще прожити.

— Якщо ви маєте якісь заперечення проти рішення суду, суд готовий вислухати вас, — лагідно зауважив суддя.

— Ще б пак я не мав! — вигукнув Натті, конвульсивно стискаючи поруччя. — Звідки мені взяти таку купу грошей? Відпустіть мене в ліси, у гори, де я звик дихати чистим повітрям, і я, попри свої сімдесят років, ще до кінця сезону принесу вам гроші, якщо в цьому краю залишилася дичина. Так, так, ви розумна людина, пане суддя, ви розумієте, як жорстоко садовити за грати людину, яка все життя бачила над собою вільне небо!

— Я мушу дотримуватись закону…

— Не кажіть мені про закон, Мармедюку Темпл, — перепинив його старий. — Хіба дикий звір думав про закон, коли хотів роздерти вашу дитину? Ваша дочка навколішках благала бога про лавку більшу, ніж я зараз прошу у вас, і він її почув. То ви думаєте, бог не почує, коли ви відмовите мені у моєму благанні?

— Мої особисті почуття не повинні…

— Послухайте, Мармедюку Темпл, — знов урвав суддю Шкіряна Панчоха, і голос його звучав поважно й сумовито. — Послухайте, що я вам скажу. Я блукав по цих горах, коли ви ще були немовлям на руках у матері, і сподіваюсь, що маю право блукати по них до скону. Чи пам'ятаєте ви той час, коли ви вперше прийшли на берег цього озера, коли тут не було ще в'язниць? Хіба не дав я тоді вам притулку, не розстелив ведмежої шкури, щоб ви відпочили, не нагодував жирним оленячим м'ясом? Так, так, тоді ви не казали, що вбивати оленя — злочин. Я зробив для вас усе, що міг, хоч і не мав особливих причин любити вас, бо ви не зробили нічого, крім зла, тим, хто любив мене і дружив зі мною. А тепер на знак подяки ви хочете запроторити мене за грати. Сто доларів! Де ж я візьму стільки грошей? Ні, ні… Я знаю, люди різне плетуть про вас, але ви не така недобра людина, щоб гноїти в тюрмі старого, який лише захищав свої права… Дай-но мені пройти, друже, — звернувся він до констебля, — я надто довго був на людях, я хочу знову в ліси. Не бійтеся, судде, не бійтеся, кажу вам: ще не перевелися бобри в ручаях, ще за оленячі шкури платять по шилінгу, й ви отримаєте свій штраф, усе до останнього цента. Ну, мені й моїм собачкам буде чимало роботи, на наші літа це труд тяжкий, але я обіцяв — і додержу слова.

Дарма й казати, що констебль зупинив Шкіряну Панчоху; той хотів ще щось сказати, але в залі почувся гомін, і погляди всіх присутніх звернулися до виходу.

Крізь натовп продирався Бенджамін, і всі побачили його приземкувату постать: ставши однією ногою на підвіконня, а другою — на поруччя біля лави присяжних, він витяг з кишені гаманець і заявив:

— Якщо ваша честь відпустить цього сердегу в нове плавання серед диких звірів, то ось візьміть, це ніби завдаток. Тут тридцять п'ять іспанських дублонів, хоч я б від щирого серця бажав, щоб вони були справжніми британськими гінеями: це більше допомогло б старому… Але чим багаті, тим і раді, і якщо сквайр Річард ласкаво погодиться підрахувати, скільки я тут винен, і візьме скільки треба, то решту суддя може забрати собі й тримати, поки Шкіряна Панчоха повернеться з бобрами, а то хай і назавжди собі залишить!

По цій мові Бенджамін простягнув обидві руки: в одній він тримав дрючок із зарубками, що означали кількість випитих у "Хороброму драгуні" чарок, а в другій — гаман з грішми. В залі запанувала тиша, коли це шериф, ударивши своєю шаблею по столу, крикнув Бенджамінові:

— Мовчати!

— Так, пора все це припинити, — мовив суддя, намагаючись погамувати власне хвилювання. — Констеблю, відведіть засудженого до колодок. Пане секретар, яка там у нас наступна справа?

Натті, очевидно, скорився своїй долі. Похнюпившись, він мовчки пішов за констеблем. Юрба розступилася, пропускаючи засудженого, і коли його висока худорлява постать щезла за дверима, майже всі кинулися на майдан.

РОЗДІЛ XXXIV

Ха-ха! Дивіться —

Які жорсткі підв'язки в нього!

Шекспір, "Король Лір"

За тих часів, що про них ми розповідаємо, у штаті Нью-Йорк ще збереглося звичаєве право, й гуманніші способи покари ще не заступили колодок і стовпа, до якого прив'язували засуджених до биття канчуками. Ці залишки давнини містилися саме навпроти тюрми, як свого роду застереження злочинцям.

До того місця і прямував Натті за констеблями, схиливши голову перед силою, з якою не міг боротися. Мешканці селища юрмилися навколо, дивлячись на нього з надзвичайною цікавістю. Констебль трохи підняв верхню частину колодок і вказав пальцем на отвори, куди старий повинен був устромити ноги. Не опираючись, Шкіряна Панчоха мовчки сів на землю й зробив те, що від нього вимагали. Він тільки раз глянув навкруг, шукаючи співчуття, як це, мабуть, усім властиво у хвилину страждання. Якщо він і не побачив явних ознак симпатій, то все-таки не побачив і злорадної втіхи, не почув жодного образливого слова. Настрій натовпу, якщо можна так сказати, був мовчазний і стриманий.

Констебль уже збирався опустити верхню дошку, коли Бенджамін, наблизившись до засудженого, звернувся до констебля сердито, ніби шукаючи приводу для сварки:

— Яка користь, констеблю, затискати людину в ці дровиняки? Вони ж не заважають пити грог і не залишають рубців на спині, то ж на якого дідька це робити?

— Такий вирок суду, містере Пенгіллан, та й закон, гадаю, цього вимагає.

— Так, так, я знаю, що існує такий закон, але для чого це все? Яка біда, подумаєш, — потримати чоловіка за п'ятки цілих дві склянки!

— То, по-твоєму, це не біда, Бенні Помпо, — мовив Натті, жалісно глянувши на управителя, — не біда — виставити на глум сімдесятирічного старого, наче приборканого ведмедя? Це не біда — посадити старого солдата, який пройшов війну п'ятдесят шостого року й бився з ворогом у сімдесят шостому, на майдані, де хлопчаки тицятимуть у нього пальцями, а люди дорікатимуть йому цим аж поки його віку? То це дрібниці — принизити гордість чесної людини, прирівнявши її до лісового звіра?

Бенджамін гнівно обвів очима натовп і, якби помітив посмішку на чиємусь обличчі, то негайно б учинив бешкет, але, зустрівши погляди, що виражали байдужість або співчуття, сів поряд із старим мисливцем, устромив ноги у вільні отвори й крикнув:

— Тепер опускай, констеблю, опускай, кажу тобі! Коли тут є охочий подивитися на ведмедя, то хай дивиться, щоб його чорти взяли! Хай дивиться на двох ведмедів, та пам'ятає, що бодай один з них уміє не тільки гарчати, але й кусатися!

— Але ж я не маю наказу забивати вас у колодки, містере Помпо! — вигукнув констебль. — Ідіть звідси й не заважайте мені виконувати мій службовий обов'язок..

— Який ще тобі потрібен наказ, коли я сам тобі наказую? Хто, крім мене, має право розпоряджатися моїми ногами? Отже, опускай швидше, і подивимось, чи наважиться хтось оскалити зуби!

— Коли людина сама просить, щоб її забили в колодки, то чом би й не прислужитися їй, — засміявся констебль і опустив верхню дошку.

Вигляд Бенджаміна в колодках усіх насмішив, і мало хто вважав за краще стримати в собі напад веселощів.